Кейн скривився. Що за дурна манера!< -Так ось,- збуджено продовжував ковбой,- Пробратися крізь заслін поліцейських, справою виявилося не складною. Ці хлопці самі витріщалися на штуковину, повідкривавши від здивування рота. Загалом, підібралися ми зовсім близько. Лягли. Джек сказав, що залишалося всього дві милі. А що таке дві милі, коли це громаддя висотою з багатоповерховий будинок, а довжиною, як я сьогодні чув двісті миль. А то і всі триста! Майже до Мексики! Все жовте і світиться. Лежимо, дивимося. Під нами прожектори, колючий дріт, морські піхотинці. Хлопців перекинули з Омахи, а може брешуть. Хто їх розбере. Навколо видно як у день. Стів хотів перерізати дріт і підповзти ще ближче. Та ми не дали. Хлопцеві могло влетіти. -Що-небудь цікаве побачили?
-Цікаве?- ковбой знизав плечима,- Та як тобі сказати, Бобе. Нам все було цікаво. Ця штуковина всюди однакова, що зверху, що знизу. І світиться. В бінокля ще можна терпіти, та й то недовго, а в підзорну трубу – я один раз глянув, мало не осліпнув. Раніше я такого не бачив. Навіть у кіно. Незрозуміле воно якесь. Велике, довге і жовте. Так ніби взяли повний місяць, стрели з нього всі плями, і розтягли в небі миль на двісті. Було б майже воно. Всю ми її, зрозуміло не бачили. Ну, штуковину цю. Вона тільки починається тут, потім тягнеться далеко на південь в прерію. Гадаю, там також до біса зелених беретів. Ніяк не пройти. Хоча дріт, гадаю, можна перерізати. Сьогодні знову підемо. Якщо хочеш, можеш з нами, - запропонував Тед. -Ні, дякую. Я б із задоволенням. Не можу, справи.
-Розумію,- Тед, схоже його відмовою анітрохи не був засмучений,- Тай не росіяни це! - раптом вигукнув він,- Не чув я, що в них є подібні штуковини.
-Тоді, японці.
Тед зневажливо скривився. -Куди тим макакам, жовтопиким…Та в японців нічогісінько немає, окрім їхніх телевізорів! Сидять на своїх щурячих островах…на телевізорах і грошики загрібають.
-Ну, тоді…А поліцейських багато?
-Зі всього штату. В місті залишилося по одній патрульній машині на район. Веселі нічки настали. Всякі там посмітюхи нарадітися не можуть.
-Напевно, начальства понаїхало?
-Вірно. Сьогодні вдень. На двох машинах. Я, бачив здалеку, звісно.
-По телевізору що-небудь показують? «Я влаштував йому справжнісінький допит. Цікаво, він це помітив?»- міркував Кейн, - А то через машину не устиг навіть подивитися.
Ковбой задумливо почухав щоку.
-Та я теж…Не звернув уваги. Здається, нічого…Джек казав, місцева газета щось там в'якнула стосовно дірки з космосу. Ніби вона впала на Землю, і тепер нам всім каюк. Брешуть писаки! Їх то туди не пускають – журналістів. От вони і казяться. Діра…- ковбой обурено покрутив головою,- Яка ж це діра? На діру зовсім не схоже! У-у, дурні набиті!
«Так, здається журналістська братія у Теда не в пошані. І чим вони йому так допекли?» Кейн уважно слухав. Задерикуватий ковбой виявився чудовим джерелом місцевих пліток і новин.
