Коли вони повернулися на корабель, втомлені, але страшенно задоволені з блиском в очах, годинник Кейна показував вже вечір. Прибульця не було, і вони могли повністю віддати себе одне одному. Знову почалися пестощі, поцілунки, веселий сміх, ніжні слова. Неш чисто випадково поглянула на екран корабля. Той більше не показував зорі. На ньому було щось зовсім інше, щось нове та незнайоме.
- Поглянь, - сказала дівчина, прикриваючи оголені груди сукнею, - Кейне, якась планета. Там, на екрані.
Кейн повернув голову. Потім піднявся і мовчки підійшов до екрана. Перед ним від краю до краю тяглася зелена сяюча смуга. Був час, коли вони вважали, що це лазер, котрий застерігає їх від наближення до стіни, біля якої був розміщений екран. До того ж смуга з'явилася одразу після того, як Неш спробувала розбити екран. Але потім вони зрозуміли, не без допомоги Тондора, що смуга зовсім безпечна. І вони можуть сидіти на ній, як в кріслах, милуючись тою чи іншою картиною на екрані.
- Гм, цікаво, - повільно застібаючи ґудзики на сорочці, Кейн опустився на зелену смугу, - перед нами відкриваються нові горизонти. Набираємо ваги в очах прибульців. Подивимось? - запропонував він.
- Подивимось, - погодилася дівчина. Їй було цікаво знати, що нового покаже їм екран, до котрого вони звикли і на котрий останнім часом майже не звертали уваги. Для Неш він був ніби велика картина, почеплена на стіну. Завжди однакова.
Тепер перед ними лежала сіра, одноманітна ріанина, на котрій були розташовані однакові за формою та розмірами якісь білі циліндри. Будинки. Так, схоже це були саме будинки. Без вікон і дверей. З рожевими, однопохилими дахами. Дерев не було, трави також. Лише будинки і якісь дивні істоти, котрі без поспіху прогулювалися поміж ними. Істот було багато. І вони майже без зупину рухалися, ніби виконували якийсь ритуальний танок. Неш з цікавістю дивилася: «Смішні».
- Здалеку скидаються на людей. Як думаєш, хто вони? Люди чи гуманоїди? Я правильно кажу? Так називають істот схожих на істот?
- Саме так. Але на нас вони не схожі.
- Можливо. Та на Тондора вони скидаються ще менше. Дивно, може він вирішив включити нам щось на зразок телевізора, щоб ми не нудьгували.
Кейн скривився, версій, які б його цілком влаштовували, не було. «Тондор може просто готувати нас до зустрічі з оцими ось...Не знаю, навіть як їх і назвати. Господи, що за життя таке сіре, повішатися можна! В Техасі куди веселіше!» - думав Кейн.
-Кейне, у них сіра земля. І нічого немає. Штучне покриття.
Зображення повільно збільшилося, і вони отримали можливість більш детально роздивитися дивних істот. Неш стиха скрикнула. У незнайомців, без сумніву, було щось від людей. По крайній мірі, вони пересувалися на двох ногах, але у той же час білі, круглі очі, вузькі, занадто витягнуті тіла були у них. Ні рота, ні носа, ні вух. Довга голова з одними тільки очима. Одягу теж не було. На коричневій шкірі, всіяній великими порами, виднілися лише якісь смужки чи то матерії, чи ще чогось. Неш так і не з'ясувала, що то було.
У повітрі, над «містечком», з'явилися апарати - циліндри завдовжки 6 метрів. Під кожним кріпилося по чотири навскоси зрізаних труби, з яких виривалося бліде світіння. Апарати пролітали над мешканцями, котрі не звертали на них уваги, і зникали в синяві неба. І над всім цим неочікувано палахкотіло велике розпатлане сонце.
Потім все змінилося. Мирна, місцями навіть пасторальна картина, була порушена чимось невидимим. Невидимим для Кейна і Неш. Істоти в паніці розбігалися і ховалися в круглих будиночках.
Розпорюючи сіру поверхню в центрі містечка, з-під землі почали з'являтися ще якісь апарати. Їх було багато, і вони помітно відрізнялися від пролітаючих у повітрі. Ті раптом зникли. Вони теж усі були жовті, плоскі і гострі, як лезо ножа. Випливши на поверхню, дивні конструкції, не гаючи часу, почали чимось обстрілювати загалом мирних і беззахисних мешканців містечка. Бліді іскри огортали втікаючих у паніці істот, і вони, роблячись млявими і якимось напівпрозорими розпадалися на шматки. Коли з усіма мешканцями було покінчено, навіть з тими, котрі намагалися заховатися в будинках з плоских апаратів почали виходити не менш чудернацькі створіння. У них була велика кругла голова і лише одна тонка кінцівка, на котру вони опиралися як на хвіст. Пересувалися істоти теж доволі своєрідно: відштовхуючись від сірої поверхні кінцівкою-хвостом. Трохи котилися, тому що тулуба у них не було, а потім знову пускали вхід свою єдину руку.
