Наступного ранку Неш прокинулася першою. Стиха застогнавши, вона сіла у ліжку і хвилин десять сиділа непорушно із заплющеними очима. Виглядала вона погано: розпатлане, як після ураганного вітру волосся, запухле після сну обличчя, плями губної помади на лівій щоці. Сильно боліла голова. Від вчорашньої респектабельності, якою Неш так кичилася перед товаришами Кейна, не залишилося й сліду. Страшенно мучила спрага. У роті відчувався якийсь гидкий присмак.
З апустивши руки у волосся, Неш зусиллям волі заставила себе розліпити повіки і бездумно подивилася крізь пальці прямо перед собою. З її горла вирвався ще один стогін. Жахіття не зникло, і довкола, як і раніше, було занадто багато яскравого світла і незнайомих предметів.
Дещо вона невиразно пригадувала, та тільки дещо. Спогади були настільки нечіткі, що вона була невпевнена, у тому що сталося з нею насправді.
-Боже мій, Боже мій, - у відчаї прошепотіла вона.
Непорушно посидівши, дівчина повернула голову. Поряд у зім'ятих і закочених під час сну штанах спав Кейн. Побачивши його, Неш відчула хвилю полегшення. Хоч щось знайоме!
«Та й набралися ж ми вчора, як ті свині!» - вона опустила руки і спробувала зрозуміти, де вони знаходяться. Взагалі- то її цілком влаштовував би варіант з готелем чи мотелем. Це було б так природньо отямитися в подібному місці після крутої вечірки. Та готель був якийсь чудернацький. Нічого подібного вона раніше не бачила. Стіни...Хіба це стіни? А якщо стіни, то чому їх так багато, і вони рухаються? Чи, може, у неї галюцинації? А підлога? Неш підібрала ноги і боязко поглянула вниз. Хіба по ній можна ходити? Та це ж справжнісінька безодня, в якій зникниш безслідно, не встигнувши гукнути про допомогу. Наразі їй прийшла в голову рятівна думка, і вона гарячково почала мацати довкола себе руками. Вирішивши, що над ними пожартували, поклали їх сонних у капсули з комп'ютерним моделюванням, дівчина шукала вимикач, за допомогою якого мала намір покласти край цьому жахіттю.
Вимикача ніде не було. Закусивши нижню губу, вона ще раз перегнулася через Кейна. Її охопив сумнів. Надто вже все виглядало по-справжньому, але... Але її думки борсалися у пошуках пояснення, котрого вона не могла знайти. Єдине, що прийшло Неш у голову японці, з їх невтомною жагою до різних електронних жартів.
Кейн неспокійно ворохнувся. Неш лежала у нього на животі. І що зрозуміло, заважала йому нормально дихати. Не прокидаючись, Кейн зробив її спробу зіштовхнути її з себе.
Неш розсердилася.
-Кейне, прокидайся! - крикнула вона, торсаючи його за плече, - і скажи своїм дружкам, нехай вже виключать свою ідіотську іграшку. У мене і без їхніх дурних жартів голова тріщить. Кейне, досить дрихнути! Я ж знаю, що ти не спиш, не прикидайся. Іди, принеси мені склянку води і таблетку аспірину. Господи, що за жах мені наснився, ніби я і ти...
Кейн продовжував мирно хропіти. Неш штовзнула його сильніше. Очі Кейн не розплющив, але хропіти перестав. Слухаючи, як він ніби, насміхаючись над нею, спокійно собі свистить у ніс, Неш то червоніла, то блідла. Вона не розуміла, як можна продовжувати спати, коли вона так голосно кричить.
-Як побачу Боба, приб'ю, чесне слово. Щоб він подавився своїми бутербродами. А то завів одне і те ж... З Європи, з Європи! Придурок! Кейне, солоденький, розплющ оченята, це я, твоя люба Неш, - ніжно проворкотіла вона. Якщо він і після цього не прокинеться, тоді вона просто зіштовхне його з ліжка.
-Машина у гаражі. Зараз іду, - сонним голосом промимрив хлопець.
-Та прокинешся ти нарешті? - Неш з силою штовхнула його в плече. Кейн прокинувся. Якусь мить він дивився на неї не впізнаючи, потім сів.
-Пиво є? - хрипким після сну голосом запитав він. - Башка так і тріщить.
-Пити менше треба. Немає пива, - огризнулася Неш.
-Немає, то й немає. Чого кричати? - Кейн розмірковував: злізати йому з ліжка чи ні.
