Кейн, не знаючи, як її розрадити, сів поруч і деякий час мовчки дивився на екран. Корабель аллрів давно зник. Він теж почувався покинутим. На відміну від них з Неш, аллрам хоча б було відомо, що і до чого в цьому чужому людям світі. Вони не микалися в ньому навпомацки, ніби у темряві. Вони знали його, жили в ньому, любили його! А вони з Неш? Чужинці та й усе!
Невже Ломма і Аррел справили на них настільки сильне враження, що не встиг їхній корабель розтанути серед зірок, як вони вже сумують за ними. З Тондором такого не було. Його візитів вони чекали скоріше з настороженістю, ніж з нетерпінням і бажанням. Тут все було по-іншому.
«Треба взяти себе в руки, - вирішив Кейн, - хто знає, що нас ще чекає?»
- Неш, повертаємося на Плутон.
Дівчина на це тільки похилила голову. Вона не заперечувала, та й бути тут вічно вони не могли.
Пальці Кейна накрили жовту смугу. Зорі з екрана почали зникати, і на їхньому місці виростали вже сяючі, різнокольорові велетні бази Тондора. З'явилася також решта кораблів.
- Розплющ очі, Неш. Ми вже… - Кейн хотів сказати»вдома», але стримався, - прилетіли назад, на Плутон. Повернулися точнісінько на те саме місце, - Кейн гірко посміхнувся. – Схоже, відчуття домівки зникло разом з нашими новими друзями. Відпочиньмо! Є надія, що вранці ми будемо почувати себе набагато краще. Ти як, Неш? – він повернув голову до дівчини. – Заночуємо на кораблі чи в місті?
Неш розплющила очі і подивилася на екран.
- Я не хочу відпочивати, - вона похитала головою, - не зараз, мені потрібно заспокоїтися, трохи розвіятися, прийти в себе, - вона провела рукою по очах і закінчила:- врешті, розважитися чим-небудь.
-Розважитися? – Кейн хмикнув.
Летіти в ще одну галактику йому, правду кажучи, не хотілося, а зустріч з ще якимись прибульцями могла закінчитися особисто для нього нервовим перенапруженням. Вони в нього не сталеві. Тут він згадав про крихітні, в порівнянні з кораблями, апарати.
«Здається, айкетри, але стверджувати не беруся. Політаємо трохи над базою-і спати. Це буде світлова терапія», - його погляд заковзав по різноколірним апаратам. Ідея Неш сподобалася, і через декілька хвилин вони вибирали апарат для прогулянки.
Апаратів, як і раніше, було багато, більше півсотні, але вони зупинилися біля першого в другому ряду. Заходити далі не було сенсу: ззовні більшість апаратів відрізнялися один від одного хіба що кольором, та й то не всі. Були і близнюки.
Це був вибір Неш. Бажаючи догодити їй і не ббажаючи сперчатися, Кейн підійшов зовсім близько до червоної, сяючої випуклості заввишки півтора і завдовжки три метри. Важко було повірити, що цей горб здатен був не те що літати, а й взагалі піднятися в повітря. Зовні він скидався, як одне ціле з поверхнею бази.
Кейн зробив спробу заглянути всередину світло-блакитного куполу. Сталося диво: купол зблід, посів і повністю зник. Аппарат був відкритий, і вони могли вільно зайняти в ньому місця. Побачивши багряну, сяючу, ніби розжарене вугілля підлогу і жовті, з плоскою, витягнутої вздовж переднього краю панеллю стіни, Кейн завагався. Як би потім їм не пошкодувати. Але Неш стояла позаду і дихала йому в потилицю. Відступати їм було нікуди, тим більше, що ідея нової прогулянки належала йому.
Вони всілися прямо на палаючу підлогу (сидіння так і не з'явилася) і почали чекати, що буде далі. У повітрі з' явився купол, що був зник, і щільно накрив апарат зверху. Повільно весь салон почав наповнюватися багряною речовиною. Вона була щільною і нагадувала липку рідину. Але це була не вода, тому що Кейн не відчував, щоб його одяг промок. Він взагалі нічого не відчував, ніби загадкова речовина була лише світловим ефектом. У той же час вона не зникала, і рівень її підвищувався.
-Сподіваюся, ми не захлинемося в цьому… цьому сиропі? – пожартував Кейн, з тривогою і занепокоєння спостерігаючи, як багряна речовина ось-ось сягне його рота, а потім зімкнеться над головою. А до цього йшло. Неш була налякана, але мовчала. Звідки їм було знати, що в такий незвичайний спосіб апарат ніби запам'ятовує їх і, стаючи «своїми», вони отримують право користуватися.
