Сяюча цятка швидко наближалася до землі. Вона була вже як м’яч. Пронизливий свист, котрий супроводжував падіння бомби, перейшов в оглушливе виття, від якого стигла в жилах кров, і на голові вставало дибом волосся.
Захисна півсфера – схоже, їй одній було байдуже до зовнішніх ефектів – одним величезним скачком, збільшила свій діаметр до кількох десятків кілометрів! Пробивши одним краєм лазерний екран, і простягнувшись іншим далеко за яр. Півсфера готувалася відбити диявольський удар!
А потім бомба вибухнула! Вибухнула, не долетівши до землі якусь сотню метрів. І на землі зчинилося пекло. Гуркіт стояв неймовірний. Переходячи в таке завивання, і на таких високих частотах, що важко було не збожеволіти.
Ревіло, стугоніло пекельне полум’я. Земля тряслася як у лихоманці. Нестерпне біле світло, в частки секунди затопило все навколо. Іще по секунді, ударна хвиля, правда очищена від радіоактивного випромінювання, докотилася до Лос-Анджелеса – по прямій всього лишень якихось п’ятнадцять миль – і, про це велике місто, можна було і не згадувати. А якщо і згадувати, то лише тоді, коли якомусь божевільному режисеру забагнеться зняти там фільм про нелюдську війну з прибульцями. Декорації готові!
Як тріски, Кейн і Неш були кинуті на дно півсфери. Вони кричали, чіплялися один за одного, але нічого не могли вдіяти: ні звестися на ноги, ні захиститися від нестерпного світла, ні тим більше – припинити це божевілля, цей жах.
Міркуючи тверезо, півсфера мала не витримати. Але вона все ж вистояла. Загрозливо просівши в першу мить, вона ледве не розчавила своїх підопічних, але вже через декілька хвилин, скафандри відновили свою форму, і змили зі своєї поверхні коричневі і сіро-іржаві плями, котрі там з’явилися.
Пекло тривало. Під дією зоряних температур, ґрунт стрімко вигорав, і перетворюючись у гази, разом з хмарами чорного диму, засмоктувався лазерним екраном. Піднімаючись по променях, як по стінках димаря – витягуючись аж на навколоземну орбіту. Розростався вже велетенських розмірів ядерний гриб. Поглиблювалася воронка, і її розпечені стіни світилися, ніби електрична домена піч під час стовідсоткової закладки.
Ядерна вирва знаходилися прямісінько під півсферою. І коли ґрунт вигорів до глибини трьохсот метрів, півсфера залишилася висіти над багряною безоднею. Видовище фантастичне і жахливе одночасно. Але це ще був не кінець. В небі, від однієї з зірок відірвалася друга цятка, і пішла назустріч землі. І пекло повторилося…
Всього було скинуто чотири атомних бомби! Після другої, корабель раптом ожив, і знищив лазерний екран, так що потік смертоносної радіації ринув в усі боки. Ціна, котрою військові намагалися захопити корабель, виявилася надто високою! і ніким не передбаченою. Біла ніч – люди в околиці ще спали, а над їхніми оселями вже чатувала смерть. На ранок всі навколишні штати перетворилися в живий, поки що цвинтар.
А на землі, безпосередньо на місці битви, утворилося чотири велетенських вирви, котрі своїми багряними, пекельними – дихаючими радіоактивним жаром отворами – нагадували вхід у пекло. Каньйони, котрих тут не було всього лише якихось півгодини тому. А потім раптом все стихло, і настала мертва тиша. Захисна півсфера вціліла і цього разу. Вона, як і корабель, непорушно висіла над першою воронкою.
Догорали в небі зірки, яких майже не було видно з-за хмар радіоактивного диму і попелу. Рожевим робився обрій на сході. Шалена, божевільна ніч наближалася до кінця. І сонце, котре ось-ось мало з’явитися, застане небачену картину – краєвид більш доречний на якісь далекій планеті, аніж тут, серед звичних для очей пагорбів і рідкої трави. Але такою була жорстока дійсність.
