В наступну мить напруження його покинуло. Це був не коп, і вже, напевно що не агент ФБР. Це не важко було встановити з першого погляду. Перед машиною, в кількох кроках від бампера, вперши руки в боки, широко розставивши ноги, стяв чоловік років тридцяти п’яти-сорока. На ньому була картата, розстібнута на грудях сорочка. Потерті джинси, з зеленими трав’яними плямами на лівому коліні. На ногах – запорошені, чорні зі шнурками, шкіряні черевики на товстій, ребристій підошві. На голові незнайомця, за місцевими традиціями, красувався широченний і теж далеко не новий, десятигалоний капелюх. З-під полів котрого, на Кейна дивилося відкрите, засмагле обличчя. Темні, трохи соні – не знаючі ні смутку, ні печалі – і в той же час, веселі очі, і доброзичлива усмішка, котра схиляла до продовження розмови. Загалом, типова ковбойська фізіономія, якими їх собі уявляв Кейн.
Пригнічувала трохи порожня кобура, яка звисала на потрісканому від довгого вжитку шкіряному ремені. Але усмішка…Побачивши її, Кейн знову посміхнувся. Майже дружньо, ніби зустрів давного приятеля. Такі люди на підлість не здатні. Зі своєю, майже наївною чесністю, вони свято шанували поняття про честь і гідність…Доволі застарілі якості в наш час.
Відкривши двері трохи ширше, Кейн став розглядати ковбоя.
-Здорово, друже,- чоловік підходив до нього ходою людини, котрій принаймні в наступні дві години, нікуди було поспішати.
-Здорово,- одізвався Кейн,- Спекотно сьогодні. Чорти б його вхопили.
Зрозумівши на що він весь час дивиться, чоловік вдоволено поплескав засмаглою рукою по порожній кобурі.
-Кольт в джипі. Залишив по той бік пагорба. Знаєш одну із заповідей ковбоїв? Вбивай гримучих змій! Моє хобі, можна сказати. Відстрілюю чортових «тарахкалок». Коли є час, звісно. Іноді волосся стає дибом. Але це для мене все рівно, що пропустити пляшку віскі.
«Ковбой. Найсправжнісінький,- остаточно утвердився в своєму початковому припущенні Кейн,- Таким не місце ні в поліції, ні тим більше в ФБР. Ну, хіба що в місцевому загоні самозахисту».
-Твоя красуня? Кажу, машина шик. Вона тут вже кілька днів. Чого дивишся,- точно тобі кажу. З’явилася, дай пригадаю…так, у вівторок, а може в середу. Наш шериф її знайшов. Білл. Його звати Білл.
Слухаючи його розповідь, Кейн подумав, що ковбой, схоже, давно не мав вдячного слухача. Інакше, чого б він бува таким балакучим з першим зустрічним? Або він надто комунікабельний. Що, схоже зустрічається і в прерії.
І, так як Кейн продовжував мовчати, ковбой ображено запитав:
-Не віриш?
Кейн, не бажаючи дратувати цього незнайомого чоловіка ще більше, помахом руки дав зрозуміти, що вірить. Він знав про запальний темперамент жителів ковбойських штатів.
-Вкрали?- ковбой, схоже, був неабияк потішений з власної проникливості.
-Вкрали.
-Я так і думав. І не тільки я один. Всі ми так вирішили…Звісно, таку лялечку важко встерегти. Напевно, тисяч п’ятдесят відвалив…Більше? Ну, ти молоток! А сигналізація є? Ні? Обов’язково встанови! У мого шуряка новий «Форд». Не «Мустанг», звісно, але чотири колеса все ж є. Так він навісив на нього сигналізації як на банківський сейф. І що думаєш? – ковбой сперся рукою на відкриті дверці машини,- Все рівно вкрали! Як? Дуже просто. Забув по п’яні увімкнути всю цю хрінь. Ось і вкрали,- закинувши голову назад, ковбой весело і голосно зареготав.
«Або він такий і є, або забалакує мені зуби, - до Кейна почала повертатися його звична настороженість,- Але навіщо?- запитував він себе і тут же відповідав: - Як це навіщо? На безлюдній дорозі покинута машина. Може сам прийшов по неї. А тут, я! Ось і намагається викрутитися, розповідає байки про «тарахкалок». Напевно, хотів відкрутити що-небудь…колесо зняти, наприклад».
-Ти з півночі?- несподівано запитав ковбой, перестаючи реготати. Чомусь почав озиратися навколо.
«Шукає когось, або чекає,- вирішив Кейн,- Певно, своїх приятелів виглядає».
-З Нью-Йорка.
-Зразу видно, що звідти. Тебе як звати, хлопче? Боб? А мене, Тед Хопер. В Техас давно перебрався? Не дуже? Лишень в минулому році? А живеш де? В Х’юстоні чи в Альваресі?
