А потім був Марс. Той самий. Четверта планета Сонячної системи, про яку існує стільки легенд. Вони не знали, з якою метою Тондор показав їм цей таємничий, загадковий світ. Та він це зробив. Вранці наступного дня вони ще були у ліжку. Він прийшов на корабель і запропонував висадитися на поверхню Марса. Розуміючи, що вибору у них немає, вони погодилися. І ось вони на Марсі. Іржаве небо Марса вкрилося сірими, цегляного відтінку хмарами. Відразу зробилося темно і непривітно. Здійнявся сильний вітер. Кейн і Неш стояли поряд, на одному місці, і не знали, що їм робити. І чи робити що-небудь взагалі...Куди йти...На Марсі не було ні кінотеатрів, ні забігайлівок, ні інших місць для розваг. Тільки пустеля, де не було нічого, крім червоного піску та каміння, брунатного та чорного. І вітер. Всюди вітер. Всюди. Завжди...Постійно...
«Саме такою мені уявлялася марсіанська погода, - думав Кейн, - на інших, ще більш віддалених від Сонця планетах, певно, ще гірше».
Їхні скафандри злилися, утворивши захисну напівсферу, сплющену біля ґрунту. Вона ледь помітно світилася. І не пропускала всередину вітер та дрібні піщинки. Інакше Кейн і Неш давно були б вже засліплені і наїлися б піску.
- Жах, - з побожністю прошепотіла Неш, - Кейне, яка сила! Люди, певно, не могли б тут жити.
- А їм це і не потрібно. Вони ще нескоро доберуться до Марса. При тім розвитку технологій, що існують тепер, Марс знищить будь-яке людське поселення, - голос Кейна змінився, зробився замисленим, - як скажу собі Марс і що ми на Марсі, відразу охоплює таке дивне почуття, ніби світ перевернувся догори ногами. Були на Землі, а тепер Земля так само далеко і така ж недосяжна, яким колись був Марс. Уявляю, запитав би мене зараз хтось із моїх знайомих: “Що, мовляв, поробляєш, Кейне?”. А йому відповідь: “Та ось вирішив трохи прогулятися, обожнюю, коли на Марсі здіймається буря”. Кейн хрипло засміявся.
- Розумію, - погодилася Неш, - та краще про це не думати. Просто сприймати усе як є. Та з іншої сторони... Кейн не дав їй закінчити. Узяв дівчину за лікоть.
- Давай сьогодні обійдемося без цих “сторін”, здогадів і здивувань...Дім, не хочеш більше додому? Пам'ятаю, колись ти дуже хотіла. Навіть екран пробувала розбити. Мене ледве не покалічила, - його очі всміхалася, та обличчя залишалося серйозним.
-Дім, дім...- прикривши очі, Неш дивилася в заховану пеленою червоного піску далечінь, - він мене більше не цікавить так, як раніше. Ти ж не з проста запитав, так? Хотів знати, як я відреагую. Я так і думала...Канали, Кейне, я згадала. Давай пошукаємо марсіанські канали, заразом може і марсіан зустрінемо.
- Каналів не існує.Це оптична омана. Автомати шукали та, на жаль, не знайшли.
- Ну то й що. А, може, нам пощастить. Кейне, чого ти, хіба тобі важко? Вже, коли ми тут на Марсі, сам подумай, скільки всього ми можемо знайти. Ми ж перші з-посеред людей, хто досяг цієї загадкової планети...- Неш раптом замовкла, вражена розумінням того, яке в них велике поле для досліджень та знахідок. Ціла планета! Иа вони можуть знайти таке, що нікому і не снилося!
- Іншим разом, - відповів Кейн, котрому чомусь не хотілося нічого шукати. І додав, ніби виправдовуючись: “Тондор нічого не казав про пошуки. Що як йому це не сподобається, не встигли прийти і вже длубаємося у землі? Сама поміркуй ”.
- Ти правий, - погодилася Неш, - у нього може скластися таке враження. Тоді, тоді, - вона намагалася щось придумати, - давай просто послухаємо Марс: звуки, шум, шелест- все, що є.
Кейн погодився...одразу, хоча і не зовсім розумів, що саме Неш хотіла цим сказати. Вони і так усе чують: завивання вітру, шурхіт піску, що сипався на захисні скафандри. Вітер жбурляв його цілими пригорщами, ніби щедрий господар. І дослухатися не було потреби. Хоча в розрідженній атмосфері Марса звуки лунали якось приглушено, віддалено і здавалися нереальними. Ніби відголоски справжніх звуків, що долинули сюди з іншого місця. Та заперечувати Кейн не став. Тільки скоса поглянув на Неш.