-Ну? - Неш зробила головою коловий рух. - Що все це означає? Де ми?
-Ми? - Кейн чудово все пам'ятав, але вважав свої спогади із зрозумілих причин чимось неправдоподібним, - на кораблі, - все ж відказав він, про що одразу пожалкував. Він ще неостаточно прокинувся. І голова була ніби не його.
-На кораблі? - в голосі Неш чулася недовірлива інтонація, а губи здригнулися, ніби вона хотіла посміхнутися, та вчасно стрималася. - На якому ще кораблі? У круїзі чи що? А як ми сюди потрапили? Ми ж були далеко від океану та й від аеропорту також. А, розумію: вирішив зробити мені сюрприз, напоїв, ніби мені було не досить і того, що вже було, і коли я відключилася...
Кейн скривився. Господи, що вона таке верзе! Напоїв? Сюрприз? Який в дідька сюрприз, коли він почував себе так, ніби провів усю ніч у винному погребі!
-Неш, розслабся. Ми на корабоі прибульців. Зрозуміло? Інопланетному. Вчора, після вечірки, коли ми поверталися додому, зустріли одного. Пригадуєш? Слухай, не дивися на мене так і не говори, що не пам'ятаєш. Добре? Я зранку не в гуморі.
Пропустивши повз вуха його слова, Неш дивилася на нього широко розплюшеними очима. Кейн говорив дивні речі. Вона його зовсім не розуміла. Може, йому сон такий наснився: прибульці, корабель, баталії. А вона ще й розбудила його різко от він і сказав те, що сказав. Неш не образилася. Круїз. Ну, загалом вона уявляла собі, що це таке. Але корабель прибульців...Вона уважно придивилася. Ні, не скидається, що Кейн жартує. Він ще досі жодного разу не посміхнувся, даючи зрозуміти, що він не кепкує з неї.
«Дурнуватий ранок. І розмова теж дурнувата. Увесь день тепер змарновано, - роздратовано подумала дівчина. Сказав би вже прямо: «Люба, вночі я привіз тебе в Дійснейленд. Гроші течуть, давай розважатися».
Замість цього Кейн продовжував сидіти на ліжку і дивитися на неї.
-Загалом, - більше говорити йому не хотілося, та він зробив над собою зусилля, - нас це ...Закрили...Прибульці. Як у кіно. Я тобі вже казав, не дивись так, мене це лякає. Так, я все розумію. Але я бачив це на власні очі, - і додав, помовчавши, - Господи,і навіщо я це все кажу. А сам подумав: “Пиво, де ж взяти пива?” Глянув довкола, потер рукою горло, потім вкриті рідким волоссям груди.
Неш мовчки намагалася зрозуміти, який черговий жарт вирішив зіграти з нею Кейн. Якби у неї не боліла голова, вона б метикувала скоріше. Але голова боліла, і думок ніяких не було, одна порожнеча.
-І ти віриш у цю нісенітницю? - нарешті запитала вона. Кейн знизив плечима.
-Звісно, що ні. Та подивись довкола.
-Підробка.
-Згоден.
-Та хто автор? І кому це потрібно: мені, тобі, Бобу, Майклу? А головне, ми тут до чого?
-Не нагадуй мені про них. І ти провчився з ними цілих п'ять років.
-Нічого не вдієш. Довелося. Ти дійсно нічого не пам'ятаєш?
-Дещо. Невиразно. Але це ж абсурд. Ну, я маю на увазі корабель, прибульців. Їх же не існує?
Відмовитися від звичного і багато в чому зручного світогляду Неш не збиралася. По крайній мірі, так одразу. Вона не ідіотка.Схоже так, прибульці, а коли виявиться, що це жарт... Ото вигляд буде в неї. Ні, їй потрібні докази. Надійні докази. Хоча, в принципі, зустріти прибульців було її мрією, з тих, що ніколи не збуваються, але про які так приємно думати.
-Ти бачиш підлогу? А ходити по ній пробувала
-Збираюся. Я хочу в туалет. Гадаєш, він тут є? - дівчина опустила ноги з багряного ліжка, воно так світилося, що здавалося, ніби вони сидять на розпеченій плиті. Гаразд, - міркувала вона, - час покаже, що це, можливо, і таке, що ми стали учасниками якогось наукового експерименту. Корабель прибульців...Зараз мене більше цікавить туалет. Вона обережно стала на підлогу, роздумуючи в якій бік піти, поглянула довкола. Спостерігав за нею. “Не боїться”, - думав він.