-Не люблю журналістів. Лізуть вічно,- Тед відвернувся і гучно сплюнув у пилюку,- Бачив? - забувши про журналістів, він вказав рукою на дерево. Те саме. До цієї митті вони чомусь не звертали на нього уваги, ніби його тут не було, або ніби це було звичайнісіньке дерево. Але Тед, схоже не витримав. Хотілося похвалитися і цим,- Дерево,- сказав він,- Вражає? Еге ж? Дуб, старий…дуже. Років десять тому його ще спалила блискавиця. А поглянь тепер – стовбур червоний, гілки блакитні. І все світиться. Не розумію,- чесно зізнався він,- Журналісти тут також були. І не тільки місцеві. Хотіли сфотографувати. Де там. Отримали під зад копняком і забралися ні з чим. Схоже, справа серйозна, коли поліцейські не стали з ними ніжності розводити. Раніше вони з ними себе так не вели. Сьогодні, правда, тут чомусь нікого не має. Я про копів. Напевно, і їх перекинули до об’єкта. Так вони називають сяючу штуковину,- пояснив він, - Якщо хочеш, можеш піти до дерева, подивитися зблизька. Чи ти вже був?
Кейн кивнув.
-Так? Ну…я теж. Навіть відламав шматок блакитної гілки. Ну й що! Дома поклав на шафу. Світиться! Лампочки не треба вмикати. Джей – моя дівчина – каже, щоб іще приніс. Хоче у спальні покласти…Дуже вже їй подобається, як вона світиться. Не знаю, може й принесу. Он ту, котра рівніша,- Тед вказав, котру саме він має на увазі. Прослідкувавши за ним поглядом, Кейн знову кивнув.
-Дивно, що поліцейських сьогодні немає. Три дні поспіль не відходили від дерева, а сьогодні порожньо. Гей, Бобе ти нікого не бачив?
Кейн наморщив лоба.
-Та ніби, ні. Ось тільки тебе зустрів.
-Дивно,- повторив Тед,- Щось тут не так. Може, в прерії щось трапилося?
-Теде, а до дерева ти як пробрався? « Він казав, тут була поліція. Послухаємо».
-Як і ти – ногами,- жарт видався ковбою вдалим, і він знову зареготав.
Кейн його підтримав, щоб не викликати підозри.
Пересміявшись, ковбой пояснив:
-Просто тоді, тут ще нікого не було. Ми перші прийшли. Ну, ми вже поверталися додому після нашої вилазки, а тут дерево. Ну, і машина твоя, теж вже була тут. Тоді, зрозуміло, я не знав, що вона твоя. Гадали, пальне закінчилося, ось господар і пішов у містечко по допомогу, або ще щось трапилося. Сам знаєш, звідси рукою продати…звісно, якщо йти напростець. Але тоді, ми на машину не дивилися…Дерево. Воно вже світилося.
-І що далі?- Кейну по-справжньому було цікаво.
Тед перевів подих.
-Хильнути б чого-небудь. В тебе немає пива?
Кейн відкрив бардачок, заглянув в середину.
-Вибач, Теде. Закінчилося.
-Окей, обійдуся. Слухай далі. Дерево і зараз світиться, а вночі, так взагалі очей не відвести. Загалом, витріщалися ми доволі довго, а коли ми отямилися, я і запропонував відламати гілку – хотів краще роздивитися. Зараз я б напевно, не став цього робити, але тоді як після добрячої випивки – на все начхати. Я встиг прямо перед копами. Інші не встигли, а я встиг. А потім ми втекли…- ковбой замовк і з підозрою глянув на Кейна, ніби вони до цього і не пробалакали добрих півгодини,- Слухай, Бобе я все хотів тебе запитати… -Давай,- дозволив Кейн.
-Ти не з міста йшов і не по дорозі. І машини в тебе теж немає. Ти йшов з прерії. Я бачив. -Кейн глянув на нього.
-Бачиш світло?- він вказав підборіддям в бік, звідкіля прийшов. Там був їхній з Неш корабель.
Тед подивився.
-А що там?
-Кіно знімають. Про марсіан,- збрехав Кейн, не зморгнувши оком.
Засмагле обличчя Теда недовірливо витяглося. В темних очах спалахнула цікавість.
-Ну?- він все ще не вірив, - справжнє кіно? А я думав, іще одне дерево.
