Вони сиділи четверо в однакових зручних рожевих кріслах вряд перед екраном і без поспіху розмовляли. Корабель Тондора висів в наповненому мерехтінням далеких зірок просторі. І було не зрозуміло: летять вони кудись чи вже давно прилетіли, але ще не наблизилися впритул до корабля своїх гостей.
-Розкажіть нам про ваш світ,- попрохала Неш.
- Із задоволенням, - погодилася Ломма. Обличчя її світилося м'яким, блідо-жовтим світлом, і то на лівій, то на правій щоці починали мерехтіли і тут же гаснути крихітні іскорки. На думку Неш, ця чужа дівчина була навдивовижу красивою.
«Напевно, чоловіки її раси шаленіютьвід неї. Скоро те саме трапиться і з моїм Кейном», - тривожно подумала Неш. Вона бачила, що Кейн майже не відводить від Ломми погляду. І це будило в дівчині гостру ревність, та вона казала собі: «То пусте, я потерплю. Спати з ним він їй ще не пропонував. Та й Аррел, напевно, теж щось означає для неї. У них же, здається, весільна подорож».
Ломма притягувала до себе Неш і викликала у неї заздрість. Вона була, на думку земної дівчини, такою досконалою! І все ж Неш відчувала, що вони можуть бути справжніми подругами.
- Як такої планети у нас вже давно не існує. Всі ми мешкаємо на своїх кораблях - системах. Загалом, ми подорожуємо, як і торни, від котрих ви отримали цей надзвичайний корабель, - Ломма зробила паузу. Кейн зрозумів, що, незважаючи на сказане нею «із задоволенням», на ділі ні Ломма, ні Аррел не мали наміру нічого істотного їм розповісти.
- А корабель, де він? Ми вже прилетіли?
- Корабель? Незабаром ви його побачите, - обличчя Аррела в протилежність обличчю Ломми ніколи не змінювалося, залишаючись завжди однаковим. Це була ніби маска, вкрита товстим шаром невідомої, прозорої речовин.
«Нагадує лак, що використовується для покриття дерев'яних виробів, - міркував Кейн.
- Якби у вас було більше часу, ми б запросили вас до себе… на одну з наших планет.
«Дивно, щойно тільки він казав, що в них немає планет. Нічого не розумію!»- Кейн пильно дивився на Аррела.
-Напевно, там лише самі руїни? – висловила здогад Неш, пригадавши наполовину або повністю зруйновані стародавні храми Античної Греції та Риму.
Прибульці розсміялися дзвінким приємним сміхом. Слова Неш відверто їх звеселили.
- Ну, що ти! – обличчя Ломми на якусь мить втратило всі свої блистки. – Просто на планетах більше нікого не залишилося, але міста продовжують жити, функціонують в автоматичному режимі. Це як пам'ять про минулі епохи. Вони красиві – наші міста. Впевнена, вони б вам сподобалися. І там є на що подивитися.
- Не сумніваюся, - зітхнувши, погодилася Неш, - якщо вони такі, як ви, в чомусь навіть богоподібні…Наступного разу.
-Із задоволенням будемо чекати вас у гості.
У Кейна в голові вертілася велика кількість найрізноманітніших запитань. Наприклад, скільки років ви живете, вмираєте чи безсмертні? А от ми вмираємо, хоча ми цього і не хочемо. Якщо ви безсмертні, це було б справжнє диво! Як воскресіння Ісуса! І чи не могли б ви поділитися з нами своїм безсмертям. Скільки років вашій цивілізації? Давно вона існує? Чим ви займаєтеся, окрім подорожування? У нас на Землі теж є люди, котрі люблять подорожувати, але за молодих років більшості з них довелося добре попріти, поки вони зібрали кошти на забезпечення безтурботного життя… Але Кейн ні про що таке не запитав, хоча і горів палким бажанням.
«Надто банально і надто по-книжному. Як дурень якийсь… Скільки вам років, і чим ви хворієте? Хіба це варті уваги прибульців запитання? Інша справа, коли вони самі розкажуть», - вирішив Кейн.
Він слухав. Говорила Неш. Заспокоївшись після битви, вона знову була у своїй тарілці.
- Алетони завжди нападають на вас чи тільки тоді, коли вони… точніше ви пролітаєте повз планети, де вони в цю мить можуть знаходитися. Я, даруйте, не надто зрозуміло висловлююся? НІ, дякую, - продовжувала Неш, - вони далеко живуть? Де їхня батьківщина?