-Він є у будь-якому готелі. Я про туалет. Неш, твої ноги! Кейнові здалося, ніби ноги Неш втопилися у підлозі.
Неш, яка все ще дивилася довкола, опустила погляд. Незрозуміло, що Кейн має на увазі, та з її ногами усе було гаразд. Вирішивши, що то він знову жартує дівчина невдоволено нахмурилася, після чого обережно пішла вздовж жовтої стіни. Вона не вірила у корабель. Не могла, не наважувалася. І просто боялася повірити. Але довгі сяючі стіни, якісь висячі в повітрі рожеві, освітлені з середини смужки, зовсім не схожі на японські ліхтарики. Її оточували дивні, незрозумілі речі, серед яких вона не знаходила нічого знайомого. Дівчина ще чинила опір, продовжуючи вважати, ніби вони у готелі, у себе чи в Дійснеленді.
Кейн, котрий на цей рахунок не мав жодних сумнівів, продовжував напівлежати у ліжку. Він спостерігав за Неш, готовий у будь-яку мить кинутися їй на допомогу, якщо в тому виникне потреба.
-Власники усього цього великі оригінали, - повільно проказав він, уважно спостерігаючи, як іде Неш, - знають, чим привернути увагу клієнтів. Закупили мішури, розвішали... Ну, що знайшла туалет? Ні?
-Ні, - відразу відгукнулася Неш.
-Гаразд. Заодно пошукай і душ.
-Добре. А ти скажи, хай принесуть що-небудь від голови.
-Скажу, - Кейн ліг горілиць і сказав, - дивлячись у стелю:- Будьте такі ласкаві, принесіть аспірин, - потім знову сів, а далі піднявся з ліжка.
-Я сказав.
-Чула. Дякую.
Кейн знизив плечима: “Будь ласка”.
Раптом верхня підлога просвітліла, трохи опустилася. Далеко внизу з'явилися жовті плями світла. Мерехтіючи і переливаючись, як нічні світляки, вони пройшли у нього під ногами і зникли.
«А з іншого боку, чому б їм і не прилетіти, - міркував Кейн, - мусив же хтось створити Землю, людей і все, що на ній є. Заразом і всі ті думки, що є і народжться постійно в головах кількох мільярдів людей. Чому б їм і не прилетіти, самим не подивитися, як ідуть справи. Дивно лише, що вони вибрали нас з Неш, а не когось іншого...Якби все це діялося з кимось іншим, я б не дуже здивувався, взнавши, що цього невідомого мені «іншого» якогось вечора запросили на свій корабель прибульці. Так, я б не здивувався...»
Неш тим часом наблизилася до першого багряного закутка. Поряд, усього за метр від неї починався екран. Побачивши на ньому блакитний, сплющений диск, вона затрималася перед ним.
-Кейне, тут ніби Місяць показують.
-Промах. Ніякий це не Місяць. Скоріше за все Земля. Подібні знімки я бачив в одному астрономічному журналі. В університеті їх було багато.
-А, - мовила Неш, ідучи далі.
«Я не вірю в корабель. Та мені дуже хочеться повірити. А що, може, ризикнути? Ну, посміється Кейн. Подумаєш», - думала Неш.
- Твоє «а» зависло у повітрі, - підмітив Кейн, - ти, напевно, вирішила про себе, що я жартую. Собі ж сказала: «Нi, ми на Землі, вдома».
-А ти хочеш, щоб я сказала, що ми на кораблі? - спокійно запитала дівчина.
-Не знаю. Це не мій корабель чи, що це в дійсності. Мені байдуже віриш ти чи ні. І ти, і я – ми в однаковому становищі. Та просто хотілося б знати, де ми, якщо це навіть лише припущення.
-Зрозуміло, - відповіла Неш, а сама подумала: «Господи, ну де ж цей туалет».
Кейн тим часом продовжував говорити:
-Звісно, та у будь-якому випадку це місце не схоже на звичайний будинок чи забігайлівку «Мак Доналдс», - він криво посміхнувся, - може, ми стали учасниками якось експерименту.
-Ти теж так думаєш? - жваво відізвалася дівчина.
-Так. Або кандидатами в марсіанський екіпаж. За віком підходимо. Та й взагалі.
