З відсунутих дверей гелікоптерів стирчали дула кулеметів. Нишпорили по розстріляній, переораній вибухами землі яскраві снопи світла прожектерів. Зробивши коло над місцем битви, гелікоптери повернули до лісу, розвернулися біля смуги вогню і знову пішли на зближення.
Гелікоптери почали атаку. Чорні, великі…Застугоніли кулемети. Сяючі нитки куль врізалися, виривали, підкидали в повітря і без того переорану вибухами снарядів землю. Сікли на січку вцілілі кущі. Намацали і вдарили безпосередньо по кораблю і захисній півсфері. Слідом почали відділятися і косо падати вниз білі смуги вогню. То були ракети!
Дайвери відкрили шалений вогонь. Різноколірні промені схрещувалися з нитками трасуючих куль, плавлячи їх ще у повітрі. Вибухнули перші ракети. Десь в них за спиною. Сильно затряслася земля. Від яскравих спалахів, котрі послідували одразу за вибухами, на якісь секунді стало світло як вдень. Шум битви посилювався. Одна ракета влучила прямісінько в скафандри. Просунувшись в їхній сяючій товщі на десять метрів, вона розкололася навпіл, спалахнула блідим світлом, і розчинилася в речовині, так само як це було з кулями і снарядами. Півсфера миттєво збільшилася у розмірах, вкривши собою площу близько п’ятдесяти квадратних метрів! Це вже був справжнісінький сяючий купол!
Від неймовірних за силою вибухів, Неш на якусь мить втратила свідомість, і впустила з рук зброю. Нестерпне світло сліпило їй очі, тони взірваної землі здіймалися в повітря. Нічого крізь цю запону не можна було розгледіти. Вона, здавалося осліпла і оглухла. Неш розгублено завмерла і не рухалася. Вона і подумати раніше не могла, що на Землі можна створити таке пекло для окремо взятої людини. Завивання, від котрого все переверталося всередині, не припинялося. З усібіч стояв оглушливий тріск. Тремтіла від вибухів земля. Захисна півсфера нагадувала подушечку для голок, настільки щільно вся її поверхня була втикана осколками, кулями та ракетами. І все це повзло, пробивалося, шипіло, ревіло, світилося – до них. З однією метою – знищити, розірвати на шматки! Не залишити навіть сліду.
Неш, ніби заніміла. І занімів її мозок. Та нерви дівчини не витримали. Дико заверещавши, вона впала на коліна, затисла вуха руками, і притислася головою до землі. Вона прагнула лише темноти і спокою. Хоча б на секунду! Інакше її мозок вибухне, як вибухають навколо випущені з гелікоптерів ракети. І вона продовжувала лежати, ніяк не реагуючи на те, що відбувалося. І тільки, ніби у лихоманці, скоро говіркою примовляла одне і теж: «Тільки не в мене, тільки не в мене…Господи, тільки не в мене!» - робила це навіть не усвідомлюючи, що саме говорить. Не усвідомлюючи і не пам’ятаючи.
Кейн бачив як вона впала, але не кинувся до неї. Просто не було часу.
Захисна півсфера, раптом потемніла, яскраве світло потьмяніло. Нестерпний гуркіт, котрий рвав, здалося усе тіло, зробився глухішим, віддаленим. Спрацював другий рівень захисту скафандрів.
Кейн нічого цього не бачив. Він був продовженням дайвера, котрий знаходячись у нього в руці, щосекунди вистрелював десятками різноколірних променів одночасно. Цілі їх снопи безперешкодно проникали крізь захист скафандрів, і врізалися в стіну вогню, осколків і взірваної землі. Він не бачив, куди стріляв, і був схожий на осліпленого циклопа. Але в якусь мить над півсферою, ніби пронісся рвучкий подих вітру. Все сміття з неї здуло, і Кейн знову отримав можливість спостерігати за ходом битви. Один гелікоптер було збито і він горів. Решта все ще кружляли у повітрі.
