Чоловік був трохи вищий за інших аллрів, але його обличчя – такий же овал, наповнений блідим світлом нічим не відрізнялося від решти. Неш подумала навіть, що відвернись вона на хвильку, потім, напевно, не змогла б відрізнити одразу, де цей незнайомець, а де Аррел. Це був Локкор, командир корабля, за мірками людей.
- Ми зіткнулися з Алетонами. Вони нас переслідували і підірвали наш тріллам. Якби не ці люди, нам довелося б прийняти бій, - Аррел вказав рукою на мовчазних Кейна і Неш.
«Доповідає, як на допиті, - подумав Кейн, - не здивуюся, коли виявиться, що він його боїться».
Підтверджуючи сказане, Кейн кивнув.
- Довелося поморочитиися…
Високий чоловік без поспіху повернувся у їхній бік.
- Я Локкор, - від рекомендувався він. – Мої люди…
Аллри, котрі весь цей час стояли непорушно біля жовтої сяючої стіни корабля, ожили і по черзі почали підходити до Кейна. Вони нічого йому не казали, і тільки торкалися правою рукою до його лівого плеча. Неш вони залишили поза увагою, з чого дівчина крадькома дуже раділи. Їй зовсім не хотілося, щоб її лапали оці… Вона навіть не змогла підібрати для незнайомців відповідної назви, бажала, щоб про неї взагалі всі забули.
« У крайньому разі поки я не повернуся на власний корабель», - думала дівчина. Вона сховалася за спину Кейна. Кейн не заперечуючи того, що його «лапають», вирішив, що в такий незвичний спосіб аллри вітають його або висловлюють подяку за допомогу, надану їхнім колегам, коли ті потрапили у біду.
Коли церемонія нарешті скінчилися, аллри знову повернули на свої місця біля стіни, перетворившись у нерухомі статуї. Локкор стояв обличчям до Ломми і Аррела.
- Від тріллама, гадаю, нічого не залишилося? Інакше ви б не скористалися їхньою допомогою,- у його голосі не було ні зверхності, ні доброзичливості. І все ж Кейна зачепило за живе оце «їхньою», але він промовчав.
- У них корабель класу «Аптеріо». Ми не сподівалися зустріти його тут, - пояснила Ломма.
-Планета Ланів?
- Швидше за все.
Локкор якусь мить мовчав, схоже обмірковуючи почуєте. Потім заговорив знову:
- Якщо у вас все гаразд, то ми повертаємося. Приємної весільної подорожі,- побажав він, і до своїх людей крикнув:- Повертаємося!
Один за одним аллри почали зникати в чорному з блідими краями отворі. Кейн бачив, як вони, не використовуючи ніяких засобів легко пересуваються у відкритому космосі, тримаючи курс до свого корабля. Локкор затримався, вхопившись однією рукою за край отвору, він обернувся. Шкіра на його обличчі мерехтіла блідим вогнем, а сірі очі, ніби вкриті тонкою вуаллю, дивилися холодно і байдуже.
- Гостей, я сподіваюся, ви відправите назад?
- Звісно, - запевнила його Ломма, - ми тільки хотіли показати їм наш корабель.
- Я так і думав.
- Кейн відчув, як всередині
нього могутньою хвилею шириться роздратування. Локкор, цей бундючний аллр, тримав себе так, ніби вони з Неш були якимось дерев'яними колодами чи в найкращому випадку ідіотами, котрі не розуміють мову землян. Якщо Локкор їх так зневажає, то міг хоча б у їхній присутності говорити своєю мовою! Трохи постоявши, Локкор пішов.
Прослідкувавши, як його корабель розтанув в глибинах космосу, Ломма перша порушила важку тишу, що нависла в приміщенні. Невідомо, як ця дивна пара, але люди почували себе незручно.
-Локкор такий. Не зважайте… - сказала дівчина-аллр.
Це було так по-земному!
- Нічого, - відповіла Неш, котрій помітно полегшило від того, що вони знову залишилися вчотирьох. – Не хвилюйся, все гаразд. Добре, що він взагалі заговорив до нас. Для нього та й для вас ми всього лише дикуни, котрі нахабно розгулюють по галактиці на чужому кораблі.
Ломма не стала заперечувати. Неш була цим зачеплена за живе.
« І чого я лізу! – сердито сказала вона собі. Мовчала б і далі. Це в мене так чудово виходить. Може, вона образилася тепер».
- Вам пора, - раптом промовив Аррел, - через півгодини ваш корабель покине цей сектор простору. Якщо не хочете залишитися тут назовсім – поспішіть!
«Не хочемо?!- Неш невпевнено подивилася на Кейна. – Ще й як хочемо! Я принаймні хочу. Любий Аррельчику, куди ти хилиш? Пропонуєш двом бездомним бідолахам розділити всі солодощі вашого медового місяця? А як же Локкор? І… Кейн. Чого він мовчить?»
Кейн уважно вивчав отвір, котрий з'єднував два кораблі.
-Так, певна річ, - сказав він, не відкриваючи погляду, - дякуємо за запрошення відвідати ваш корабель. Мені сподобався. Чудовий корабель. Неш, пішли.