-Я не піддослідний кролик чи собака, - холодно відказала Неш, - вони не мають жодного права, так чинити з нами: не запитавши, не отримавши згоди, вночі, коли ми були напідпитку. Ні, тут щось не так: або ми з'їхали з глузду, або вони, якщо «вони» існують. Та байдуже, нехай тільки з'являться. Я їм таке влаштую...Самі полетять на свій Марс, без кандидатів? - охоплена емоціями Неш махнула рукою, і Кейн побачив, як та майже по лікоть вгрузла у жовту стіну. Занімівши з переляку, Нещ швидко висмикнула її. Кейн був вже поряд. Разом вони дивилися на її ліву руку, що світилася жовтим світлом. Світло поступово тьмяніло. І через декілька хвилин рука Неш виглядала вже, як звичайна. Не вірячи своїм очам, відчуваючи слабкість в усьому тілі, вона подивилася на Кейна. Їй потрібна була його підтримка.
- Не знаю, учасниками якого експерименту ми стали, та краще руками нічого не торкатися. Як ти? - запитав він. Неш була біла, як стіна.
-Не буду, - тремтячим голосом прошепотіла дівчина, - о, Господи, Кейне, ти бачив. Я...Я хочу в туалет, - раптом заблагала вона. Переживши сильне нервове потрясіння, Неш відчула, що ось-ось не втерпить.
-Дуже хочеш?
Неш трималася рукою за живіт. Кейн зрозумів, що вирішувати потрібно негайно, щоб потім не підтирати калюжі. Та й взагалі, туалет знадобиться і йому. Вони оглядалися довкола, та в приміщенні нічого схожого на звичайний туалет не було. Навіть ознак, по яких вони могли б його знайти. Кейн подумки вилаявся і вказав підборіддям на зелений закуток поряд.
- Давай туди. Я тут постою.
-А можна? - засумнівалася Неш.
- Ти хочеш чи ні?
- Хочу.
- Ну, то йди.
Кивнувши, Неш прошмигнула повз нього. Як тільки вона увійшла всередину багряного прямокутного закутка, її та Кейна одразу розділила червона, напівпрозора перегородка. Але Неш не злякалася, було не до того: живіт аж зводило. А коли поряд з дівчиною невідомо звідки, можливо з підлоги, з'явився зелений предмет, що світився, з жовтим трикутним отвором у центрі. Впевненість у тому, що вона в потрібному місці, зросла ще більше.
«Унітаз», - одразу вирішила Неш, повертаючись до зеленого предмета спиною і знімаючи трусики. Обережно присівши, вона непорушно посиділа декілька хвилин. Країв «унітаза» Неш про всяк випадок не торкалася. Не хотіла ні прилипнути до нього, ні обпектися, надумай уеітаз зробити з нею щось подібне. Вони ж не знають напевне, що це таке. Можливо, і не унітаз зовсім, а телескоп якийсь. А вона тут, прямо в нього...Зрозумівши, що туалет їй більше непотрібний, Неш трохи піднялася і подивилася під себе. Просто так з цікавості. Абсолютно нічого. Запах теж був відсутній. «Чудово», - рука дівчина машинально потяглася за туалетним папером, та схопила порожнечу. Вона почекала поки зникне червона перегородка. Тепер, відвідавши туалет можливих прибульців, вона схильна була вважати, що їх дійсно викрали зоряні мандрівники. Туалет справив на дівчину незабутнє враження. І все ж глибоко в душі ще залишилися сумніви. «Немає прибульців, ну немає!» - кричав її внутрішній голос. І Неш, повторюючи це, сказала вголос:
-Немає.
-Чого немає? - Кейн чув усе. І не тільки тому, що увесь час був поряд. Він спеціально дослухався до звуків, які чулися з-за перегородки. Так, про всяк випадок. Неш усміхнулася йому.
-Не зважай, то я так.
Кейн розуміючи мугикнув.
-Воно? - помовчавши, запитав він, намагаючись щаглянути їй за спину.
-Так, ти не помилився, - Неш, щоб не заважати, відійшла убік, - схоже це справді корабель прибульців, та чому не видно їх самих? Я б хотіла зустрітися з ними.
В погляді Кейна пройманула підозра.
“Сумнівно, щоб на таку різку зміну думки подіяло перебування в туалеті”.
Неш помітила, що він її не вірив.
