Коли останній гелікоптер зник у полум’ї, Кейн постояв ще трохи, і опустив дайвер. Він переміг, але радіти було ще передчасно. У нього було всього лише кілька хвилин, щоб перепочити. Він це знав. Лише кілька коротких хвилин…
Знову в повітрі почувся наростаючий ревкіт. На цей раз – винищувачі! Але Кейну було вже на все начхати: хто і навіщо летить у небі. Він був готовий зустрітися з ким завгодно.
Вісім освітлених цяток з ревом пронеслися низько над землею, і зникли за лісом. Перетворившись в один, натягнутий нерв – Кейн чекав. Величезний шматок переораного вибухами ґрунту, починаючи біля границь знищеного табору військових, почав підніматися в повітря. Вибухи, а з ними велетенських розмірів спалахи, наближалися з такою шаленою швидкістю, що Кейн, стискаючи в спітнілій руці руківку дайвера, несвідомо позадкував. Стіна вогню наближалася. Це була як хвиля цунамі, від якої немає порятунку.
«Коврове бомбардування!»- промайнуло в заціпенілому мозку Кейна.
Хвиля вогню не дійшла до півсфери всього лишень якихось тридцяти метрів. Видихлася, згасла. Знову почувся наростаючий ревкіт. І знову в небі пронеслися, і одразу зникли з поля зору цятки винищувачів. На цей раз удар прийшовся в ціль. Велетенська хвиля вогню стрімко налетіла і поглинула півсферу. Кейн закричав. Стікаючи по фіолетово-зеленим стінам, полум’я ревло, билося, танцювало, лизало півсферу червоно-білими язиками.
Кейн більше не стріляв. Він був ніби паралізований. Стояв і дивився. Вражений, знищений, розчавлений – він не в силі був поворухнути рукою. Півсфера просвітліла, по всьому її діаметрі почали з’являтися загрозливі коричневі плями. Ніби іржа. Але вона знову витримала і плями потроху почали зникати.
Коли в третій раз, крізь непроникну стіну білого вогню і дивних шурхотливих і хлюпаючих звуків донісся рев реактивних сопел, Кейн раптом опанував себе, швидко присів, і випростав перед себе обидві руки з затисненим дайвером. Літаків він не бачив. Орієнтувався на звук, пам’ятаючи, що на таких низьких висотах, вони не в змозі подолати звуковий бар’єр.
Потужний потік енергії, про генерований дайвером, зник у запоні вогню. Вогнева потужність дайверів зросла неймовірно. Тепер в полум’я тяглося двадцять променів, і десь біля п’ятдесяти різноколірних коротких спалахів! Це було щось фантастичне! Кейн на якусь мить навіть було засумнівався – чи не марить він часом? Але ні, все це відбувалося в дійсності. І там, по той бік непроникної яскравої стіни, щось безперестанку вибухало, гуркотіло. Вривалися в завісу вогню, і проносилися небезпечно близько від півсфери, охоплені полум’ям уламки. Не маючи достатньої швидкості, вони відскакували від захисної речовини, і падали на землю. Та їх більше не поглинала.
Підвелася з землі Неш, і похитуючись, ніби була п’яна чи у гарячці, невпевненим кроком пішла до Кейна. Вона погано ще сприймала дійсність, і турбувалася тільки проте, щоб її не знудило.
Кейн помітив дівчину і зрадів.
-Як ти?- крикнув він,- вибач, немає часу для розмов. Сама бачиш, що діється!
Неш кивнула. Це добре, що на розмови немає часу, бо розмовляти вона не хотіла. І, звісно, вона бачила, що відбувається. І те, що бачила – вразило її. Вона, ніби опинилася на іншій планеті за часів її створення: вогонь, рев і гуркіт.
І все ж вона запитала:
-Це гелікоптери…- її хитнуло і вона швидко викинула перед себе руку, щоб за що-небудь вхопитися. Та опори не було. Але Неш не впала, зберегла рівновагу.
-Так зле?- запитав Кейн.
На позеленілому обличчі Неш з’явилася вимучена усмішка.