«Головастики», - охрестив їх про себе Кейн.
- Схоже, вони живуть під землею, - напруженим голосом промовила Неш. Їй дуже шкода було нещасних істот, котрі стали здобиччю цих вихідців з-під землі. І вона щиро переживала за їх долю.
- Схоже на те, - погодився Кейн, - і вони легко звідти виходять, як з води. Напевно, вони постійно тут з'являються, тому що мешканці їх знають і бояться. Ті ще не з'явилися, а вони вже повтікали.
Неприємне видовище розгорталося. Це була бійня, найсправжнісінька і безжальна. Підкочуючись до мертвих, розтерзаних на шматки мешканців містечка, кулі накочувалися на них, деякий час залишилася непорушно, потім відкочувалися вбік, і на тому місці, де лежала мертва істота, нічого вже не було, навіть сліду чи плями.
- Зжер повністю! - вражено вигукнув Кейн.- Хто ж ці тварюки, хотів би я знати?
- Жах, - бліднучи прошепотіла дівчина, - дивися, він росте, збільшується.
Перекочуючись від однієї жертви до іншої, кулі з'їдали геть усе підряд і невдовзі так роздалися в боки, що не зрозуміло було, яким чином вони думають залізти в свої апарати, котрі, як і раніше, були плоскими та гострими, але недовго. Коли кулі до них наблизилися, апарати роздулися, набрали об'єму, підібрали свій обважнілий екіпаж і безслідно зникли під землею.Сіра поверхня на місці розривів затягнулася, не залишивши від нір і сліду, ніби нічого і не було. Тільки в містечку тепер було порожньо і незатишно. Кейн був вражений.
-Нічого сказати. Майстерно вони це проробили.
- А головне легко і швидко. Ніхто не втік. Не хотіла б я з ними зустрітися. Ходити по землі, знаючи, що у будь-яку мить звідти може прийти смерть, - Неш також була вражена побаченим.
«Але вмирати від кулі чи ножа, як це заведено у нашому світі, теж не вельми приємно, - подумала вона, - у кожному світі своя смерть». Вони замислися, коханням більше займатися не хотілось.
- Тондор нас др чогось готує. Я впевнена, - порушила мовчанка Неш, - але до чого? Може, закине на Землю як своїх посланців?
- Було б куди закидати, - заперечив Кейн, - не лести сама собі. Нікому наша земля не потрібна.
- Тоді навіщо він усе це робить?
- Не знаю, але розмірковую. Незрозуміло все це.
На якусь мить у приміщенні знову запала тиша. Неш чомусь подумала про смерть. Вона, як і кожна людина, хотіла жити вічно. Не хотіла вмирати взагалі: ні через сто років, ні через тисячу літ. Вони хотіла жити завжди. Бути такою ж вічною, як Земля чи Сонце. Всі люди тішать себе ілюзіями, і вона не була винятком, але все це омана. Звикаєш, коли дорослішаєш, коли з'являються перші зморшки, нехай ще зовсім не помітні. Сиве волосся не варте уваги: можна пофарбувати. Звикаєш, коли починаєш повніти чи, навпаки, всихаєш, ніби мумія. Немає зубів, спотворене, обвисле обличчя. До всього звикаєш, і навіть до цього. І все ще здається, що саме ти, і ніхто інший, буде жити вічно. А потім бах - і свято хробакам. Тебе немає і ніколи більше не буде!
«Виходить, вся справа у звичці. Чудовий захист перед смертю, - міркувала дівчина. - Все життя - суцільна брехня. Підготовка до неминучого, невідомості».
- Несправедливо, - проказала вона вголос.
- Звісно, що ні. Не поталанило бідолагам, - Кейн вирішив, що вона говорить про загиблих істот.
Але Неш не слухала його, думала своє. Роздуми про смерть завжди гнітили її і накликали панічний якийсь тваринний страх, темний і тупий, без сенсу, як і саме життя. Що гроші, кар'єра, зневага чи повага？Хіба вони врятують？Ні! Ні того, хто поважає, ні того, хто зневажає. Ну, як це так - вона вмре, і її закопають в землю, а все довкола залишиться, як і раніше. А люди？ Чому вони не вмерли разом зі мною？! І дерева залишаться, і трава, і квіти, і усе саме життя. Це було не справедливо...Та тут настрій Неш поповз угору. Пейзаж на екрані змінився. Тепер на тлі червоної безкрайньої рівнини, яка розкинулася аж ген за ледь видимий обрій, висіла і нестерпно світила велетенська зоря, біла і патлата. Вона висіла зовсім низько над рівниною, і було дивно бачити, що її промені досі не спалили усе у своєму пекельному вогні. Іноді виривалися і тяглися вниз гігантські протуберанці. Але і вони не обпалювали червону пустелю. Нікого і нічого: ні кущика, ні пагорба. Рівна, як стіл, поверхня.