-В Х’юстоні…точніше в передмісті,- відказав Кейн.
-А, я…-ковбой повернув голову до пагорбів,- Тут, неподалік. На ранчо. Ми з братом корів розводимо. Ранком одна втекла, ось пішов шукати.
-Знайдеш,- заспокоїв його Кейн, а сам подумав: «Тепер зрозуміло, чому він весь час оглядається. Якщо, звісно не бреше».
-Ясна річ,- бадьоро обізвався ковбой,- Хоч знаєш, хто машину вкрав?
Білий «Мустанг» цікавив Теда Хопера куди більше, ніж блукаюча десь у прерії тварина.
Кейн ствердно кивнув.
-Знаю.
-Ну?
-Один знайомий.
На обличчі ковбоя відбився непідробний полив.
-О, гад! В’язи скрутити мало!
-Та ні, Теде. Ти не зрозумів. Я сам дав йому машину. Були разом на одній вечірці і він, трохи перебравши за столом, захотів покатати з вітрецем своє подругу. Ось і попросив позичити машину. Я погодився. Друзі, все-таки. А коли вони доїхали до цього місця, Дженні – так звати його дівчину – захотілося прогулятися у прерії. Не знаю, що там з ними було далі, чи заблукали, чи були надто п’яні, але машину вони не знайшли.
Ковбой розуміюче кивнув. З ким таке не трапляється.
-Ну ось,- продовжував вигадувати Кейн,- шукали, правда, вони її довго, та так і не знайшли. Прерія велика, пагорбів багато. Кажуть, подивилися за одним, глянули за іншим. Бачать – порожньо. Ну і кинули шукати. Вирішили, що хтось вкрав, поки вони прогулювалися.
-Додому дісталися? – поцікавився Тед.
-Підкинула одна парочка. Теж з вечірки поверталися. Тільки іншої.
-Пощастило,- протягнув ковбой, -Вночі в прерії не дуже весело…Гаразд, Бобе, забалакався я тут з тобою, а мені вже час. Бачу, ти хлопець наш, але…- радий, що отримав назад свою машину,- він простяг руку.
Кейн потис.
-Дякую, Теде. Сподіваюся, пошуки корови не затягнуться?
-Ясна річ,- повторив ковбой свій улюблений вираз,- Якби не пост. Сутеніє швидко. Ще зайде рогата, а в сутінках можуть і пристрелити.
-Пост? Який ще пост? Раніше тут не було ніякого поста.
Ковбой якось дивно поглянув на Кейна.
-Ти що, нічого не знаєш?
-Ні, а що сталося?
Ковбой сплюнув, і упершись засмаглими руками собі в стегна, недовірливо втупив у нього погляд. Закоханій у волю корові, належало ще якийсь час побути на самоті з прерією і своїми коров’ячими роздумами.
-Давай, Теде розповідай. Нічого на мене витріщатися.
-Ти дійсно нічого не знаєш? – ковбой йому не вірив.
-Я вже сказав.
-Окей. Джек говорить, що це справа арабів. А я сказав, що косооких. Китайців чи корейців…- ковбой говорив швидко і натхненно.
-Зачекай-но, ти про світіння?-здогадався Кейн.
-А про що ж іще! Бачиш, як палає. На півнеба. Тут тільки про це всі і говорять. Як спалахнуло позавчора вночі, так до цих пір і горить.
-Нафта?
Ковбой образився. Схоже, цей чужинець з півночі має його за дурника!
-Вибач,- поспішно проказав Кейн,- продовжуй.
Ковбой з шумом випустив повітря і покрутив головою.
-Гаразд, слухай. До ладу ніхто нічого не знає, але я чув, в прерії з’явилася якась штуковина. Велетенська. Лежить серед пагорбів і світиться.
-Сам бачив?- в голосі Кейна чулося нетерпіння.
-Та як тобі сказати. Здалеку тільки. Тієї ж ночі сюди прибув полк морських піхотинців. Загородили все колючим дротом, а постів, як в мене корів у хліві! На кожному кроці. Берети оточили кільцем цю саму штуковину. Ну, а на постах наші, місцеві копи.
-Значить, крім світла, ти нічого більше не бачив?
-Не поспішай, Бобе! Якого дідька! Я ж розповідаю!
-Окей. Не гарячкуй.
-Так ось, тієї ночі я, Джек і ще декілька хлопців, ходили туди. В мене з собою був польовий бінокль. А, Стів, не повіриш, притягнув справжнісіньку підзорну трубу…Як витягнув – ну, вилитий Колумб!- Тед знову голосно зареготав, і поплескав Кейна по плечу.
|