-Не питай. Я вже сама не знаю, як мені…Дай краще я допоможу тобі. Та й ти сам виглядаєш, ніби з могили вийшов…- Неш спритно вхопила руківку свого дайвера, котрий висів у повітрі. Вона почувала себе так дивно, ніби все це відбувалося з нею уві сні.
«Певно, від перенапруження і втоми,»- вирішила вона.
-Гелікоптерів вже немає. Добиваю літаки,- Кейн хвалився, хоча і не думав, що для цього у нього вистачить сили.
-Зрозуміло,- сказала Неш, нічого не зрозумівши. Але розчаровувати Кейна, вона не хотіла.
Кейн тим часом вирішив, що – використовуючи армійську термінологію – їм час міняти диспозицію. Тут їм спокою не дадуть.
-Неш, ти йти можеш?
-Можу.
-А бігти?
На цей раз Неш думала довше.
-Дивлячись, як довго. А що?
-Хочу вибратися звідси. Я нічого не бачу у цьому полум’ї, і літаки зможуть обстрілювати нас хоч до ранку. Треба вибратися на відкрите місце, і знищити їх…Ну, то як, готова? Кажи правду, якщо ні…
«То що, понесеш мене?»- подумала Неш, а вголос промовила:
-Готова. В який бік? Показуй.
Але «бігти» – це гучно сказано. Обстріл гелікоптерів, а згодом і літаків, утворив навколо півсфери глибокий рів, і не один. І як тільки вони подолали рівний шматок захищений півсферою, їм довелося, скоріше, обережно спускатися, а потім так само обережно підніматися по доволі високих схилах - аніж бігти.
Чіпляючись за тверду землю своїми красивими, вкритими дорогим лаком нігтями, Неш подумала: «Дивно, я не відчуваю болю, і вони не ламаються!»- її раптом охопив приступ істеричного сміху, і вона не втримавшись, голосно зареготала, впавши на спину, і розкинувши руки в боки. Груди її здригалися від сміху.
Кейн тільки здивовано подивився на неї. Потім підліз, мовчки схопив за руку і потяг за собою. Захисна півсфера скафандрів не полишала їх ні на мить. Вона вигиналася, розтягувалася, опускалася на дно воронок і рівчаків, і жодного разу не дозволила їм торкнутися землі. Хіба що, крізь захисну речовину.
Скільки так вони подолали перепон, Кейн не знав. Як не знав, скільки саме часу вони вибираються з-під обстрілу. Та врешті втомившись, він вирішив трохи перепочити. Якраз на дні однієї з воронок.
Обізвалася Неш:
-Кейне, я тут подумала…я хапаюся руками за землю, лізу на чотирьох, а пальці не болять, нігті не ламаються. Може у скафандрів подвійний захист. Зовнішній, і той, що захищає безпосередньо нас? Га?
-Звісно, - відказав Кейн спльовуючи,- Полізли далі, не відволікайся!
-Я лізу,- Неш розмірковувала про кількість захисних шарів скафандрів.
Нарешті воронки залишилися за спиною, і вони змогли бігти. І вони побігли. І дивне це було відчуття – бігти крізь білий вогонь. Ніби, нікуди і не біжиш. Вогонь був всюди. Він рухався, ревів, стугонів – здавався живим.
«Ну, півмилі, ну миля…Але ж не десять!- міркувала Неш, машинально переставляючи ноги,- я більше не витримаю…Господи, і що за день такий! Цікаво, з чого все почалося? А, пригадую з телевізійних новин. Але ж і дурна я була, що увімкнула телевізор. Мали б ще декілька спокійних хвилин. Ми б ще встигли…Господи, і про що я думаю! Ні…треба зосередитися, і дивитися собі під ноги".
Кейн прискорив темп, подумав – знизив.
«Так я відірву їй руку. Неш ледве волочиться. Нічого, і так встигнемо. Поки літаки будуть бомбити той шматок пустирища, я встигну вибратися на відкрите місце і знищити їх. А може, взагалі – що було б дуже добре – до тієї митті вони полетять на свою базу. Побачать, що півсфери немає і полетять… Що за дурниці я верзу. Не побачать на старому, знайдуть на новому! Вихід один – знищити. Чи зумію? Певно, що зумію!»