Неш не вірила своїм вухам. Кейн що, так нічого і не зрозумів? Вони ж можуть, ну звісно, можуть залишитися! Аррел ясно сказав… Чи вона неправильно зрозуміла? Неш смикнулася, розуміючи, що час втікати без вороття, але нічого не сказала: не вистачило хоробрості.
Ломма і Аррел мовчки проводжали їх поглядом. Коли вони були вже на півдорозі до свого корабля, а від Неш залишилися на виду тільки її спина, Ломма несподівано покликала її. Почувши своє ім'я, Неш зупинилася, не розуміючи обернулася. Вона вже ні на що не сподівалася.
Легкими кроками Ломма швидко підійшла до Неш і піднесла до її обличчя праву руку, на вказівному пальці котрої світила я слабенька бліда цятка.
- Тобі. На згадку,- ледь чутно прошепотіла вона, легенько торкнувшись пальцем лівої щоки дівчини. Тієї ж миті цятка з кінчика пальця перейшла на шкіру щоки Неш, освітивши жовтявим світлом невелику її частинку. Відразу засяяли блискітки, котрі ніби плавали всередині шкіри крихітними пилинками. До горла Неш підкорилися сльози.
- А мені… - її чомусь важко було говорити, - нічого тобі подарувати… Ломма.
На очах дівчини блищали сльози.
- Нічого. Подаруєш наступного разу, - притиснувшись своєю щокою до її, - Ломма на мить замерла, потім повернулася до Аррела. Неш стояла на місці, вона не плакала, хоча їй цього дуже хотілося.
«Ну, чому, чому ми розлучаємося, - з почуттям смутку думала вона, - чому я мовчу, як мумія, замість того, щоб сказати… Крикнути: «Ні, я не хочу йти! Я хочу залишитися з вами назавжди, бо мені з вами так добре і приємно!»»
Неш раптом зрозуміла, що ці люди, з котрими вона познайомилася зовсім недавно, набагато їй ближчі, ніж Тондор з усіма своїми кораблями і базами, а за одно із Плутоном. Але це вона знала і раніше. Зараз, в мить прощання, вона тільки чіткіше це зрозуміла. Вони були їй ближчі, навіть ніж всі її знаком, котрі залишилися на Землі.
«Я попрошу! – твердо вирішила вона і відкрила навіть рота, але щось невидиме і незрозуміле знову її стримало. Ніби чиясь рука не сильно, але твердо відштовхнула її назад до Кейна і всього того, що залишилося на Плутоні. І Неш, відчуваючи, що не в змозі боротися з неминучим, скорилася. Вона стояла і дивилася, як відходить надія на щось краще і чарівне. Насправді ішли вони з Кейном, але з кожним їхнім кроком зникала і надія. Але Ломма її не покинула, а підтримала.
-Ми ще зустрінемося, і навіть дуже скоро. Тепер ідіть.
Ломма посміхнулася, і Неш недовірливо посміхнулася у відповідь. Не вірити Ломмі вона не могла. Інакше навіщо все це?
-До зустрічі, Ломмо. На все добре, Арреле, - вона ледь махнула їм рукою. Коли вони перейшли на свій корабель, обидва велетні розстикувалися і швидко почали віддалятися один від одного. Неш, не рухаючись, стояла перед екраном. Кейн підійшов ззаду, поклав руки їй на спину. Неш посміхнулася, притислася до нього.
-Приємні люди, - почула вона над собою тихий голос Кейна.
- Я така засмучена, Кейн, ти і уявити собі не можеш,- пожалілася вона. Приємні, звісно, не те що Локкор.
-Порівняла! Як я зрозумів, Локкор зовсім з іншого тіста. Щось на зразок місцевого Великого воїна, - погодився з нею Кейн, - літає по галактиках і допомагає нужденним… аллрам, зрозуміло… Ломма… - в голосі Кейна забриніли мрійливі нотки, - навіть не віриться, що вона жінка. Вся така.
Кейн в цю мить геть чисто забув, що поряд стоїть теж жінка, нехай навіть земна. І Неш не забула йому про це нагадати. Для початку вона роздратовано скинула його руки зі своїх плечей.
- Кейне, переді мною, напевно, не варто підтримувати репутацію підкорювача жіночих сердець, нехай навіть інопланетних. Ти як вважаєш?
Неш розізлилася не на жарт. Зрозумівши, що він щойно бовкнув, Кейн почав виправдовуватися.
- Чого ти кип'ятишся? Я ж просто так… Без задньої думки.
- Задня, передня… Плювати мені на всі думки, і не тільки на твої! – Неш почувалася втомленою, якоюсь ніби пом' ятою, а без Ломми і Аррела ще й страшенно самотньою, майже як на початку всієї цієї історії, коли Тондор заманив їх на свій корабель. Обійшовши рожевий стілець, за спинку якого вона трималася, дівчина без сил, майже впавши, сіла. Очі її заплющилися,на обличчі був вираз безмежного смутку. Неш почувалася дуже спустошеною, ніби всі ці зустрічі і розмови висмоктали з неї всі сили, всю життєву енергію. Їй потрібно було відпочити!
|
