Прибулець продовжував говорити. Губи його рухалися і в порожніх каналах на кожній щоці, прикритих прозорою плівкою, то піднімалися, то опускалися ті самі білі циліндрики.
Неш затремтіла. Її охопило дивне, не знайоме почуття, ніби в її розмірене, звичне життя вторглося щось чуже, таке…чому в її житті немає і не може бути місця.
- Чому ми його не чуємо? - нарешті спромоглася запитати вона.
- Бо я не знайшов, де вмикається звук, - спокійно відказав Кейн.
«Я запитала вголос? Дивно. Мені здалося, що я говорю про себе».
- Спробую пошукати, - обіцяв Кейн.
Даремно. Пульт керування було влаштовано так, що прибульця могли почути тільки ті, кому адресувалося послання. А вони були чужинцями, котрі непрохано влізли в корабель. Їм залишалося тільки дивитися і здогадатися, про що йде мова чи про кого. Ніщо не змінювалося. Рухалися сірі губи. Повагом проходили свій шлях циліндри.
« Він би мені сподобався, - міркував Кейн, трохи примрувжи очі, - відчувається сила. Такі хлопці на дрібниці не розмінюються. Ото би з таким політати по Галактиці!» - він почав відчувати до прибульця справжню симпатію.
- У мене таке відчуття, що за інтелектом і розумовими здібностями Ломма і Аррел значно йому поступаються. Ну, а ми з тобою, люба, - Кейн скривився, - просто амеби!
Неш зіскочила з чорного круга. Якщо вони нічого не чують, то не варто більше тут бути. Їй все це вже набридло! І не тільки дивитися на безсловесного прибульця, а й дихати цим чужим повітрям. Звісно, насправді вони ним не дихали, та це не мало значення. Вона конче хотіла піти звідси. Вийти надвір, на простір, побачити небо, зорі.
- Усе, Кейне, ти, як хочеш, я йду!- вона рішуче повернулася до виходу.
- Зачекай хвилинку, я тільки вимкну пульт. Чи нехай працює? – насправді Кейн не знав, що треба зробити, щоб його вимкнути. Якщо натискати крапки в зворотньому порядку, це займе багато часу. Неш знизала плечима. Їй було байдуже.
- Нехай працює. Хоч трохи веселіше в цій могилі, - вона стояла вже в коридорі і поривалася йти до виходу.
- А якщо сядуть батарейки? Гаразд, це я жартую. Взяти тебе за руку? Ні, як хочеш…
Вони пройшли, напевно, кроків з десять, так жодного разу і не оглянувшись, як Неш раптом чогось пішла повільніше, закрутила вбоки головою, ніби щось шукала. Біля якогось приміщення вона сказала:
- Я – на секунду, - і зникла в темному приміщенні. І потім швидко повернулася назад. У руці вона тримала якийсь плоский, прямокутний предмет чорного кольору. Він дуже скидався на звичайнісінькі кейс. Кейн навіть помітив невелику ручку, за яку Неш і тримала його.
- Навіщо воно тобі? – запитав ххлопец. - І що це?
- Не знаю, але хочу дізнатися. Я помітила, коли ми зайшли в це приміщення вперше, та не наважилися взяти… Але тепер… - Неш притисла кейс до грудей так, ніби боялася, що хтось в неї його забере.
- Бери, - погодився Кейн.
Зворотній шлях забрав у них значно менше часу. По-перше, вони вже знали куди йти, а по-друге, і це головне, нікуди більше не заходили. Ось і отвір, почорнілий і вкритий білим порошком. Далі – алькетр. За час їхньої відсутності нічого не змінилося.
«Добра ознака», - вирішив Кейн, перелазячи через оплавлений край.
- Додому? - він поміг перелізти Неш, їй заважав дайвер і кейс.
- Додому, - вона полегшено всміхнулася, - Господи, я так втомилася. Тут навіть дихати легше. Ніби з якоїсь нори вилізли!
- Побачене того варте, - відказав Кейн, - треба було б закрити діру, а то снігу насипе. Шкода - нічим.
- Нічого, я особисто переживу. З горя не вмру. Сподіваюся, мене там більше не буде.
- Це ти зараз так говориш, - заперечив Кейн. – А вже завтра чи післязавтра сама захочеш повернутися. І знаєш чому, - він притишив голос, - ті, в саркофагах, не відпустять просто так!