А що Кейн і Неш? Вони пережили жах, залишилися цілі і неушкоджені. Півсфера захистила, вберегла від пекельного вогню. Вона висіла над атомним кратером, а Кейн і Неш все ще непорушно лежали на її дні. Та потім Кейн поворухнувся, і не розплющуючи очей, перекотився зі спини на живіт. Прийшла в себе Неш. Зі стогоном спробувала підвестися, але не змогла. Це і зрозуміло – Кейн лежав на ній. Свідомість їхня все ще була затьмарена, але потроху в голові яснішало і вони приходили до тями.
-Кейне,- слабким голосом покликала Неш. Їй було до сліз шкода себе. Але говорити чому саме, вона поки що стримувалася.
-Неш?- голос хлопця лунав ніби здалеку, і належав комусь іншому. Він тільки ворушив губами, а слова вимовляв хтось невидимий.
-Я не можу поворухнутися,- пожалілася дівчина,- У всьому тілі жахлива вага. Боюся що…- по її щоках полилися сльози. Стримуючи ридання, вона міцно стисла губи,- в мене зламаний хребет,- пошепки додала вона по хвилі,- Кейне, я стану калікою…Вже стала. Ти мене кинеш, правда? Навіщо я тобі така?
«Це жахливо, звичайно, - подумав Кейн,- та я ще не знаю, як мої власні справи. Чи кину я її? Звісно, стану я ще возитися з немічною. Я не з армії порятунку. Стій, кого це я маю намір кинути?» - він нахмурив чоло, намагаючись пригадати.
-Так не пощастило, так не пощастило!- з відчаєм повторювала Неш,- Все, відспівала свою пісеньку вродлива і розумна дівчина на ім’я Неш Макколін. Кейне, зроби мені останню послугу, підніми дайвер і звільни мене від мук чекання і одноманітних днів…Я не хочу жити!
Відчуваючи всім своїм животом якесь тепло, Кейн намагався з’ясувати, щоб це могло бути, щоб так постійно гріло його?
«Ні, не знаю. Доведеться поглянути»,- важко він сповз з чогось теплого і м’якого, і подивився. На його обличчі відбилася розгубленість, котра змінилася подивом. Виявляється увесь цей час він лежав на спині Неш! Ось чому йому було тепло, а вона – поки він вигрівався – не могла звестися.
Кейн поспішив заспокоїти дівчину, і збадьорити одночасно.
-Неш, я знаю чому ти не могла піднятися,- сказав він, роздивляючись її спину.
«Могла?- відразу подумала дівчина, вхопившись як за рятівну соломинку за минулий час,- Чому «могла»? Це означає – зараз я можу?»- в неї загорілася надія.
-Справді?- продовжуючи лежати долілиць, вона повернула в його бік обличчя. Їхні погляди зустрілися.
-Так,- підтвердив Кейн,- це я на тобі лежав. От тобі й здавалося, що в тебе зламаний хребет. А ну, спробуй тепер.
Обережно, боячись що «зламаний» хребет ось-ось пронизає нестерпний біль, Неш спершу піднялася на четвереньки, а потім вже звелася на ноги. Вона була здорова і сповнена сил! Як це чудово!
-Кейне!- обличчя дівчини розпливлося в щасливій усмішці,- як я тобі вдячна!
-Немає за що. Радий, що ти себе так добре почуваєш,- він теж підвівся,- Пам’ятаєш, що було?
-Атомні бомби. Нас бомбили,- Неш пам’ятала, хоча спогади не викликали ніяких почуттів. Ніби це було не з нею.
Кейн, дивлячись на її беззахисну, і разом з тим нездоланну постать, відчув як його захльостує хвиля ніжності. Вони пережили найстрашніше. Вони…Він зробив крок до неї, міцно обняв. Крізь одяг відчув тепло її тіла. Їхні губи зустрілися.
«Банально, як у кіно,- промайнуло у нього в голові,- Банально – любиме слівце полковника Фрідлі. Певно, він зараз спілкується зі своїми прадідами і прабабусями.»
-Неш.
-Що?- очі дівчини блистіли, серце прискорено билося у грудях. Кейн цього не знав, але вона була переповнена цим хвилюючим биттям.
-Давай…Зараз,- затремтівшим голосом запропонував він.
