Дув сильний вітер. Інколи він затихав, і тоді в апараті було чути якісь дивні звуки, ніби серед скель щось хлюпало і капотіло. Вгледівши, куди їм, можливо, доведеться піти, Неш здригнулася і сказала собі, що з апарата її хіба що Кейн витягне за руку. Сама вона не піде, хоча…. Якщо прихопити дайвер… Кейн від побаченого теж був не в захваті.
- Місце не з приємних, - проказав він. Неш сиділа зовсім близько, і він відчував на своїй шиї її теплий подих. Від цього йому було приємно і добре.
- Нам же необов'язково ідти туди, - сказала вона, - ми можемо просто подивитися. Чого там лазити по снігові, ще й така темрява. Можна впасти і зламати що-небудь. І взагалі, невідомо що може трапитися серед цих скель.
Кейн, котрий знову був серйозним, кивнув на знак згоди головою, хоча і сказав інше: - Все правильно, але ж ми вирішили подивитися Плутон. Сніг і темрява нам не завадять. У нас є скафандри, і далеко ми не підемо. Ти ж сама хотіла .
«Так, хотіла, - подумки погодилася вона, - та коли те було! Це те саме, коли вдень мріяти піти вночі до лісу: адже це, мабуть, так цікаво і захоплююче, а коли починає сутеніти, розумієш, що ні до якого лісу ти не підеш. Ну, хіба що набереться чоловік десять… Неш скоса зиркнула на Кейна: «Цікаво, кого це він вмовляє : мене чи себе?» - Гаразд, ящо вирішили, то пішли. І потім, я тут поміркувала, апарат може і не полетіти далі, якщо ми не вийдемо. Можливо, це Тондор хоче, щоб ми тут на щось подивилися…. Звісно, це лише припущення. Неш клацнула язиком, мовляв, нічого не вдієш.
Кейн обійняв її за плечі, чомусь подивився на її груди. Хотів торкнутися, та стримався. Іноді з ним таке траплялося: ситуація серйозна, а думки… Перш ніж відкритися, купол-екран перетворився лише в купол, щільний і світло-блакитний. Потім він лише просвітлів і зник. Скоріше за все він втягувався в краї апарата, хоча робилося це дуже швидко. Одразу засвітилися захисні скафандр, не сильно, але помітно. З дайверами в руках вони вийшли під небо Плутона. Зупинилися. Не змовляючись, подивилися назад. Купол повернувся на місце і надійно накрив алькетр. Той не полетів, залишився на місці. Схоже, вони правильно розгадали побажання Тондора: відвідати це місце. Неш і Кейн мовчки стояли і дивилися. Алькетр і їхні скафандр відкидали освітлені червоно-зелене півколо з домішками фіолетового, в якому іскрився сніг і блищав лід. Чорне каміння відкидало довгі тіні. І це півколо ніби було захистом від нечистої сили і якогось невідомого зла. Вони не наважувалися вийти з нього. Неш навіть з презирством подумала: «Що то люди: балакають, балакають, похваляються, а нема сонця, то бояться власного дихання!» Вона кашлянула, стукнул ногою по снігу, наче пробувала на міць, і знову її заполонили думки: «Певно, там страшено холодно. І чого це так всі носяться з отим космосом і різними планетами. Адже різниця одна: тут немає людей і всього того, що вони з собою несуть. А якби прилетіли, що тоді? Відома річ, що: накидали б довкола порожніх пляшок і мріяли б побувати б іще на якійсь планеті! Хоча всі вони схожі як сестри-близнючки, а каміння - воно всюди каміння, як, до речі, і сніг. Господи, справжнісінька Гренландія!»
Кейн шумно зітхнув. Думка, що він стоїть на твердині Плутона, сповнювала його різними почуттями. Одночасно він відчував захват і недовіру. Ніби його весь час хтось дурить. «Чого ж я хочу, - міркував він, повертаючи голову, - щоб всюди висіли дощечки, на яких було б написано, що це дійсно Плутон? А для більшої впевненості ще й гербова печатка? Так, Плутон – він такий: каміння чорне, холодне: сніг, який ніколи не тане, жовтавий і білий, і не завжди це вода. Лід теж не завжди з води. І чорне небо над головою, де ніколи не світить сонце, тільки зорі і, звісно, база Тондора. Вона єдина оживляє цей завмерлий мертвий світ. На Землі такої немає. Нараз він спохмурнів. - Ні, тепер вже є, - йому згадали я слова Тондора, коли той говорив ще перед висадкою на Фобосі, що вони збираються розмістити на Землі базу. Тоді Кейн не розумів, що саме Тондор має на увазі, думав, що та база, напевно, дуже маленька або взагалі непомітна. Але тепер він уявляє собі, що зараз відбувається на Землі, якщо справді Тондор здійснив те, про що казав. - Цікаво, де вони її розмістили? – стиха додав він.
Неш почула:
- Ти про що? – швидко запитала вона.
-Так, нічого. Міркую просто. Як тобі Плутон, справляє враження.
Неш скривилася, трохи опустила дайвер, для неї він був заважкий.
-Навіщо запитувати. Хіба сам не бачиш? Кейн хитнув головою.
-Маєш рацію. Залишишся тут на кілька днів і почнеш лякати я власної тіні.
- Тут немає тіні, - заперечила Неш, не зразу зрозумівши, що він має на увазі.
- Що? – перепитав Кейн. – А, звісно, тіні немає…Пішли?
-Куди?
Кейн знизав плечима. Їхні скафандр світилися, і вони добре розрізняли одне одного.
- Яка різниця куди… Ну, хоча б туди, - Кейн вказав рукою на темну кам'яну стіну ліворуч. Йти прямо не мало сенсу: там був білий простір, праворуч теж темніли скелі, але вони були далі.
