Впевнено Кейн підійшов до отвора. Неш дивилася йому в спину і позирала на справу їхніх рук. Розпечені краї встигали повільно, особливо всередині, і стіна на місці пробою світилася темно-червоно. Для скафандрів це не перешкода, але вони не поспішали. Треба добре все роздивитися. Неш навіть сказала:
- Стій, Кейне, не йди! – сумнів, котрий раптом зародився у глибині її свідомості, стримував її від необдуманого кроку. А вона стримувала своїми передчуттями Кейна, бо все-таки, якщо це корабель, то з чого вони так впевнені, що він саме мертвий? Може, він цілий-цілісінький і прилетів на Плутон тільки вчора. Зовсім не обов'язково було зробити це мільйон років тому. Що якщо це сталося тільки вчора, і екіпаж зовсім не мертвий, але лише смертельно втомлений від важкої подорожі і саме відпочиває… А тут з' являються вони, двоє, нахабно пропалюють в корпусі їхнього корабля діру. І лише тому, що їм бачте, закортіло подивитися, що всередині!
Від цих думок Неш вжахнулася і злякалася не на жарт. Які ж у них з Кейном будуть обличчя, коли звідти вийдуть господарі. Тондор, наприклад, живий і зовсім не схожий на до історичну мумію. Та й база його теж справжня. Неш вже зібралася все це сказати, як нова думка, котра прийшла їй в голову на місце попередньої, змусила дівчину мовчати. Ні, вона таки дурна! Хто ж дозволить просто так різати свій корабель. Та якби всередині в цей час були якісь живі істоти, вони б давно перетворили її на попіл, а айкетри зірвали. І ніякі скафандри їм би не допомогли!
«А якщо у них немає такої можливості! – прошепотів її внутрішній голос. – Ну, тоді б вони просто вийшли з корабля і сказали: «Ось, мовляв, ми! Не стріляйте!»
Тут Неш відчула, що від свого внутрішнього діалогу, котрий часом переходив в монолог і навпаки, вона геть знесиліла.
«Годі, досить думати. Краще брати приклад з Кейна: витріщатися на діру і плювати в неї. І чого я, дурна, мучуся?»
Неш підійшла до Кейна.
-А… Ти, - він на мить повернув до неї голову.
-Я, хто ж іще. Вже вистигло?
Кейн знизив плечима.
- Дивлюся просто. Вистигло, напевно. Там темно.
Протиснушись між ним і правим краєм отвора вперед, Неш подивилися всередину. Світло двох скафандрів все ще залишалося доволі сильним, і сказати, що так-таки вона нічого не бачить, Неш не могла. Але те, що вона бачила, важко було змалювати. І не тому, що бачене вражало уяву. Зовсім, ні! Неш швидше за все була розчарована. По-перше, все всередині було темного кольору. Здається, просто чорного. Там, звісно, були коридори, якісь приміщення, підлоги, стеля, стіни, але все чорне. І тільки коли на них падало світло скафандрів, ті місця ніби трохи оживали, відбиваючи від себе світло блідими відблисками, слабкими і темними. Прямо біля отвору починався коридор. Він був не дуже широкий: метра півтора – два. А ось до стелі було далеко: рукою не дотягнутися.
«Чотири метри», - на око зміряв Кейн.
- Справжній лабіринт, - задумливо проказала Неш,- якби то нам не заблукати. Вона ще хотіла додати, що там, можливо, все-таки хтось ховається, але знову змовчала. Цього разу не хотіла здатися боягузкою. Та й взагалі, більше сумнівів, більше нерішучості.
- Дивно все-таки, чому там так темно? Навіть стіни не світяться! – Неш просунула дайвер всередину, а слідом і голову.
- А чому саме стіни? – поцікавився Кейн. Він саме перевіряв, чи на місці алькетр. Аппарат нікуд не дівся, світився, і був там, де вони його залишили.
- Не знаю… Сказала просто. Не чіпляйся!
- Не чіпляюся. Цікаво просто.
-О! – раптом вражено показала Неш, і вже зовсім голосно викрикнула: - Я знаю, знаю… Знаєш, чому там так темно? Мене ніби осяйнуло!
Її обличчя, як Кейн і сподівався, сяяло не менше, ніж та думка, котра, за словами Неш, її осяйнула. Кейн скривився.
- Ні, але ти знаєш. Так, чому?
-Зараз поясню. Не перебивай тільки, - Неш була дуже схвильована.
Кейн знову скривився. Він поки що не вирішив, чи варто їм лізти всередину. Так що у Неш, поки він розмірковує, є хвилин п'ять, нехай говорить. Неш, трохи запинаючись почала викладати свою теорію. Кейн одразу зрозумів, що де в чому вона має рацію.
- Усі кораблі, на котрих ми літали і котрі бачили… - говорила вона, - світилися. Так? – голос Неш лунав переможно.