-Ну, тепер недовго,- проказав Кейн, старано цілячись.
Жовто-червоний промінь, товщиною з його руку, зачепив хвіст ближнього гелікоптера. Той загорівся. Хвіст відламався, і повільно перекидаючись у повітрі, залишаючи по собі димні смуги і шматки обшивки охоплені полум’ям – швидко почав падати.
Загрібаючи гвинтом повітря, пошкоджений гелікоптер якийсь час відчайдушно боровся з силою тяжіння, потім накренився, і послідкував за власним хвостом. До землі було зовсім близько. Сильний удар, декілька вибухів, і палаючі уламки сипонули в усі боки.
-Другий! - Кейн сплюнув.
Неш продовжувала непорушно лежати на землі. Можливо, вона навіть втратила свідомість.
Кейн вирішив, що так навіть краще: «Навіщо їй це бачити?»- він вишукував решті гелікоптерів. Тай кажучи по правді, Неш в ту мить була для нього порожнім місцем. Переляканою на смерть бабою, місце серед якої на кухні серед каструль. Зараз Кейн був воїном. До останньої клітинки свого тіла. І його цікавив тільки бій. Бій, і ніщо інше в цілому світі!
На півсферу, з оглушливим вищанням і гуркотом – від котрого ходором ходила земля, і Кейн ледве не в тратив рівновагу – обвалився потужний за силою та щільністю потік трасуючого вогню. Кейн не дуже знався на армійському озброєнні, та все ж вирішив, що залп, напевно було зроблено з «Чорного Майкла», автоматичної реактивної установки.
Стеля півсфери загрожуючи просіла – ніби на неї навалили непередбачену правилами експлуатації вагу – і вкрилася великими жовтими розводами. Діаметр півсфери різко збільшився, сягнувши ста квадратних метрів! Півсфера витримала. Не вибухнула. Кейн щось нерозбірливо прокричав. Це мало означати радість і полегшення. Знову на півсферу обрушився потік щільного трасуючого вогню, і знову відповідь дайвера!
Зброя Тондора перейшла на вісім променів і десять різних видів коротких спалахів! Такого Кейн ще не бачив. У нього було таке враження, ніби він тримає в руках блискавицю.
Піднявся і зависнув у повітрі дайвер Неш. Його господарка все ще була не в силі звестися на ноги. Вогнева підтримка другого дайвера виявилася вельми своєчасною. Гелікоптер, котрий зробив п’ятий постріл з «Чорного Майкла», загорівся від хвоста і до кабіни. Пролунала серія оглушливих вибухів. Чорне від диму і кіптяви небо поповнилося хмарами вогню і ще димом. Дощем сипалися на землю палаючі уламки. Відірваний гвинт, плавно розсікаючи повітря, відлетів вбік і зарився лопатями в переорану вибухами землю.
-Третій!- хрипко рахував Кейн.
Він перетворився в машину для вбивств. Машину без почуттів і емоцій. Він тільки стріляв і рахував знищених ворогів. І хотів… щоб їх було якомога більше! Йому подобалося нищити гелікоптери і дивитися, як гарно падають уламки. Сам того не відаючи, Кейн був трохи не в собі. Надлюдське навантаження на психіку, позбавило його контролю і тверезого відчуття реальності…
Два вцілілих гелікоптери, передбачливо відступили до лісу. Так, ніби відстань могла їх врятувати, і продовжували звідтіля вести обстріл. Це була їхня фатальна помилка! Ні, не те що вони стріляли, хоча це теж мало значення. Їхня помилка полягала в тому, що вони зависли над охопленим пожежею лісом. І коли Кейн почав їх збивати, їм не залишилося нічого іншого, як падати просто у полум’я. Людям, котрі знаходилися всередині, Кейн не заздрив. Гіршої смерті, ніж згоріти живцем, він не знав.