-Кейне, не примушуй мене брехати тобі. Я намагаюся, але все це занадто дико. Я ще ніколи не потрапляла у подібну ситуацію, та й ти також. Сам поміркуй....Прибульці...Яка перша асоціація....правильно, - дурниці! І я так думаю. Але, зважаючи на все це, що ми бачимо довкола... не знаю...Надіюсь, ти мене розумієш? - з надією у голосі запитала вона.
Кейн не був впевнений, що саме він має розуміти, але про всяк випадок, згідливо кивнув головою. Неш замислилася. Щось її не покоіло. Можливо, вона починала пригадувати події вчорашнього вечора, і вона дійсно пригадала, тому що наступної миті на обличчі дівчини з'явився вираз здивування, котре важко було передати словами.
-О, чорт! - сказала Неш, дивлячись кудись поза Кейна.- Неймовірно, та я пригадала, як спала. Вчора ми зустріли якогось блондина, і він привів нас сюди. Потім дав нам ліжко, а сам пішов. Так, пішов.
Кейн уважно, не перебиваючи, слухав її і не розумів одного, з якого дива Неш, як і раніше, бачить у прибульцеві людину. Йому особисто він зовсім не здавався схожим на людину. Скоріше навпаки: був кимось повністю протилежним.
-Я радий за тебе, - все ж сказав Кейн.
Він розумів, що Неш хитрує з ним. Ні в що вона не вірить, просто дурить йому голову. Навіщо? Можливо, щоб догодити, але сумнівно.
-Підійди до мене, - зміненим голосом попрохав хлопець.
Неш стояла перед ним, і щоб виконати його прохання, їй потрібно було зробити один крок. Кейн обійняв дівчину за плечі, пригорнув до грудей, потім почав цілувати її обличчя, губи. Неш не рухалася. І тільки ледь нечутне тремтіння пробігало по її молодому тілу від спогадів про ті гарячі ночі, котрі вони провели разом. Кейн не бачив обличчя дівчини, але гадав, що знає її думки. Тому тихо сказав:
-Я перевірив, дверей немає, вікон також, - він знову їі поцілував.
Неш не ворохнулася, ніби й нічого не чула. Тільки її карі очі трохи розширилися. Так, вона шукала двері. Шукала, бо вони не намагалися їх знайти. Чомусь одразу вирішили, що їх немає.
«Кейн вирішив, а я - ні. Двері необхідно знайти, бо вони ж не крізь стіну прийшли сюди. А Кейн бреше, - знову подумала вона, - нічого він не перевіряв, бо хропів усю ніч. Але навіщо йому брехати. Невже так сподобалося тут?»
-Нічого я не шукаю, - проказала вона, ховаючи свої очі, що по-зрадницькому забігали. Нічого я не шукаю, - повтррила вона, - просто дивлюся, - і жартома додала: - Треба ж мені щось робити в той час, коли ти мене цілуєш.
-Ти б могла цілувати мене.
-А я й цілую,- взявши його обличчя в свої долоні, Неш торкнулася губами його губ. -Мені подобається, коли ти мене цілуєш,- сказав Кейн. -Я знаю, - тихо відказала вона. …Вночі, а ніч наступила чомусь дуже швидко, по-крайній мірі на годиннику Кейна, він прокинувся від якогось незрозумілого, підозрілого шурхоту. Не розплющуючи очей, він прислухався. Шурхіт повторився. Хтось крався. Не до нього. Від нього. Потім почулися легкі кроки і шурхіт одягу. «Неш! Я так і знав. Набрехала мені з три корзини. Цікаво, куди це вона налаштувалася?» - вдало імітуючи негучне хропіння, Кейн трохи розплющив очі. Неш стояла перед ним в кроці від ліжка. Лежачи на боці, Кейн бачив її стегна та живіт. Не дивлячись на нього, дівчина поправляла своє волосся. Коли Кейн надто голосно захропів, Неш завмерла з піднятими вгору руками. Щоб не злякати її, Кейн задихав рівніше. Зупиняти Неш, він не мав наміру. Хотів дізнатися, що вона задумала. Вона була впертою. Навіть занадто. І йому було відомо, якщо Неш уві б’є собі що-небудь в голову, то не буде мати спокою, поки не досягне свого. Неш пішла до десятиметрового екрану. Підійшла, зупинилася. Деякий час непорушно дивилася. Потім нахилилася, вхопила обома руками поділ своєї вечірньої сукні. Кейн було погано видно, так поворухнутися він не наважився. Дівчина могла помітити. Та він почув звук тканини, що рвалася. Так, він