- Можливо, - сперечатися Неш не хотіла. Вона потрясла кейс. Жодного звуку. Хоча б щось стукнуло всередині.
- «Невже там нічого немає? Ні, звісно, є, тільки прикріплене до дна».
Коли вони зайняли свої місця всередині апарата, той не дочекавшись, доки купол повністю закриє його, скочив в повітря, почав набирати висоту, водночас збільшуючи швидкість так, ніби хотів швидше забратися звідсіля.
Чужий корабель вже через кілька секунд поглинув вічний морок. І, дивлячись, згори на вершини гір, котрі пропливали внизу, важко було повірити, що він справді існує. Відчуття було таке, ніби вони нічого не знаходили. Відкинувшись на спинку сидіння, Неш відпочивала. Кейс лежав в неї на колінах. Ним вона вирішила зайнятися трохи пізніше, коли перепочине і забуде про ту могильну темряву.
- Що ти думаєш про все це? – після деякої мовчанки запитала вона.
Кейн у відповідь тільки знизив плечима. Він вже викинув чужий корабель з голови і знову був повністю поглинутий керуванням апаратом. Це було для нього такою втіхою.
- Ти маєш на увазі кейс, який у тебе на колінах? – врешті поцікавився він. І додав жартома:- Котрий гріє тобі коліна.
Неш не образилася.
- Я відкрию, добре?
Якийсь час дівчина уважно оглядала знахідку з усіх боків, але замка чи якоїсь кнопки так і не знайшла. Але кришка все ж якимось чином відкрилася, ніби сама хотіла цього.
Всередині кейса в спеціальних пазах лежали якісь темні, місцями напівпрозорі предмети круглої форми, але різної товщини і довжини. На обличчі дівчини з'явилося розчарування. Як, і це все?! А вона сподівалася… Що саме вона сподівалася знайти? Неш докладно і сама не знала, але у будь-якому випадку, не ці трубки. Кейн заглянув і собі.
- На перший погляд, скидається на слюсарський інструмент…. Відчинити вікно? – раптом запитав він. Неш здивовано подивилася на нього.
- Навіщо?
- Щоб ти викинула цей непотріб.
-Ні, ні! – вона заперечливо похитала головою. – Зачекай трохи, спочатку роздивлюся трохи.
- Як хочеш, але я не певен, що варто це вести на базу. Тондору може не сподобатися.
- Та знаю я, знаю! – нетерпляче відказала Неш. Вона обережно торкалася кінчиками пальців гладкої поверхні предметів. Захисний скафандр у місці контакту не засвітився. Отже, все гаразд, небезпеки немає. Потім, осмілівши, вона вийняла одну з трубок з кейса, завдовжки двадцять сантиметрів. Трубка була чорна, блискуча і здавалася чомусь не шматком пластмаси чи заліза, а ніби чимось живим, органічним. Коли Неш поволі опускала вниз один кінець трубки та відчувала, як всередині щось поволі перекачується, наче густа, в'язка рідина. Розмірковуючи, щоб це могло бути і як саме прибульці могли використовувати ці, на перший погляд, такі прості предмети, Неш випадково поглянула на свої руки. Боже, що це? В очах у неї потемніло з жаху: долоні її рук опухли, потемніли і зовні… О, ні, ні… Цього не може бути, їй це тільки здається: шкіра тріснула і звідти росли ще одні руки - маленькі, ніжні такі, як у немовляти. Стикаючись з повітрям, вони почали сіріти. Не тямлячи, що вона робить, Неш пронизливо заверещала, скинула з колін кейс і забилася в істериці. Кейн, котрий в цей час міркував про щось своє, від несподіванки підскочив на своєму сидінні, різко і перелякано повернувся до дівчини. Він її не впізнав: Неш наче здуріла. Розкривши рота і витягнувши перед собою руки, вона вила, ніби смертельно поранений звір.