Сліпуче світло трохи змеркло. Сонце, ніби роздумуючи, повільно поповзло в небо.
- Схід, - полегшено мовила Неш, відчуваючи, що її настрій піднімається разом з цією велетенською зорею.
«Господи, скільки разів я давала собі слово не думати про смерть. Все це останнє. Більше не буду!» - вирішила вона, спостерігаючи захоплюючи картину.
- Сюрреалізм чистої води, - сказав Кейн, - і малювати нічого не треба, - він дивився не відводячи погляду, і теж розмірковував тільки не про смерть: “Зовсім інший світ. Цікаво, під цим велетенським сонцем так само весело, як і під попереднім？І скільки ми їх ще побачимо”
Зоря підіймалася все вище. І через декілька хвилин червона пустеля була затоплена її білим світлом. Він сліпив очі, відбивався від гладенької, ніби полірованої поверхні. Потім блиск зник, очам стало не так боляче дивитися.
Зовсім низько над «землею» почали густіти темні тіні. Вони щільнішали, перетворювалися в чорні конструкції довжиною п'ять метрів. Сплющені спереду, позаду конструкції були квадратні. Червоне перпендикулярне крило нагадувало червоний плавник. Конструкції, а це були літальні апарати, з'являлися безшумно, легко, і невдовзі їх кількість зросла до кількох сотень. Вишикувавшись на червоній поверхні нескінченними рядами, вони чогось чекали.
Неш наїжачилися, засовгалася. З екрана війнуло загрозою, хоча це було лише зображення.
-Вони мене лякають, - зізналася дівчина. Кейн погодився.
- Є в них щось демонічне, якась темна сила, котру нічим не здолати. Якби тоді на Фобосі Тондора атакували оці, все могло б закінчитися по-іншому.
- Цікаво, хто вони. І чи далеко їхня планета від Землі?
- На це питання може відповісти тільки Тондор. На мою думку, з якоюсь метою він демонструє нам записи різних світів.
- Може, хоче показати, що ми не такі одинокі у Всесвіті, як звикли вважати на Землі?- припустила Неш.
Кейн знизив плечима.
- Хто його знає.
Коли вся червона поверхня вкрилася таємничими темними апаратами, вони раптом усі піднялися в повітря і розтанули у блідому небі. Як і раніше, світила велетенська зоря.
- Куди це вони？ -здивувалася Неш.
- До сусідів зводити рахунки.
- А може, вони дослідники.
- Сумнівно. Хто ж таким скопом досліджує？Воювати полетіли.
У цю мить екран в приміщенні побілів, і все зникло. Не було більше ні сонця, ні червоної поверхні.
- Сеанс закінчився, - прокоментував Кейн, - час розходитися по домівках.
- Я вражена. Все таке дивне, незвичне, - Неш повільно звелася із зеленої смуги, на якій вони обоє сиділи. - Просто в голові не вкладається. Невже вони всі існують насправді одночасно з нами, людьми? А якщо вони зовсім поряд, біля сусідньої зорі?
Кейн підвівся також. Сидіти перед екраном більше не було сенсу. Там знову світилися зорі.
- Був у мене колись один приятель, - заговорив він, - так ось він полюбляв філософствувати, чомусь у пивницях, вночі...Іноді він видавав дійсно цікаві думки, що захоплювали своїм розмахом і новизною. Мені завжди подобалося його слухати. Усі довкола тільки те й роблять, що говорять про машини, жінок, гроші, роботу, а він ніби жив в іншій реальності: все говорив про космос і прибульців.
- І що？ - запитала Неш, напівлежачи на ліжку і підперши рукою голову: вона приготувалася слухати. Неш любила, коли Кейн заводив мову про своїх знайомих. Так вона дізнавалася багато нового і несподіваного про Кейна.
- Далі що, Кейне？
- Що далі, - Кейн підійшов, сів поряд, - цей мій приятель вважав і, напевно, робить цей досі, що зірки світять не просто так, не задля цікавості закоханих і вчених, щоб і тим і іншим було вночі на що подивитися і чим милуватися. Патрік вважає, мого приятеля, до речі, звати Патріком, що біля кожного світила, великого чи маленького, існують планетні системи, а на планетах живуть і розвиваються розумні істоти. І не обов'язково схожі ні людей, і не обов'язково вони мають займатися тими ж речами, що і ми, земляни. В цьому він правий: ми могли з тобою переконатися на прикладі Тондора і плармів, забув ще приятеля Тондора...