-Ні, що ти! Зустрічі із алетонами трапляються дуже рідко. Настільки рідко, що їх можна перерахувати на пальцях,- Ломма раптом простягла руку, і не встигла Неш навіть поворохнутися, як вона доторкнулася до її волосся, - колись і в мене було таке ж.
У голосі Ломми не було жалю чи суму, Вона просто сказала те, що було насправді: згадала своє справжнє волосся.
- Було? – Неш відчула, як від легкого доторку Ломми по її шкірі побігли мурашки. Їй було приємно.
- Давно, коли б я вимкнула плассер, ми б з тобою були як сестри.
-Плассер? – Неш виглядала шокованою. «Що ще за плассер?»
- Плассери захищають наш організм від дії часу. Гадаєш, чому в нас таке обличчя, волосся, одяг? Ти бачиш плассери у дії. Вони консервують усі процеси в організмі на певній стадії розвитку, і ми навічно залишаємося однаковими, і ми не змінюємося, не старіємо і не вмираємо. Ніколи. Звісно, раніше… Так, я пам'ятаю, у мене було таке саме волосся, як твоє, і шкіра також. Без плассера шкіра швидко старіє, як і весь організм. А це неприпустимо.
- О! – тільки й спромоглася вимовити Неш. Це було так вражаюче, все, що вона тільки-но почула.
Кейн, теж нічого не запитуючи, отримав відповіді на найцікавіші для нього запитання. Отже, вічна молодість і безсмертя все-таки десь існують! Цікаво, дуже, дуже цікаво.
Блискучі, без жодної зморшки чи складки пальці Аррела торкнулися зеленої, потім блакитної смужок. У ту ж мить зірки з екрана зникли, давши місце якійсь громадині, котра наближалася. Це був корабель їхніх гостей. Кейн зрозумів це одразу.
- Прилетіли, - пробурмотів він не дуже голосно, але так, щоб всі почули. Розмірами корабель Ломми та Аррела перевищував їхній власний, а за формою відрізнявся ще більше. Він нагадував розділений навпіл еліпс, обидві половини котрого з'єднувалися між собою шістьма яскравими червоними площинами, розміри котрих сягали понад сто метрів кожна. Половини еліпса були чорні. Тільки інколи на їхній поверхні з'являлися зелені спалахи. Кораблі зближувалися.
- Зараз ми зістикуємося. Ви зможете подивитися наш корабель, - повідомив Аррел.
- Ви нас справді запрошуєте? – Неш збуджено дивилася на його біло-жовтий профіль.
-Звісно, якщо у вас немає часу на огляд наших планет, то на корабель, гадаю, вистачить.
-Так, з часом у нас напруга, - погодився Кейн і додав:- Не з нашої вини.
Кораблі були вже зовсім близько один від одного, але не зупинялися і продовжували рухатися.
«Так чого доброго, ми ще вріжемося в нього», - мимоволі подумав Кейн. І він не помилився. По якійсь миті кораблі дійсно зіткнулися. Ніс корабля Тондора увійшов у дві червоні площини чужого корабля, пробивши їх наскрізь. Тієї ж миті рух зупинився, і картинка на екрані завмерла. Неш ніби приросла до стільця. Вона не вірила своїм очам.
- Все, - почула вона байдужий голос Аррела і їй здалося, що його «все» означає аварію внаслідок невмілого керування кораблем.
«Чорт, це дійсно «все»? Тепер Тондору хоч на очі не попадайся. У таку діру автобус проїде!»- Неш запанікувала.
Ломма і Аррел не виказували і тіні занепокоєння, впевнено йшли до жовтої стіни поряд з екраном. Кейн з кам'яним обличчям мав намір піти слідом.
- Ходіть. Не бійтеся, - підбадьорувала їх Ломма.
Неш ковтнула і з шумом втягла в груди повітря. Її охопило нервове тремтіння.
-А… а… пробоїна? Її можна буде потім якось закрити? Розумієте торни… Тондор… Йому може не сподобатися те, що ми зробили з його кораблем.
- Ніякої пробоїна немає. Звичайне стикування. Так повинно бути. Заспокойся Неш. Іди з нами. Кораблі такого класу просто зростаються, утворюючи єдину систему. Пробоїна у твоїй уяві. Жвавіше, Неш! Пам'ятай про час,-Ломма кликала її помахом руки
|