Мить вона дивилася йому у вічі.
-А знаєш, я погоджуюся,- потягнувши його за собою, Неш лягла на сяючу долівку півсфери, і – як це робила безліч разів – і як це роблять мільйони жінок – з усвідомленням власної привабливості, дивлячись Кейну у вічі, повільно розсунула ноги. Кейн, як і належить чоловікові, розстебнув штани і мовчки ліг на неї.
А потім, як і належить настала мить насолоди, котра була порушена несподіваним вторгненням. Лежачи на спині, повністю віддавшись пестощам Кейна, Неш крізь просвітлілу вгорі півсферу захисних скафандрів побачила, що до них летить корабель Тондора. Вона відразу подумала, що це саме його корабель. Комусь іншому, тут просто не було нащо з’являтися.
«Прилетів, нарешті,- розслаблено подумала вона, відчуваючи як губи Кейна підбираються до самого потаємного місця. І раптом вона ніби прокинулася,- Господи, та це ж Тондор! А ми лежимо тут, як…»
-Господи, та це ж Тондор! - скрикнула вона, миттю приходячи в себе, скидаючи на бік Кейна, і вскакуючи на ноги.
-Що? Де…де?- Кейн поспіхом застібав штани, хоча сам дивився вгору,- Тондор? Ти не помилилася?- схвильовано запитав він, виганяючи з пам’яті те, чим вони щойно займалися. Він крутив головою в усі боки.
-О, Господи! Він усе бачив! - бідкалася Неш,- Так осоромитися. Ніби дикуни якісь,- так-сяк натягнувши перекручені трусики, вона швидко поправила і поклала на належне місце спідницю. Потім оглянула себе. Все гаразд! Після того, що вони пережили, можна було виглядати куди гірше! Вона полегшено зітхнула, і напустила на себе поважний вигляд.
-Дайвери…наші дайвери. Де вони?- раптом згадала вона.
-Тут десь.
Вони почали шукати. Знайшли. Схопили в руки і притисли до грудей, ніби якусь коштовність. Незважаючи на авральний стан, вони ще не осягнули розумом, що всі їхні неприємності закінчилися, і до них, дійсно летить Тондор. Щоб в цьому переконатися, досить було лише підняти голову і подивитися.
Жовто-червоний корабель, великий і красивий, повільно спускався до них. Тондор, схоже не поспішав, бо в деяких місцях корабель непорушно зависав. Через п’ять хвилин, корабель торкнувся випаленої вогнем землі – до нього було метрів із двісті – чому так далеко незрозуміло, а коли відірвався від неї, вони побачили Тондора. Він був далеко, цей мовчазний таємничий прибулець з невідомого, і мабуть страшенно далекого світу, але все ж чітко видний. Жовто-червона плита, і жовтий майданчик під ногами.
-Боже, він! - захоплено скрикнула Неш.
-Він,- погодився Кейн, котрий теж був дуже схвильований.
-Надіюсь, він полагодить наш корабель, і ми полетимо звідси.
-Звичайно.
Тондор не підійшов до них відразу. Взагалі, нічим не показав, що бачить їх, чи хоча б помітив. Він залишався стояти на місці, де його висадив корабель. І його присутність тут, серед хаосу і руйнувань, ще більше підсилювала нереальність оточуючого.
Жовтий майданчик раптом почав рости в усіх напрямках. Він розтікався, ширився, розсувався, заповнюючи жовтою речовиною і світлом: воронки, рівчаки, ями – змітаючи, нищачи на своєму шляху купки згорілих танків. Накриваючи як накривкою ядерні кратери.
Майданчик наблизився до їхньої півсфери, легко просковзнув під її дном, і потягнувся далі – до знищеного міста. Не пройшло і кількох хвилин, як все навколо було вкрито рівною, гладкою, сяючою речовиною. І на цьому ріст майданчика не зупинився. Жовтий потік тягнувся аж до обрію.
Неш ошелешено зиркнула собі під ноги. Жовте світло було м’яким і приємним. Хотілося нагнутися, і доторкнутися до нього. Схоже, таким чином Тондор знищував усі сліди страшної битви, закриваючи жахливі рани землі.
