Залишилося всього кілька кроків. Ще трохи, і полковник ступить під корабель, котрий зависнув у повітрі.
Кейн вирішив зупинити його.
-Доброго ранку, полковнику! А ми вас чекаємо!- і подумки: «Чудово, голос не зрадив. Послухаємо, що він відповість.»
Полковник Фрідлі почув. Він зупинився. Завмер. Очі дивилися прямо. В його обличчі не ворухнувся жоден м’яз.
«Я б так не зміг,- Кейн був захоплений подібним проявом витримки,- Хоча, хто його знає. І чого це я сам себе обмовляю?»
-Корабель, ви його бачите?
Повагавшись, полковник Фрідлі нахилив голову. Зовсім трохи. Так, він бачив корабель. І був вражений побаченим. Заради такого, варто було ризикнути головою.
-Ви можете увійти всередину. Ми вас запрошуємо,- знаком Кейн звелів Неш підготуватися. Вона слухняно сховала дайвер у червону стіну, і більше не сідала на свої руки.
-Вхід ліворуч,- продовжував говорити Кейн,- Біля самої землі. З’явився? Жовті сходинки. Ви маєте їх бачити?
Заховавши передавача до кишені куртки, полковник Фрідлі повільно піднімався по сяючих приступцях.
«Уявляю, як йому зараз!»- подумав Кейн.
Хвилина і полковник Фрідлі був вже перед ними. Ось вони і зустрілися! Отвір у нього за спиною затягнувся і до червоної стіни знову повернулася її непроникність.
Полковник випростався. Тримався він чудово.
-Здравствуйте, - голос у нього був рівний і спокійний. Голос впевненої у собі людини, незалежно від того, куди її закине доля.
-Радий вітати вас на кораблі прибульців,- Кейн піднявся,- Ні, брешу. Не радий, але вітаю.
Неш вітатися з полковником не бажала. Навіть кивком голови. Настала гнітюча пауза. Хоча полковник цього не помічав. Він продовжував стояти біля сяючої – ніби розжарене вугілля – червоної стіни, і з цікавістю розглядав незнайоме приміщення. Його погляд, чіпкий і швидкий, ковзав від стіни до стіни, переходив з екрана на підлогу, піднімався до стелі.
Людей він своєю увагою, поки що обходив. Насамперед полковника Фрідлі цікавив корабель. Келліганом і Макколін він мав намір зайнятися трохи згодом. Нарешті вони у нього руках! Тай особливої мороки з ними не передбачалося. В самоті кабінету полковник Фрідлі досконально вивчив їхні особисті справи, і знав про них заледве не більше, ніж вони самі. От корабель – на засмаглому, худорлявому обличчі полковника відбився захват – виправдав усі сподівання. І не тільки його особисті.
«Цікаво, - розмірковував половник,- як ним керувати? Думкою? Образами?» - тут він згадав, що не сам. Його обличчя одразу ніби перетворилося у непроникну маску. Він подивився на Кейна і Неш, котрі чекали на його подальшу реакцію. Це був погляд професіонала.
«Якщо я їх візьму – усіх разом з кораблем – посада директора Бюро мені забезпечена!»- холодно розмірковував він.
-Келліган і Макколін, якщо не помиляюся?
Неш повернулася до Кейна. Погляд дівчини палав гнівом. Чи бачив хто таке? Полковник тримався настільки зверхньо і самовпевнено, ніби це вони прийшли до нього, а не навпаки. Ну і нахаба! І вона незлюбила його ще більше.
-Ми, полковнику, ми. Ті, кого ви шукаєте, ті, кого ви ловите. Перед вами Келліган і Макколін…О, ні, полковнику. Залишайтеся там де стоїте, будь ласка. Якщо вам не важко. Не треба підходити. Для вас же краще.
Полковник Фрідлі, який саме мав намір зменшити – використовуючи балички – відстань, котра їх розділяла, залишився стояти на місці.
-Ну, Джоне, ваші умови? Ми готові їх вислухати. Ви ж за цим прийшли…Чи одразу по корабель?- кажучи це із в’їдливістю, Кейн притяг до себе Неш. З завбачливості. Схоже, вона геть чисто забула, що це лише гра. До певної митті, зрозуміло. Він не хотів, що вона завчасно наговорила полковнику казна що. А він бачив, їй так і кортіло зробити це.
Вдало заховавши своє здивування, котре було викликано тим, що Кейн назвав його за ім’ям, полковник засміявся у відповідь. Такого початку він не сподівався.
-З вами приємно мати справу, Келліган. Може, все ж підійду? Знаєте, мене дратує, коли із співрозмовником доводиться балакати на підвищеному тоні.
«Саме такими, і до них подібними компліментами, обмінюються смертельні вороги, перед тим, як вчепитися один одному у горлянки.»
Кейн заперечливо похитав головою.
-Дякую, полковнику. Я вже сказав – ні! Залишайтеся, де стоїте. Ви легко проникли сюди, але так само легко, можете і вилетіти звідси.