- Неш, що, що таке?! – закричав перелякано Кейн. – Що з тобою? Та не верещи так! Аж у вухах заклало! – він вхопив її за руки, хотів заспокоїти, вхопив саме за маленькі рученята, котрі, ще трохи підрісши, були вже зовсім сірі. Побачивши їх, Кейн закричав сам, ніби тримав шматок розпеченого заліза, відпустив, відштовхнув їх від себе і відскочив в дальний куток апарата. Не зводячи наляканих очей з дівчини, котра не переставала страшно кричати, Кейн навіть не помітив, як його власне ліве плече застрягло в жовті стіні алькетра, бо він до неї сильно притиснувся. Його скафандр, ніби відчуваючи небезпеку, відгороджував його і дівчину фіолетовим світлом. Кейн трісся ніби в пропасниці. Він не знав, що відбувається. І це лякало його найбільше. Серце в грудях шалено калатало, руки тремтіли, на голові рухалося волосся.
- Та що, що тобі таке?! – раптом крикнув він.
Неш почула.
- Кейне, Кейне! – волала вона. – Що зі мною буде? Руки, вони ростуть? Я не хочу, не хочу, як оті в саркофагах! Неш раптом зблідла і зомліла. Її тіло м'яко зісковзнуло на червону підлогу.
Настала тиша. Аж у вухах дзвеніло. Аппарат летів. Схоже, йому все це було байдуже. Кейн сидів непорушно, ніби прикутий, і чимось прибитий і боявся відвести погляд від рук дівчини. Так, ніби як тільки він це зробить, вони кинуться на нього і зроблять з ним щось найстрашніше. Та поволі він опановував себе. Його погляд зупинився на розкиданих по підлозі предметах і відкритому кейсі. Два предмети Неш відкинула з такою силою, що вони майже повністю зникли у жовтій стіні. І Кейн раптом зрозумів.
- Так, так! – гарячково проказав він. – Звісно, що так… Трубки, вона їх тримала – і ось результат! Він трохи осмілів, зважився підсунутися ближче. Ті, другі руки, чимось притягували його. Хотілося дивитися на них і дивитися.
- Неш, Неш, - хрипким голосом покликав він, - ти чуєш мене?
Дівчина не рухалася. Час збігав. Ніщо не змінювалося. У голові Кейна шалено кружляли найрізноманітніші думки: « А що, як їх відірвати… Чи, може, краще запхнути назад, - заперечував він сам собі. Стій, як це запхнути, що це я таке плету!»
Він крадькома глянув на свої. Полегшено зітхнув. Усе гаразд. Знову подивився на Неш. На розкидані трубки. Ніщо не змінювалося. Так пройшло хвилин двадцять. Потім Кейн не повірив своїм очам і навіть потер їх долонями, і якось дурнувато заусміхався. Додаткові руки Неш почали бліднути, зникати в шкірі її справжніх рук. Схоже, втративши контакт з трубками, вони втратили здатність до росту. Кейн з надією чекав. Хто знає, може все ще обійдеться? Ось до рук Неш повернувся їхній звичний вигляд і колір. Потім дівчина застогнала, зробила спробу піднятися.
Кейн одразу підскочив до неї, підхопив під руки і посадив на сидіння. - Неш, Неш!- зтурбовано кликав він,- Як ти? Подивись на мене. Все гаразд. Їх більше немає.
Неш розплющила очі. Погляд в неї був безтямний і затуманений. Як в людини, котра вибирається з тяжкої хвороби. Та потім вона все пригадала, але в неї вже не було сил ні кричати, ні лякатися, ні навіть радіти. Відкинувшись на спинку, вона лежала і тільки дивилася. - Слухай, як ти мене налякала! І на дідька вони тобі здалися? - Кейн відчув як тепер, коли все гаразд, його охоплює роздратування.
-Замовкни,- ледь чутно відказала дівчина, - Дай прийти до тями,- і додала,- Трубки, де вони? Позбирай.
-Ти хочеш, щоб я їх викинув? Тут вони, розкидані.
-Так, але не викидай,- Неш втомлено заплющила очі. Кейн спершу здивувався з такого прохання, та потім вирішив, що цей кейс може ще їм згодитися. «Позбирай!» легко сказати. Але як? Скафандр від цього страхіття не захищав. Врешті Кейн підняв розкритий кейс і орудуючи його половинами як щіпцями обережно позбирав усі трубки, навіть витягнув ті, що застряли в стіні алькатера. Коли він закінчив цю роботу, на екрані-куполі зявилися вогні бази.
-Все, Неш. Ми дома!- голосно сказав він, і в голосі його вчувалася радість. Апарат зменшив швидкість і вже йшов на посадку. Неш не відповіла. Перед її очима все ще були маленькі, сірі рученята.
|