- Так, - підтвердив Кейн. Він вже знав, що вона скаже далі, але не зупинив її.
- Усі! – повторила дівчина. – Усі, крім цього. Це корабель, як гадаєш? Припустимо корабель. Припустимо також, що він за технологічним рівнем схожий на корабель Тондора. Він не світиться, тому що мертвий, вимкнений. А ті, інші, живі, діючі. Якщо до корабля можна застосувати визначення «живий». Отже, ми можемо нічого не боятися. А якщо це корабель, уявляєш, що ми можемо там знайти? І взагалі, я що надаремно колупала цю стіну?
- Гаразд, Неш, заспокойся. Я зрозумів, що ти хотіла сказати: екіпаж, якщо він існує, мертвий. Нам немає чого боятися зустрічі з ним, але чого ми так довго розмовляємо? Може, нарешті ми увійдемо і подивимося?
Удвох вони обережно ішли по чорному коридорі. Стін не торкалися і намагалися триматися середини. Як і раніше, довкола було темно, і тільки світло скафандрів і дайверів освітлювали їм шлях. Стискаючи в руках зброю, Неш відчувала, як шалено калатає у її грудях серце. Вона не боялася, чомусь їй було навіть цікаво, але напруга була велика.
Вона обережно, ніби до когось підкрадалася, переставляла ноги і не припиняла міркувати про себе: «Це все невідомість. Якби я знала, що на нас чекає попереду, я, можливо б, менше хвилювалася… А, може, це печера якась? Ні, не хочу, хай краще буде корабель!»
Кейн трохи помилився, оцінюючи розміри, знайденого ними об'єкта. Всередині він здавався набагато більшим і просторішим, ніж знадвору. Вони все йшли і йшли, а кінця коридору не видно було. Чорні стіни не змінювалися. І куди вони б не подивилися чи не повернулися, все залишалося таким же чорним і однаковим. І тиша-повна, непорушна, абсолютна, наче вакуум.
Нарешті у стіні, зліва, з'явилася якась заглибина. Вона дуже скидалися на двері. Можливо, що за нею справді починалося якесь інше приміщення або був новий коридор. Але без більш сильного освітлення з' ясувати це практично було неможливо. Вони зупинилися, роздивилися. Заглибина була широка і висока. Підійшли ближче. Їхнім очам відкрилася простора кімната, чорна, як і все довкола.
«Ніби могила», - з тремтіння подумала Неш, зазирнувши всередину через плече Кейна. Інстиктивно вона використовувала його як прикриття на випадок, якщо звідтіля на них хтось накинеться. Тому про безпеку самого Кейна вона в ту мить не думала: вона жінка і в цьому її перевага. Вона слабка і потребує захисту. Не завжди, зрозуміло, але зараз саме той випадок, коли він необхідний. І Неш притискалая до Кейна.
-Що? Що там? – хрипко запитала вона.
Потім, прочистивши горло, додала:
-Ми увійдемо?
Знизавши плечима, мовляв, хто його знає, що це і хто там, Кейн зробив крок уперед. Неш не поспішала і, трохи поміркувавши, залишилися на місці знову ж таки з перестороги. Мало що, нехай Кейн спершу все роздивиться, а потім за ним вона завжди встигне. Рухався Кейн легко, крадучись. Дайвер, як і належить, міцно тримав у руці, навівши випромінювачі прямо перед собою:так що у будь-яку мить міг відкрити вогонь на знищення.
- Підійди, - почула Неш похилі.
Вона послухалася, підійшла, зупинилася поряд, потім обернулася, подивилися назад, Ніби хотіла краще запам'ятати зворотній шлях. Ніщо не змінювалося, двері не зникали, не закривалися. Схоже, це не була пастка.
Піднявши дайвер над головою, Кейн повільно повертався на місці. З допомогою світла зброї він хотів роздивитися стелю. Вдалося, морок розсіявся. Звідти виступила чорна, гладка, блискуча поверхня. Ніяких виступів чи отворів, і ніщо зі стелі не звисало. Трохи розчарований Кейн опустив зброю, приступив до стін. Результат не кращий. Приміщення виявилося зовсім порожнім. Ні біля, ні на самих стінах нічого не було. І тільки…Так,так…І як це вони одразу не помітили: біля дальньої стіни, на підлозі, знаходилася якась прямокутна тумба. Як і все довкола – теж чорна. Злівого боку, в її поверхні були закріплені рівні, завдовжки десять-дванадцять сантиметрів руківки-цурпалки. Це могло бути, що завгодно. Що саме, залишалося тільки здогадатися.
- Моторошно тут, правда? – стиха запитала Неш. Сама, не знаючи чому, вона намагалася говорити якнайтихіше, ніби боялася порушити цю важку тишу, вірніше, потривожити чийсь спокій.
-Так, ніби під землею… Йдемо звідси.
Ще трохи у цьому льоху – і в них з'являється галюцинації.
|