Неш інстиктивно витягнула шию, але коли витягувати вже не мало сенсу, речовина вкрила їх з головою. Із зусиллям повернула голову і злякалася ще більше. Багряна речовина дозволяла їй вільно дихати і не заважала рухатися, хоча трохи і уповільнювала, але Кейн… в багряному напівмороці виглядав настільки страхітливо, що вона поспішили відвернутися.
«Боже, який жах? Коли він скінчиться?»- подумала Неш.
- Ми дихаємо. Це означає, що ми не у воді, - Кейн чекав, коли апарат підніметься в повітря.
Неш щось нерозбірливо відказала. Вона боялася зірватися і наробити дурниць. Дівчина вже не рада була, що погодилася так легковажно залізти в ще одну конструкцію Тондора.
«Якщо за хвилину все не стане, як раніше, я втечу!»- сказала вона собі. Їй одразу стало легше, але перш ніж це трапилося, Неш з чіткою ясністю осягнула, що дарма тільки не захотіла піти з Кейном пошукати будинок, в якому вони могли б зупинитися на ніч. Точніше, на весь той час, який їм доведеться провести на базі Тондора. Раптом навалилася втома. Дівчині страшенно захотілося спати.«Реакція на Ломму і Аррела, - здогадалася Неш, розмірковуючи над тим, як би це сказати Кейну, що політ над базою її вже більше не цікавить. Але відступати їм було нікуди, тим більше, що ідея нової прогулянки належала їй. Було вже пізно. Апарат набирав висоту. Вона навіть не помітила, коли це почалося. Він то стрімко нісся по прямій між велетенськими сяючими спорудами, то різко йшов вгору і вся поверхність бази зникала в червоному тумані. Потім швидкість його зменшувалася, ніс опускався і вони каменем падали вниз. Вирівнявши політ небезпечно близько від поверхні, аппарат знову набирав швидкість і на висоті всього двох метрів стрімко нісся оминаючи сяючі споруди і закладючи такі круті віражі, що в Неш від страху і захвату перехоплювало подих. Кейн спочатку щось задовлено вигукував, там потім позіхнув. Втома давалася взнаки і йому. Все це чудово, звісно – база, політ – справжні американські гірки, але…він знову крадькома позіхнув, потім потягнувся. Так можна і заснути!
-Неш, може досить? Ні, якщо ти хочеш ще…
-Ні, ні!- поспішила перебити його дівчина,- З мене досить. Іншим разом. Якщо ти втомився…Потім політаємо,- вона посміхнулася,- Правду кажучи, сама клюю носом. Де зупинимося?
-Де? Треба подумати,- Кейн знизав плечима. Зупинитися вони можуть будь де. Неш не зовсім вірно поставила запитання. Інша справа, як проникнути всередину якоїсь споруди, якщо вони не хочуть повернутися на корабель. А Тондор їм про це нічого не говорив. Про кораблі – казав, про будинки – ні. Але все виявилося значно простіше і несподіваніше.
Ніби відчуваючи зміну у їхньому настрої і бажання припинити розваги, апарат не знижуючи швидкості, а вона була в нього пристойна, на повному ходу врізався в стіну однієї з сяючих споруд. Неш від несподіванки не встигла навіть скрикнути, тільки вчепилася руками в Кейна. Сам Кейн інстинктивно відсахнувся назад і так прудко і сильно, що його спина застрягла в жовтій стіні. Чого він не бачив і не відчув. Апарат пробив червону, з блідими зеленими вкрапленнями по всій її висоті стіну споруди, котра сягала у висоту десь близько двох кілометрів, і непорушно завмер в якомусь приміщені з блідою підлогою і стелею. Перш ніж повністю зупинитися він ще важко проповз в товщі стіни ще декілька метрів.
-Оце так! - проказала Неш, приходячи до тями,- Ну й дозволяє собі вибрики ця машина! Вирішила вгробити нас…Що це було?
Кен у відповідь лише стенув плечима.
Світло-блакитний купол розтанув. Вони, не марнуючи часу, ніби тікаючи вискочили з апарату. Коли відійшли від нього на три кроки, купол повернувся на місце, аппарат заднім ходом зсунувся трохи назад, потім розвернувся на місці і повільно занурився у бліду зверху і бузково-фіолетову всередині підлогу. Секунд п'ять вони ще спостерігали багряне світіння, потім воно потемніло і згасло.