«Я вперше стою на майданчику Тондора!- подумала Неш,- Надзвичайно!»
Тондор почав швидко наближатися до них. У нього не було ніг і рухався він так, ніби до нижньої частини його тіла було прилаштовано монорельс. Він просто ковзав, не роблячи при цьому жодного помітного руху чи зусилля. Потім рух уповільнився, і в ту мить, коли Неш готова була відступити вбік, щоб не стояти на шляху – Тондор плавно зупинився.
Настала тиша. Вони стояли один проти одного і дивилися. Дивилися люди. Тондор, за звичай нагадував прямокутну сяючу брилу, на гладкій поверхні котрої, як і колись, продовжували свій нескінчений рух коричнево-червоні і чорні вузли, смуги, плями та узори.
Господи, як вони за ним скучили!
А потім Тондор заговорив, і все стало просто і зрозуміло:
-Ломма і Аррел чекають на вас. Дуже чекають. Летіть до них,- сказав він, і як раніше голос його лунав у повітрі, то наближаючись, то віддаляючись.
Неш стояла з відкритим, тремтячим ротом і не могла мовити слова. Вона не вірила своїм вухам. Цього просто не могло бути! Вони можуть…Невже прямо зараз? Вона затремтіла, зацокотіла зубами.
-Ти… ти серйозно, Тондоре?- з великим зусиллям витиснула вона з себе,- Не жартуєш?
-Ломма і Аррел чекають на вас,- потворив Тондор,- Залишилося чотири сходинки.
«Чотири сходинки?- Неш нерозуміюче подивилася на Кейна, і раптом згадала,- Ну, звісно! Це ж у їхнього корабля залишилося чотири сходинки! А коли вони зникнуть, він полетить. Зрозумівши це, вона не стрималася і радісно скрикнула:
-Кейне!- її очі світилися щастям, і потім Тондору: - Тондоре, дя…дякуємо тобі, ми…ми – ну, ти знаєш, що ми зробимо все для тебе…- потрібні слова ніяк не йшли їй на язик. Виходило тільки якесь безглузде белькотання: « Він має зрозуміти мене. Я така схвильована. Нічого в голову не йде.»
Вона рвучко повернулася, і побачила їхній корабель. В червоно-блакитному корпусі якого повільно зсувався набік білий отвір, а в повітрі, дійсно – непорушно висіли чотири жовтих сходинки. Корабель наближався і був вже метрах в десяти від них. Залишалося тільки пройти цю незначну відстань, і піднятися на борт. І тоді…від щастя в Неш паморочилося в голові. Вони покинуть це болото і полетять до зірок. До Ломми і Аррела!
-Окей,- мовив Кейн, прийнявши для себе якесь рішення,- Ми полетимо…одні?- він очікувально дивився на прямокутну брилу.
-Я залишаюся.
Кейн звів брови.
-На Землі?
-На своїй базі. Земля мене не цікавить.
Кейн замислився, але часу на роздуми у нього не залишилося. Їх чекав корабель, і Неш наполегливо тягнула його за руку. І він поступився, так остаточно і не вирішивши, правильно вони роблять, чи ні.
-Прощавай, Тондоре. Можливо, ще й побачимося колись,- він повернувся, і пропустивши Неш попереду, рішуче пішов до корабля.
«Все вернулося на свої місця,- міркував він,- першого разу Неш мене затягнула, і тепер також…тільки з власного бажання. Та чи з власного?»
Коли вони піднялися на корабель, отвір затягнувся, дві сходинки, котрі ще висіли у повітрі, безслідно зникли. Легко відірвавшись від жовтої рівнини, корабель швидко піднімався назустріч рожевіючого на сході неба.
Тондор не рухався. Він їх проводжав. Йому нікуди було поспішати. Він господар тут. І тільки коли корабель повністю зник серед зірок, він почав повільно занурюватися у свій майданчик, котрий розрісся до неймовірних розмірів.
Тондор зник. Зник, як корабель, котрий ніс у собі у невідомі світи Кейна і Неш. І тільки його власний корабель, продовжував залишатися на жовтій рівнині. На межі ночі і дня…