не помилився. Неш розірвала сукню з обох сторін аж до пояса. Він бачив її біліючі в напівтемряві круглі стегна. «На стриптиз не схоже. Вішатися теж, поки що ні на чому. Зачекаю ще,»- вирішив він. Кейн знову захропів. Неш вагалася. Потім, видно зібравшись з духом, різко замахнулася і зі всієї сили вдарила ногою по екрану. Це їй нічим не зарадило, та вона не розгубилася і вдарила знову. Удари вона наносила шпилькою туфлі. Екран продовжував передавати зображення. Блакитний диск планети по середині, і яскраві цятки зірок довкола. Кейн розплющив очі. Скидалося на те, що Неш вирішила проломити екран, і, таким чином, вирватися з пастки, в яку вони потрапили. Він лежав, а вона все гамселила і гамселила по екрану. З кожним разом все менше зважаючи на те, що він може прокинутися. Їй було байдуже. Спочатку нічого не відбувалося, та згодом поверхня екрана почала тьмяніти, вгинатися. Зображення деформувалося. Бачачи близьку перемогу, Неш посилила натиск. Від напруження вона в томилася, з її горла з шумом виривалося дихання. Туфелька, якою вона гупала по екрану, раптом зісковзнула їй з ноги і впала на підлогу. Неш нахилилася, щоб її підняти, так коли випросталася, позад неї стояв вже Кейн. Йому було наплювати і на прибульців і на експеримент, та коли ця десятиметрова штукенція вибухне, їх розірве на шматки. А помирати йому не хотілося. До того ж, так по-дурному. -Неш!-крикнув він,- Ти що, здуріла! Дівчина різко повернула голову. Спершу вона злякалася, так коли побачила, що це лише Кейн і нікого більше, ще зо два рази вдарила по екрану. Більше не встигла. Кейн обхопив її з заду, намагаючись відтягти її від екрана, та й, взагалі від стін. І нерви Неш не витримали. Пронизливо скрикнувши, чи то від болю і відчаю, чи то від люті і роздратування, вона розмахнулася і вдарила Кейна у груди. Він знав, що вона вміє битися, не майстер айкідо, зрозуміло, та все таки, тому стис її, ніби лещатами, намагаючись блокувати її руки. Зав’язалася боротьба. Неш чинила опір не на жарт, і в ту мить, буквально ненавиділа Кейна. Вона щось кричала, брикалася, била його ногами, виривалася, хрипіла, і все намагалася якнайдошкульніше його вдарити. Кейн терпів скільки міг, та врешті і сам розізлився, вдарив її долонею по обличчі, і кинув на багряне ліжко. -Навіжена! Нічого не відказавши, Неш повернулася до нього спиною і заплакала. Безгучно. Тільки плечі її здригалися. Кейн стояв перед екраном, розчервонілий, трохи розгублений, злий на увесь світ – все-таки третя голина ночі, і не знав, що йому робити. Розбити цей клятий екран і тим самим довести Неш, що за ним немає виходу, чи підійти до неї і постаратися заспокоїти. Та схоже, вона сама швидко взяла себе в руки. Трохи поплакавши, дівчина повернула до нього заплакане обличчя. -Вибач. Я не хотіла…вірніше, хотіла…та все рівно, вибач. Розумієш…- в її голосі чувся відчай, - Я думала, там двері…двері… Кейн відчув, як його охоплює жаль. Він підійшов до ліжка, сів поряд з нею. -Вибачаю. Але і ти теж, вибач. Погарячкував трохи. -Нічого, це привело мене до тями. Сама не розумію, що на мене найшло…Кейне, але ж має бути якийсь вихід? Не можемо ж ми ось так сидіти тут? Кейне!- Неш знову була готова кричати. Кейн мовчки пригорнув її до себе, почав гладити м’яке, хвилясте волосся, що пасмами лягало на її спину. -Заспокойся, все буде добре. Ось побачиш,- сказав він перше, що спало на думку. -Як у казці, так?- вона посміхнулася йому крізь сльози. -Хай буде як у казці,- Кейн помовчав,- Дурня, певна річ, справжнісінька, і до того ж, незрозуміла маячня якась. Та схоже, ми вскочили у халепу. Надовго і серйозно. Залишається тільки терпіти і чекати. І, звісно, не лавати волі емоціям. Кейн продовжував гладити дівоче волосся, і все міцніше притискав до себе мокре від сліз обличчя. А по розбитому Неш екрані плили червоні плями.
|