«Я її кохаю, - з ніжністю проказав він до самого себе, - я її обожнюю. Вона саме та жінка, яка мені потрібна. Не зрадить. Ніколи. А якщо зраджу я- вмре. Тіло - дурниця. Головне - душа. Серце».
Очі Неш заплющилися. На красивому вигоні губ застигла невпевнена посмішка. Вона ніби соромилася того, що замислила. Здавалося, життя покинуло їі струнке тіло. І перед Кейном постала не та Неш, котру він добре знав і кохав, а інша - з холодом мармуру і величчю древніх богинь. Неш напружилася, все її тіло ніби перетворилося в натягнуту струну. Вона ніби бачила щось і прагнула до цього, без сумніву прекрасного і чарівного. Вона вдихнула повітря і, ніби відчуваючи солодку млість, зробила крок вперед. До краю напівсфери було ще кілька кроків. І вона зупинилася. Неш слухала. Слухала Марс. Слухала завивання вітру, часом таке жалібне, аж робилося лячно. Слухала шурхіт піску і дрібних піщинок. Вітер невтомно все жбурляв і жбурляв його на скафндри, ніби хотів погратися з ними або, навпаки, засліпити і засипати з головою.
І в цьому шелесті, завиванні і якихось дивних звуках, що народжувалися серед червоної іржі пагорбів Марса, Неш намагалася розчути голос самої планети. Вони ж перші люди, які потрапили сюди! І планета зовсім ще чиста і не забруднена. Вона ще може з ними говорити. Треба лише почути і зрозуміти її мову.
«Невже я не нормальна, - раптом подумала Неш, - Кейн, певно, сміється з мене. Але як же мені хороше!» - вона продовжувала стояти, заплющивши очі. В ту мить Неш ледве пам'ятала, що вона із Землі, має друзів, подруг, десь навчалась, щось закінчувала, мріяла щось купити, кудись поїхати, мала роботу, обов'язки, боса. Все це тепер здавалося їй таким несправжнім дріб'язковим, що вона тільки посміхнулася цим невиразним спогадам. Вона так оновилася, і була тепер зовсім іншою, навіть не людиною, а...О, так, вона відчувала себе істотою Всесвіту! І не потрібна їй Земля, не потрібен їй світ людей. Так, Тондор - великий психолог...Знав, кого вибирати. Хоча вона і була на підпитку і не розуміла ні вона, ні Кейн, напевно, які вони є насправді і чого хочуть в дійсності... Так, саме цього - простору, величної тиші або, навпаки, розбурханої стихії, суворості космосу, якщо потрібно - битв. І нічого дріб'язкового і мізерного. О, так, тепер Неш розуміла, як їм з Кейном поталанило, і вони не такі, як інші, хоча і народилися на Землі. Але ж не люди створили Землю і самих себе?! Так, вони - істоти Всесвіту. І Всесвіт належить їм. Неш почувала себе щасливою і всемогутньою. Щасливою по-справжньою. І, певна річ, повертатися на Землю вона не бажала ні за яку ціну.
Неш розплющила очі. Кейн очікувально дивився на неї.
- Ну що, почула? - запитав він.
- Майже Кейне. Ми з тобою обранці долі. Ти це розумієш.
- Так, і давно. Але не будемо про це говорити, щоб не накликати біди. Давай краще пройдемося. Згода?
- Пішки?
Кейн посміхнувся.
- Можеш залізти мені на спину, якщо бажаєш.
Вони без поспіху пройшли більше кілометра, та нічого не знайшли. Хмари пилюки вкрили все довкола. І вже на відстані двадцяти сантиметрів захисної напівсфери нічого не можна було розрізнити.
-Шкода, - мовила Неш. Їй все здавалося, що за пагорбами ховаються марсіани і спостерігають за ними.
- Розумію. Знайти хоча б статуетку не завадило, - погодився Кейн.
- Що будемо робити? Повернемося? - запитала дівчина. Ця нескінченно рудувата завіса починала діяти їй на нерви. Вона подивилася вгору. Сонця не було. Та й на Марсі воно таке крихітне. Його хіба що помітно в ясну погоду.
- Без тунелю ми не повернемося.
- А...Тунель. Я й забула. Та, може, відчуваючи, що ми не хочемо на корабель, він з'явиться.
Кейн знизив плечима. Хіба, якщо тунель - телепат, як це водиться у фантастичних фільмах.
-Давай походимо ще трохи, а там побачимо.