-Згода, - Неш зробила крок вперед. Вони обережно переставляли ноги.
Сніг біля Неш був зелений, а біля Кейна-фіолетовий. Він скрипів під їхніми черевиками. Неш і Кейн не провалювалися, не застрягали, і це була заслуга скафандрів. Вітру все ще не було. І це було добре. Неш взагалі не любила вітру, він її дратував, вона ніби глухла, робилася якась дурна. Здавалося, що туге повітря пронизує її наскрізь. Так вони йшли, мовчки, зрідка перемовляючись словом і весь час оглядаючись назад: перевіряли, чи на місці апарат. Він не полетів. Світився на тому самому місці. Абсолютна тиша і нерухомість. Все ніби завмерли, як на картині художника. Плутон ніби приглядався до них. Неш спіткнулася, мало не впала. Це трохи розрядило напругу. Дівчина спочатку вилаялася зовсім тихо, потім коротко засміялася.
- Чуть не впала, - зі сміхом сказала вона.
- Угу, я бачив, - відповів Кейн.
Ось і якась темна стіна попереду. На скелю вона не дуже скидалася. Неш це одразу кинулися у вічі.
-Схоже, якийсь мур, - сказала вона.
Кейн мовчав, зате дуло дайвера трохи підняв вгору. Скеля справді скидалися на штучну. Вона була занадто рівна і гладка, і чим ближче вони до неї підходили, і чим краще її освітлювали скафандри, тим видніше це було.
- Можливо, це їхня стара база? – сказав Кейн. Далі йти були нікуди. До стіни залишалося всього декілька кроків. Вони зупинилися, подивилися вгору. Певно, стіна була висока, тому що верхівки вони не побачили. Залишивши Кейна самого, Неш підійшла ближче, стукнула носком черевика. Стіна була тверда і дуже щільна, ніякого відлуння не було чути.
-Якщо це все, то я пішла назад, - голосно сказала дівчина, повертаючись обличчям до Кейна.
Він походжав перед стіною і був певен: не все так просто. «Може, обійти її? Може вона прикриває якийсь прохід? – розмірковував хлопець. - Неш!
-Що?
-Ти постій тут трохи, а я піду гляну, що далі. Добре?
- Ну… Йди. Тільки недовго.
- Гаразд, - стиснувши руківку дайвера, Кейн повернув ліворуч.
-Але недовго… і гукай час від часу! – крикнула йому навздогін Неш.
-Та добре, добре, - Кейн швидко йшов по крихкому снігу. Він був оточений фіолетовим колом, і це світло заважало йому бачити, що знаходиться довкола, крім кількох метрів, освітлених скафандром. Але Кейн не відходив від стіни і заблукати не міг. Неш тим часом залишилася сама, про що вона одразу ж пошкудувала, але бігти за Кейном посоромилася. Не знаючи що робити, Неш рахувала час, рахувала і слідувала поглядом за світлом скафандра Кейна. Раптом світло десь зникло. Вона одразу крикнула:
- Кейне!
- Що? – відізвався він. Голос хлопця лунав приглушено.
- Де ти? Я перестала тебе бачити. Мені піти до тебе.
-Я звернув за ріг, схоже, ця стіна має прямокутну форму… Ні, залишайся, я скоро! Неш знову почала рахувати секунди. У неї з'явилося відчуття, ніби вони з Кейном грабують якусь крамницю, а вона стоїть на чатах. Порівняння було настільки безглуздим, що вона посміхнулася і обізвала себе ненормально. Знову
з'явился фіолетове світло, але вже праворуч. Побачивши його, Неш ледве стрималася, щоб не побігти назустріч. Кейн йшов швидко і ще здаля почав говорити:
- Неш, це дійсно стіна прямокутної форми. Взагалі-то, це більше скидається на споруду, ніж на звичайну стіну: ніби великий квадрат. Певно, всередині щось є… Неш затремтіла, вона одразу подумала про чужий космічний корабель, котрий потерпів тут аварію. Вони з Кейном проникнуть всередину, а там щось найжахливіше, найстрашніше, що тільки можна собі уявити. Неш спробувала заспокоїтися. Так, саме таке вона бачила в різних фантастичних фільмах. Суцільний жах… Кейн тим часом підійшов зовсім близько. Подивився на неї. Обличчя його одразу зробилося стурбованим.
-Що з тобою? – занепокоєно запитав він. Ти так змінилася: зовсім бліда.
Неш витиснула з себе посмішку, хоча посміхатися її зовсім не хотілося.
- Не знаю, якесь передчуття. Недобре і… - -Тобі погано? Якщо хочеш, то повернемося? - Ні, ні… Якщо апарат приземлився тут, і тепер, коли ми знайшли оце… Ні, ми мусимо бути тут. Просто, перший політ- і одразу стіна. Тондор, це всі він, ніби спеціально. Яка велика і таємнича, ніби Китайська! І чекала саме на нас?!
Кейн торкнувся рукою її волосся. «Знову паніка", - промайнуло у нього в голові. - Добре, пішли до апарату.
Неш заперечливо похитала головою. Кейн говорив не те.
- Тепер вже ні! Піти, а потім весь час думати, що це за стіна і що всередині? Ще раз – ні! Краще одразу все з'ясувати.- Неш рішуче підняла драйвер, що її саму дуже вразило. Певна річ, стріляти, тим більше першою, вона не відважилася б, але хай Кейн бачить – вона не боїться. Хоча мертв'яків, вона боялася панічно. І не мало значення, якого вони походження: земного чи космічного.
- Добре, легко погодився Кейн, - дверей чи якогось люка, я все рівно не помітив… Давай відійдемо: ми надто близько. Це небезпечно.
|