Заслона вогню не кінчалася. З ревом проносилися десь у небі винищувачі. Відстежували ціль. Знову і знову, як під час землетрусу, тряслася від вибухів земля. Полум’я то ущільнювалося, роблячись майже жовтим, то знову світліло. Ліворуч, праворуч, над головою приносилися і на льоту згорали уламки. Деякі з них дайвери нищили самі.
«А що, коли в них є системи здатні вистежити безпосередньо нас? В такому випадку, нам не вибратися з цього пекла. Можливо, вони бомбардують нас навіть зараз…Вогонь – чому він не рідіє? Залишається таким же щільним?- серце Кейна шалено калатало йому у грудях, як від напруги, так і від втоми,- Загалом, - продовжував він розмірковувати,- В таких людей, як ми, нервів не повинно бути.»
Він знову вистрелив. Щось впало. Слідом з полум’я виплила якась тінь. Секунду Кейн пильно вдивлявся в неї. Впізнав і одразу втратив весь інтерес. Всього лишень згорілий танк. Невелика купа розплавленого металу. Все що залишилося від багатотонної машини…Полум’я почало рідіти. Вони наближалися до границі. Останній ривок, і ось вона – свобода! Нічне небо над головою, нормальна земля під ногами. Попереду знищений табір, а далі вогні Лос-Анджелеса. Де-не-де, там ще була пожежа.
Кейн втомлено зупинився. Ноги ледве тримали його.
-Все, можемо перепочити!- сказав він.
-Ох, я зараз помру!- Неш сіла на землю.
Кейн озирався навколо. Ніхто, певна річ, в них вже не стріляв. Було нікому. Літаки теж кудись ділися. Може, полетіли на базу, а може й ні. Та в будь-якому випадку, в небі було тихо. Жовті промені, генеровані блакитними трубками не зникли, і – безперешкодно проходячи крізь стіну вогню – все ще палили все на своєму шляху. А так як вони були у постійному русі, то Кейн і Неш опинилися в середині велетенського вогняного кільця. Границі котрого простягалися в усібіч і сягали обрію.
-Тихо, - промовив Кейн дослухаючись.
Неш, перед очима якої все ще були сотні метрів вогню, погоджуючись кивнула. Тиша була вражаюча. Якщо, зрозуміло, не брати до уваги стугоніння вогню позаду. Біла стіна не зникала, продовжуючи відділяти їх від корабля і лісу. Але під словом «тихо», Кейн мав на увазі те, що не було вибухів.
Він нахмурився. Чорт! Як не крути, а їм знову доведеться увійти в полум’я. Іншого шляху потрапити на корабель в них не було. Хіба що обійти. Він уважно обдивився все навколо. Не обійти. Навіть не видно, де закінчується вогонь. Кейн взяв дівчину за руку.
-Піднімайся.
-Що? Чому? Знову?- Неш втомлено розплющила очі.
-Підемо до корабля. Адже ми вийшли біля табору…Нічого не вдієш, доведеться крізь полум’я. Ти вже потерпи.
Неш мовчки звелася на ноги. Картати не було кого. У тому пеклі, з якого вони вибиралися, не допоміг би жоден компас. Будь хто міг помилитися. Звісно, вони можуть вибрати не той напрямок і тепер, та врешті-решт, якось дійдуть. Корабель вартий того, щоб іще трохи помучитися.
-Пішли,- стримано сказала вона.
Кейн, котрий чекав скарг і різних коментарів, здивовано звів брови.
-Хороша ти моя…дай я тебе поцілую.
Неш слухняно підставила щоку для поцілунку.
Декілька кроків назад, і їх знову поглинуло біле полум’я. Йшли вони, здавалося вічність. Корабля все ще не було видно. І саме тоді, коли терпіння Неш підходило до кінця, біле світло почало наповнюватися червоним і блакитним. Це був їхній корабель!
І він…був зачинений!
|