-Треба подякувати, - не підіймачи голову, промовила Неш.
- Це всього лише машина.
-Тондорові подякувати за все. Тондоре, дякуємо! – голосно крикнула дівчина. – Дякуємо за все, що ти для нас зробив. Ми тебе любимо. Приходь до нас в гості. Чекаємо і любимо дуже-дуже. Знай це! – прокричал Неш в сяючу підлогу. Потім, оглянувши поспіхом приміщення (воно світилося і було порожнє).
Кейн запитав, де вони будуть спати, точніше – на чому. Ліжка чи якогось виступу не було. Костюм Кейна почав вкриватися фіолетовими плямами. Вони ширшали, розлізалися, зливалося, створювали суцільну плівку. Товщина її росла з кожною секундою. Те ж саме відбувалося і з сукнею Неш. Але там плями були зелені.
-Кейне, дивися! – вигукнула вона. – Що це?
«Маєш, підчепили якусь заразу!»- промайнуло у нього в голові. Він нічого не відповів, поглинутий тим, що діялося. А діялося щось справді неймовірне: фіолетова плівка, котра спочатку була м'яка і гнучка, так ніби він одягнув клейончатого плаща, потім зробилася жорсткою і твердою. Товщина збільшувалася, набираючи форми прямокутного стовпа. І Кейн знаходився всередині. Він дихав, дивився, міг поворохнутися, але відчував, що не міг вибратися. Це було щось зовсім нове і незнайоме. Але що саме? І чи потрібно його боятися? Він не знав. Намагаючись не панікувати, Кейн, відчуваючи, як з його лоба стікає піт, не від задухи (повітря всередині стовпа було свіже і досить прохолодне), впрів від напруження, спробував побачити Неш. Це йому вдалося, не одразу, але вдалося! Неш була точнісінько в такому ж сяючому стовпі тільки зеленого кольору. Він бачив, що вона всередині, але розгледіти її обличчя не зміг: це була якась бліда пляма – і все. Він крикнув. Спочатку тихо, а потім голосніше:
- Неш, Неш, ти мене чуєш? Як ти? Тобі добре? Головне - не бійся!
І майже одразу почув її ясний голос так, ніби дівчина була поряд і говорила прямо біля його вуха:
- Боже, Кейне, ліжка. Та це ж ліжка такі! – збуджено говорила вона. Схоже, це їй навіть подобалося! Чого Кейн ніяк не сподівався.
-Ти впевнена, що з тобою все гаразд? Ти…
-Я не збожеволіла з переляку. Зі мною дійсно все гаразд. Ось тільки ти далеко, - заспокоїла і одночасно пожалілася вона.
-Але чому вони такі дивні ці ліжка? Відчуття, ніби мене заперли у вузькій шафі, - Кейн справді почувався так, хоча клаустрофобією він не хворів. До того ж місця у стовпі було досить: це він зрозумів одразу. Він міг піднімати руки, ноги, розводити їх вбоки, і йому не було тісно, ні в що вони не впиралися. Але стовп залишався суцільним, ніде не відкривався і не проривався, був ніби гумовий. Хоча, звісно, це була не гума.
«Може, це захист такий, - міркував він, трохи заспокоївшись і влаштувавшись якнайзручніше, - від будь-якої небезпеки. Певно, Тондорові краще знати, чого можна чекати, коли засинаєш, звісно, коли ти людина. Так, це такий захист». Тепер Кейн був впевнений у цьому. Він і Неш так сказав. Вона погодилася. Потім запитала:
- Що робиш?
- Нічого. Думаю спати, а що?
-Шкода, я думала, що ми трохи побалакаємо. Стільки всього сталося… Гаразд, - Неш зітхнула, - на добраніч, Кейне. Нехай тобі не насниться нічого поганого.
-На добраніч, Неш. Обговоримо все завтра. Не бійся, все обійдеться.
-Так, я знаю,-погодилася вона. – Шкода, що ми так далеко одне від одного. Та нічого, якось там буде. Неш влаштовувалася зручніше у своєму зеленому сяючому стовпі. Кейн не був певен, що цієї ночі зможе заснути, але сон підкрався непомітно. Він ніби провалився в якусь безодню…
Десь біля півночі, коли вони вже міцно спали, стовпи піднялися у повітря, прийняли горизонтальне положення і зсунилися докупи. Отже, здійснилося бажання Неш: вони були разом.