-Зйомки з натури,- брехав далі Кейн,- Приїхали з самого Голівуда.
Тед був вражений.
-Справи!- протягнув він,- А світиться…світиться що?
-Сам хіба не здогадуєшся – корабель марсіан,- Кейн дуже хотілося сміятися, але він стримався, і його обличчя залишилося серйозним.
Тед, зсунув на потилицю свого широченного капелюха, і втупив погляд у тліючий в милі блакитним і червоним корабель «марсіан», котрий, чи то випадково, чи то з наміром, саме в цю мить втратив свою невидимість.
-Здорово світиться,- схвально проказав він надивившись,- Ніби хлів підпалили. А довго будуть знімати? Хочеться подивитися.
-Та з тиждень,- навмання відповів Кейн. -Бобе, а корабель хто зробив? Самі? Кейн скривився.
-Теде, думай, що говориш. Не сміши. Хіба можна таке змайструвати в хліві за будинком? Спеціальна фірма. У Голівуді. -Зрозуміло,- протягнув Теді. Він все ще дивився і усміхався, але вже в наступну мить посмішка змінилася стурбованістю. «Згадав про корову,- здогадався Кейн,- Давно пора, а то я вже засидівся тут. А Неш, напевно, взагалі, місця собі не знаходить. Гадає арештували.»
-Корова,- з досадою проказав Тед, обертаючись до пагорба, з якого спустився.
-Яка ще корова?
-Корова в мене втекла. Я ж тобі казав.
-А-а,- Кейн зробив вигляд ніби згадав. Сутінки густішали і було вже майже темно. -Тьху ти! Де ж її тепер знайдеш!- з розпачом скрикнув Тед,- Гаразд, Бобе. Я пошкутильгав. Будеш поруч, заходь. До дівчат з’їздимо. Наше ранчо поряд. «Райський куток» називається. Запитаєш, вкажуть.
-Дякую за запрошення, Теде. Обов’язково навідаюся, - стиснувши ще раз жилаву руку ковбоя, Кейн вийшов з машини.
Тед легко, і ніби скрадаючись, піднімався схилом пагорба. Кейн дивися йому вслід. -Бажаю знайти корову!- не втримавшись, гукнув він.
Тед зупинився, обернувся, махнув рукою. -Гей, Бобе, а марсіан багато у вашому кіно? Кейн ствердно хитнув головою.
- Багато. Десятків зо два.
-А по телевізору коли покажуть?
-Місяців за три.
-Довго,- зітхнув ковбой, і поправивши з’їхавшого на бік капелюха, знову подерся вгору,- Гей, трохи не забув…- він обернувся,- А які вони? Зелені?
-Точно. У червону смужку,-Кейн не стримав посмішку: «Напевно, приведе усіх своїх приятелів.»
Коли в полі зору залишилася тільки десятигалонка, котра повагом хиталася з боку в бік, Кейн, все ще продовжуючи усміхатися, нахилився в середину машини, витяг ключі і, полегшено зітхнувши, випростався. Тед його втомив, не дивлячись на те, що приємних хвилин у їхній розмові було більше. «Напевно, його брат німий. Ось чоловікові ні з ким відвести душу. Стій…а чого я так впевнений, що у нього є брат? А може сестра? Як це чого, він же сам сказав – з братом розводимо корів. Байдуже, головне – він пішов.» Кейн повернувся вбік коралям. Той все ще був видимий. -А тепер, додому,- мовив він уголос,- Прощавай «Мустанг». Більше ми з тобою, певно що не зустрінемося. Згадуй мене, і всіх тих дівчат, що ми з тобою перевозили,- і подумки додав: «Господи, якби мене зараз могла тільки чути Неш! Спочатку вона, мабуть сказала б, що мені час до божевільні. А потім вже запитала б про яких дівчат я тут згадував, і скільки їх було.» Поплескавши долонею по запорошеному багажнику, Кейн не оглядаючись пішов геть. З минулим було покінчено.
| 