Обличчя полковника Фрідлі на мить зсудомило. Але він стримався, і не втратив над собою контролю. Шмаркач! Щеня паршиве! Він ще сміє йому вказувати?! Як нічого не було, він посміхнувся і продовжив:
-Гаразд. Навіщо нам сваритися. У мене до вас ділова пропозиція з кількох пунктів,- він почав перелічувати, які саме.
Кейн не вникав у їхню суть, бо всі вони зводилися до одного – вони з Неш збирають своє манаття, і за власним, чи не власним бажанням – забираються з корабля. І, як підозрював Кейн, до найближчого поліцейського посту. Навряд чи їм дозволять піти. Вони ж бо є носіями безцінної, надсекретної і надважливої інформації. А скільки всього побачили під час своїх подорожей!
Неш також полковника не слухала. Їй було абсолютно байдуже, що він там обіцяє і чим лякає. Тремтячи усім тілом, вона ледве стримувалася, щоб не підійти до нього і не плюнути межи очі. Може, хоча б тоді він замовкне. Бо своєю безсоромною наглістю і впевненістю у власній безкарності, він дратував Неш до краю.
«Говорить, ніби зв’язав нас по руках і ногах. У-у, ненавиджу!»
Стиснувши кулаки, щоб завчасно не послати полковника подалі, вона терпляче чекала, коли він припинить свою балаканину, і приступить до виконання своєї справжньої місії. Не зуби ж їм забалакувати він сюди прийшов!
-Повторюю основні вимоги: перше – залишаєте корабель. Друге – здаєте зброю. І третє – відповідаєте на всі запитання.
Кейн, погоджуючись кивнув.
Полковник починав почувати себе, як у власній хаті. Все виявилося так просто. Ці віслюки слухають його як дурні!
Кейн скривився. Манера полковника триматися його звеселила.
-І що ми отримаємо натомість? Безкоштовну пайку у дурдомі?- холодно поцікавився він: «Час вже покласти полковника на належне йому місце!»- чи заховаєте нас у таку діру, куди не добереться жоден репортер? Га, Джоне?- вистава, котру він сам замислив, почала Кейна втомлювати. І йому просто неприємно було вислуховувати усі ці дурниці,- скажіть, Джоне…Самі б ви погодилися на ті умови, які пропонуєте нам, якби опинилися у нашій шкурі? Розумію…Ні. Тоді чому ви так впевнені, що погодимося ми? Ви що, вирішили, прийдете ось так просто, заб’єте нам балачками баки, налякаєте, і ми на знак подяки кинемося вам на шию? Чи може у вас план такий хитрий? Приспати нашу увагу, а потім…Так ось, що я вам скажу, Джоне…Не заперечуєте, що я звертаюся до вас по імені? Ні…Чудово! Так ось, про що це я…А, щоб вберегти вас від зайвого клопоту – вам нічого тут присипляти. З тієї простої причини, що ми нічого не пильнуємо. Хіба ви самі, щось пильнуєте, сидячи у себе вдома на дивані, і дивлячись телевізор? Ось і ми також, у себе вдома. Відпочиваємо, нікому не заважаємо. А ви тут бігаєте зі своїми ідіотами, і намагаєтеся прикінчити нас. З танків стріляєте. Ясно, ми у боргу не залишимося. Як вам сьогоднішній ранок? Незабутнє враження, правда? Я б відав усі гроші, яких, на жаль у мене немає, щоб почути, що ви доповідали начальству. І які побажання вислуховували від них у відповідь.
Полковник Фрідлі ніби закам’янів.
-Гаразд,- продовжував Кейн,- Звернімося до ваших вимог. На мій погляд, набір самих лише дурниць. «Ми хочемо», «ми пропонуємо» -плювати нам на те, чого ви хочете, і що пропонуєте! Ви ж бо, ще не знаєте, чого МИ хочемо, і що МИ можемо вам запропонувати. Боюсь, у такому випадку, ви б тікали звідси не оглядаючись. Але про це потім. Ви нам нічого зробити не зможете. І це факт, від котрого нікуди не дітися. Кулі не допоможуть. Танки – даремно тільки стільки дерев знищили. Так, ми не полетіли звідси, але на те у нас є вагомі причини…Кейн, звісно брехав. Не було у них ніяких причин тут залишатися. Він просто блефував,- Джоне, нам цілком наплювати і на вас особисто, і на ваше могутнє, всесильне Бюро. І на всі споріднені вам служби. Ви у своїх нікчемних головах, навіть уявити не можете, з якою силою зіткнулися…- Кейн зробив паузу: «Стій, я забагато балакаю. Йому не потрібно стільки знати»- полковнику, чому б вам, і тим, хто вам наказує, просто не піти і не залишити нас у спокої? Гордість не дозволяє? Розумію. Але, коли зламаєте собі усі зуби – підете? Так, звісно…накази, різні люди, чиїсь, але на жаль, не ваші інтереси.
В руці полковника Фрідлі зблиснув пістолет.
|
