Пізно. Задзвонив дзвінок. То були ВОНИ! Неш від несподіванки скрикнула, впустила з рук сумку з дайверами. І одразу весь світ якось зменшився, зробися тісним і душним. Ніби вона була закрита у якомусь ящику. І тут трапилася іще одна несподіванка. Сумка зі зброєю була відкрита, і звідтіля в повітря піднялися обидва дайвери. Самі! Це було щось неймовірне. Відкидаючи навколо жовте і червоне світло, вони впнено поводили випромінювачами з боку в бік. Ніби вивчаючи місце майбутньої битви. Неш злякано сахнулася, спіткнулася, сіла на диван.
Не замовкаючи тріщав дзвінок, плавали у повітрі дайвери, стояв, ніби заснувши, перед телевізором Кейн. Все на якусь мить ніби завмерло. Час, здавалося зник з приміщення Сари Джейн.
Кейн раптом різко повернувся до неї, схопив за руку, потяг за собою.
-Що? Що таке…Куди ти?- скрикнула Неш.
-До стіни…Швидко…На підлогу!- не випускаючи її руки, Кейн розтягнувся на килимі. Неш лягла поруч. Вона нічого не розуміла, але не сперечалася. Мозок її, ніби заціпенів. Та все ж, коли Кейн, лягаючи ненавмисне вдарив її ліктем в живіт, подумала: « Можна і обережніше. І навіщо лягати?»
Вони не рухалися. Дзвоник ніби збожеволів. Не замовкав ні на мить.
-Не рухайся,- хрипко проказав Кейн,- І не тремти.
-Я…я спробую,- похололими пальцями, Неш вчепилася в його руку. Вона раптом зрозуміла, чого боїться Кейн. По них можуть почати стріляти. Їй зробилося недобре, і вона відчувала, що від такого перенапруження, її ось-ось знудить. Хоча, і не знала, чим саме. Адже вона нічого не їла ось уже два місяці поспіль. Та все ж, вона проковтнула клубок, котрий застряв у неї в горлі. Стало трохи легше.
Дзвоник, котрий на хвилю був замовк, знову взявся за своє. Наповнив приміщення різким дзеленчанням. Неш заплющила очі, так їй легше було терпіти цей жах. Голосно працював телевізор. Почався якийсь фільм. Кейн голови не втрачав. Він увесь закам’янів, але здатність мислити зберіг. І ще відчув, як у ньому, десь глибоко всередині, поволі зростає лють. Ні! Цього, він тим, за дверима – не подарує!
-Як ти?- стиха запитав він Неш.
-Добре,- відповіла дівчина.
-Не зводить голови. За вікном можуть бути снайпери.
Неш хотіла була нагадати про скафандри, але змовчала. Люди не алотони и не пларми. І вбивати людей, зовсім інша річ. Хоча, якщо доведеться, виходу в них не буде.
Вони продовжували лежати на підлозі, втиснувшись у м’який, товстий килим – зелений і густий як трава – і ніби загіпнотизовані, не зводили погляду з вхідних дверей. Ті були їм видні через дві кімнати. Не повністю, тільки ліва половина.
Дайвери готувалися до бою. Один розвернувся випромінювачами до вікна, другий до прихожої.
Кейн зацікавлено глянув на них.
-Бачила?- прошепотів він,- Дайвери…літають. А ми й не знали.
-Бачила. Що вони мають робити?
-Хто їх знає.
Слухаючи Кейна, Неш раптом подумала, що все, що з ними відбувається, схоже на якийсь дурнуватий сон. Ось вона зараз голосно закричить, і все повернеться на свої місця. Дайвери у сумку, а вони з Кейном піднімуться з прибитого пилюкою килима, і підуть у місто. Але вона не закричала – розуміла, просто не зможе. Її горло, ніби стягнув стальний обруч.
Скільки так минуло часу, вона не знала. Час перестав для неї існувати. Знову по квартирі рознеслося різке дзеленчання. Неш смикнулася, від чого вдарила Кейна головою у щоку.
Кейн зашипів, гнівно подивився на неї.
-Вибач,- сказала вона,- Це дзеленчання…просто казить мене,- а сама подумала: «Скільки нам тут ще лежати? Чи не краще встати, відкрити двері і запитати, чого їм треба? В мене вже боки затерпли!»
Та вона не встала, і до дверей не пішла, бо розуміла – ті, за цією тонкою перегородкою, не дадуть їй і рота розкрити.
Тим часом напруга робилася нестерпною. Художній фільм про підлітка, котрий торгував наркотиками, перервався блоком реклами. Фарбована блондинка, сидячи у «Феррарі», пропонувала жувальну гумку з над тривалим смаком.