- Тонокор, - нагадала дівчина. Розповідь Кейна вона слухала з великою увагою і насолодою.
Кейн кивнув.
- Нехай буде Тонокор. Не бачу між ними різниці. А тепер уяви собі, на скільки ми, люди, не одинокі у Всесвіті. Ми далекі один від одного вдень, коли світить Сонце, і в кожного справ по саму маківку. Та вночі, варто лише вийти на вулицю і підняти голову, як ми одразу починаємо бачити вогні незліченних цивілізацій. І не потрібні супертелескопи. Зорі - це все рівно, що освітлені вікна осель сусідів, маяки у безмежному просторі. Та ніхто з людей цього не помічає і не розуміє. Всі бояться смерті, негараздів, проблем, які люди створюють самі собі і іншим, і тужать за зірками. Не всі, зрозуміло, але багато хто. Люди все ще дурні, самовпевнені, та обмежені істоти. Вважають, що в світі існують тільки те, що можна побачити і помацати руками. І чим більша їх кількість твердить, що чогось не існує, тим міцнішою стає їхня віра, що цього дійсно таки не існує.
Принцип стадності все ще бере гору над людьми: зручно, приємно, безпечно, вигідно. Але (Патрік завжди робив на цьому наголос) іншим цивілізаціям абсолютно байдуже вірять чи не вірять у їхнє існування на якійсь там віддаленій, ніким не поміченій Землі. Вони можуть і займаються своїми справами. І, можливо, справедливо теж вважають, що біля зорі, котру ми називаємо Сонцем теж нікого немає, як і біля інших світил, - Кейн замовчав.
Неш мовчала також. Вона розмірковувала. Дівчина полюбляла подібні аматорські диспути: вельми цікаво.
«Кейн має рацію, справді, можна відчути самотньою, коли всі довкола твердять, що ти один», - думала Неш.
Світогляд невідомого їй філософа Патріка видався свіжим і новим, без закостенілості і догм, без богів і легенд. У ньому було те, що притягувало більше за все: простота, ясність і велика імовірність того, що так і є насправді.
- Ви росли разом？ - похвилі запитала вона.
- Ні. Патрік із Нью-Йорка. Випадково познайомилися на лекціях одного професора. Було це...- Кейн почав пригадувати, - ну так десь два роки тому. Ми з тобою ще не зустрічалися. «Тоді я був з Присцилою».
Неш уважно слідкувала за виразом його обличчя. Вона не ревнувала, хоча у неї виникла підозра, що в цю мить Кейн згадав не тільки одного Патріка. «Нічого дивного, - думала вона,- і в нього, і в мене хтось був до нашого знайомства. Та я не згадую, а Кейн схоже...»
- Я б з великим задоволенням познайомилися б з ним.
- Так, зрозуміло, - Кейн її не слухав.
- З Патріком, - додала Неш.
Кейн ніби прокинувся. Втомився я щось. Всі ці прибульці, битва. Так, зрозуміло, я повністю згоден, що Патрік цікавий хлопець.
Повернемось, познайомлю. Він розумний, а в наш час, та й у будь-який час - це рідкість.
Неш мовчала. Кейн вирішив пояснити, що саме він мав на увазі.
- Розумний, але не освічений.
- Розумію, розумію.
Неш не один раз у своєму житті зустрічала ерудованих ідіотів, котрі, начитавшись книг, були здатні тільки на те, щоб сипати направо і наліво вичитаними звідкілясь цитатами. І до того ж з таким виглядом, ніби вон належали їхньому генію. Самі ж по собі за невеликим винятком це були нікчеми, ні на що не здатні істоти, чисто декоративного застосування. Навіть спокусити дівчину і то як слід не можуть.
- Я зрозуміла, - повторила Неш.
«Боже, я на кораблі прибульців! Ні, не можу, не можу цього передумати, - з розпачем подумала вона, - і не один день - вже другий тиждень почався, що має бути, не знаю...Напевно, доведеться уявляти, ніби так потрібно. Так, все нормально, і все, як завжди. Ніби у туристичній подорожі, а всі ці прибульці і чудернацькі види - всього лише місцева екзотика».
Очі Неш почали злипатися, в голові з'явилися порожнеча, з'явився наростаючий дзвін, думки розпливалися.
- Я хочу спати. Господи, тільки тобі відомо, як я втомилася від усього цього. Неш підтягла під себе ноги, згорнулася клубочком.
- Спиш？- турботливо запитав Кейн.
- Сплю, - сонним голосом промимрила дівчина.
- Ну, спи. Я ще трохи посиджу.
Неш заснула, а Кейн сидів поряд неї і дивився на екран, і не бачив його. Міркував. А подумати було про що.
|