Поблукавши безцільно ще деякий час, вони раптом побачили тунель. Освітивши червону напівтемряву, він виник невідомо звідки зовсім поряд з ними. Неш полегшено зітхнула: “Слава тобі, Господи. Я вже почала боятися, що Тондор навмисне нас сюди затягнув, щоб тут і залишити довіку”.
- О, тунель! - радісно скрикнув Кейн. Схоже і у нього теж з'явилися подібні думки.
- Так, це він, - Неш поспішила до тунелю.
Пронизавши декілька пагорбів, тунель багряною, сяючою смугою зникав у вкритому хмарами небі.
Коли вони збиралися увійти всередину, Кейн раптом зупинився. Якась думка примусила його до цього.
- Що? Що таке, чого ти став? - запитала Неш. - Поспішаймо, раптом він полетить без нас, - Неш не терпілося повернутися на корабель. Марс, як їй здавалося, не прийняв її, через що дівчина відчувала до планети легке відчуження.
- Ми не можемо піти просто так...А тунель без нас не полетить, - впевнено проказав Кейн. Він дивився на нас.
- А як же нам піти? Навкарачках? - пожартувала Неш. - Для більшого ефекту.
- Ні, зрозуміло, що ми блазні якісь. Але потрібно залишити якийсь знак. Ну, що ми були тут. Так всі роблять: і першовідкривачі, і просто ті, хто любить подорожувати.
У більшості випадків встановлюють різні прапорці та вимпели.
-Ну, цього добра в нас немає, - сказала Неш. Загалом, ідея Кейна їй сподобалася. - Що ти пропонуєш? Може, виріжемо що-небудь на камені, як дикі люди?
- Нічим. Але ми можемо збудувати якийсь пам'ятник. Зовсім простенький. Просто скласти купу каміння. Чи...
- Піраміду! - скрикнула Неш. - Так, ми складемо піраміду. Чудово! Носімо каміння!
Через півгодини Кейн вклав на місце останній кусок крихкої породи. Неш допомагала йому тим, що радила, що і як робити. Кейн не зважав на це, аби лишень не плуталась під ногами. Та й взагалі, оце було б видовище: Неш таскає каміння. Від такого зі своїх могил, якщо вони десь тут були, піднялись усі б мертві марсіани.
Піраміда вийшла доволі вражаючою. При висоті трохи більшій за два метри вона сягала в ширину три. Щоб справа рухалася трохи скоріше, Кейн обрав за основу гостру трикутну скелю, яку і обклав камінням, надавши їм форму піраміди, що вужчала до маківки. Вийшло гарно. Декілька хвилин вони мовчки милувалися своїм творінням. Потім Кейн сказав:
- Шкода, занесе піском. Такі бурі тут.
Очі Неш весело заблищали.
- Тут чогось бракує.
- Справді? - Кейн знизив плечима. На його думку, все було гаразд. Піраміда - як піраміда. Не Хеопса, звісна річ, та зразу помітно, що її збудували розумні істоти.
- Так, дечого бракує, - правила своє Неш, - зараз...
Не встиг Кейн нічого сказати, як дівчина швидко зняла свій тонкий, ажурний лівчик і повісила на гострому прискалку, на верху піраміди. Для цього вона не полінувалася видряпатися туди сама.
- Ось! - задоволена крикнула вона, зіскакуючи вниз. Нехай вчені, якщо вони коли-небудь доберуться сюду, посушать свої мізки: звідки на Марсі з'явився жіночий ліфчик фірми“Лоран”, - ії обличчя вдоволено світилося, і вона посміхалася...
- Кумедно, - схвалив Кейн, - і дуже сексуально. Але...- він ковзнув поглядом по її фвгурі, якщо ти позбулася ліфчика, то може ще дещо скинеш? Не для вчених, для мене...Неш, зніми свої трусики, - раптом попрохав він.
- Але, Кейне, Марс, прибульці, - спробувала заперечити дівчина, притискаючи руками до тіла скрізь зім'яту сукню свої трусики. Так ніби Кейн ось-ось мав кинутися на неї і стягти їх силою.
- Учора був Фобос, і теж були прибульці, і ти погодилася.
- Ніч, тоді була ніч, - прошепотіла Неш, відчуваючи, як її охоплює збудження.
- Тут теж скоро наступить ніч. Неш, я хочу тебе...Іди до мене.
Він обійняв її і поцілував. Пригорнув до себе. Підняв однією рукою сукню, другою почав знімати трусики.
- Кейне, але Кейне...Ах, Кейне...- Неш потягла його на себе. Вони лягли.
Кейне гладив її теплі стегна, пестив теплі, м'які груди, ніжні та білі.
|