І знову дзвінок. Пронизливий, ніби електричний струм по нервам. Дайвер у прихожій наніс удар. З’явився, і поцілив у двері тонкий зелений промінь. Вхідні двері спалахнули як папір, і коли, напевно в двадцятий раз задзвонив дзвінок – наполегливо і вимогливо – з оглушливим вибухом розлетілися палаючими уламками у прихожій і площадці коридора. Десь дзвінко розбилося скло.
«Все, дзеркала немає. Сара мені дасть!»- промайнула в голові Неш на диво спокійна і розсудлива думка. Схоже, вона по трохи починала опановувати себе.
Зелений, рівний, щільний і сяючий промінь, продовжував палити площадку і частину коридора. Лунали вибухи, гуркіт, крики. Шум падаючих тіл. Брязкіт зброї. Щось невпинно гупало, скреготіло. Потім затріщали автоматні черги. Кулі влітали у квартиру, дірявили стіни, розбивали посуд, скло, рвали меблі, речі.
Запрацював другий дайвер. У вікно, через заповнену криками наказів вулицю, протягся червоний промінь. Снайпери, котрі ховалися в будинку навпроти, дико заверещали, і впустивши з рук зброю, охоплені полум’ям, полетіли головою вниз на тротуар. Червоний промінь палив вікна. Вибухи всередині квартир слідували один за одним. Зі дзвоном вилітало з віконних рам скло. Спалахнули і лизнули вікна зсередини – бліді при сонячному світлі – язики полум’я. Повалив хмарою чорний дим. У відповідь, десь внизу, то віддаляючись, то наближаючись, лунали автоматні черги. Серед гуркоту вибухів і криків, вони нагадували безтурботний спів коників стрибунців десь на зеленій галявині.
Захисні скафандри Кейна і Неш, помітно викрасилися в фіолетовий і зелений кольори. Але вони цього не помічали. Прихиливши голови, Кейн і Неш інстинктивно схиляли їх все нижче і нижче. І Неш, якби тільки могла, перетворилася б в якого-небудь таргана, залізла б у якусь темну шпаринку, куди завгодно, хоча б і під кришку унітаза – аби лишень не чути цього невгамовного гуркоту, котрий ніби гострим ножом, різав їй по нервам.
Дайвери стріляли, не зупиняючись ні на мить. Зелений промінь різав і нищив будинок зсередини, червоний перетворював у руїни протилежний бік вулиці. Будинки стояли зовсім близько один від одного, і особливої влучності від нього не вимагалося.
Кейн, рахуючи подумки для чогось автоматні черги, розумів – залишатися їм тут більше не можна. В коридорі вже щось важко обвалювалося і гупало. Він підняв голову, швидко обвів поглядом кімнату. Щохвилини в помешкання проникали хмари чорного диму і порохняви, котрі не встигнувши торкнутися їхніх скафандрів, майже одразу витягувалися протягом у вибиті вікна. Вхідні двері, частина прихожої повністю зникли, і на їх місці роззявилася величезна, з чорними потрісканими краями нерівна діра. Ще Кейн побачив площадку коридора, завалену людськими тілами в чорному одязі. Їх було багато. Десятків зо два, а може й три. В різних позах і місцях, вони не рухалися і горіли. Горіли, розповсюджуючи навколо масний дим, і залишаючи по собі великі блискучі жирні плями. Глянувши лише раз, Кейн одразу відвів погляд. Видовище було не з приємних.
Його погляд ковзав далі. Від стіни до стіни. Трохи далі, біля самого ліфта, йому відкрилася ще жахливіша картина: заляпаний кров’ю бетон, руки, ноги, голови, котрі стирчали вперемішку з арматурою. Розчавлені, понівечені, обгорілі. Схоже, тут була інша група, і її було знищено бетонною плитою, котра зірвалася зі стелі. Людей розчавило ніби комах. Але не це цікавило Кейна. Він хотів знати, чи залишився хто живий. Якщо ні, то чи зможуть вони з Неш, користуючись безладом, покинути непоміченими будинок? Це було питання, котре вимагало миттєвої відповіді. Він стиснув руку дівчини.
Відчувши біль, Неш розплющила очі.
-Йти зможеш?- запитав Кейн,- Там трупи. Не дивися.
-Гадаю, зможу,- Неш почала зводитися.
Але їм довелося ще трохи зачекати
Раптом звідкілясь пролунав постріл. Одночасно, Кейн смикнув Неш за руку. Вона впала. В кімнату щось з шипінням влетіло, і врізалося в стіну позаду них. Спалахнули захисні скафандри. Пролунав оглушливий вибух. Здавалося, будинок розколюється навпіл. Завиваючи, зриваючи зі стін штукатурку, картини, розбиваючи посуд, шматуючи меблі – полетіли в усі боки осколки і уламки стіни.
|
