Неш не вірячи своїм очам, обійшла навколо корабля декілька раз. Її найгірші підозри справдилися: ні отвору, ні жовтих сходинок. Все! Попасти всередину вони не могли. Вона розгублено подивилася на Кейна.
-Кейне, -губи дівчини затремтіли. Вона сподівалася, що корабель чекає на них, і вони одразу зможуть піднятися на борт. Власне, це і було їхньою метою, з хвилини закінчення битви. Повернутися на корабель і перепочити. Бо Неш від утоми вже ледве трималася на ногах. «Може, я пропустила, не помітила що? Стій, як це пропустила? Раніше я завжди бачила: є сходи, чи немає. Хіба що вони зробилися невидимі!» Вони стояли поряд, і не знали, що їм робити. Ось він – корабель. Такий великий, красивий і непереможний. Їхня єдина надія, а коли вони прийшли, виявилося – що його в них немає. -Викинув нас і зачинився!- зло проказала Неш. Не звертаючи уваги на Кейна вона різко підняла дайвер, і націлила випромінювачі на сяючий блакитний корпус: « Я тобі покажу, як нас не пускати! Ти належиш нам, і маєш слухатися нас! Відкрий люк, або…» Від різкого штурхана, вона відлетіла в бік, боляче вдарившись, впала на спину – і випустила зброю. В перші секунди вона нічого не зрозуміла, але вгледівши над собою Кейна, вперше у житті його зненавиділа. Це він її вдарив! Лице її зсудомило. Як кішка вона схопилася на ноги, і кинулася на хлопця. Кейн легко ухилився і схопив її ззаду за стан. -Без істерики, Неш! Вона захрипіла, закричала, вдарила Кейна ліктем у живіт. Скафандр, звісно нейтралізував її випад. -Я сказав, без істерики!- Кейн міцно тримав її за поперек,- Заспокойся! – він різко струсонув дівчину,- і візьми себе в руки! Неш мовчала і тільки шумно дихала. Її аж розпирало від злості. В цю мить вона ненавиділа усіх. Так, усіх! Тондора за те, що втягнув її в цю історію, полковника Фрідлі за те, що загнав їх у цю западню, Кейна – його вона ладна була вбити! І тільки тому, що він був поряд, і їй більше ні на кому було зігнати свою злість. Не зумівши вирватися, Неш знесилено закусила нижню губу, і копнула ногою свій дайвер. -Ненавиджу! Усіх…усе…Ненавиджу!- крикнула вона, і втомлено повисла на руках Кейна. Зрозумівши, що приступ істерики минув, Кейн обережно відпустив її. Неш залишилася стояти на місці. Пригнічена і спустошена. Їй було усе байдуже. Нехай роблять, що хочуть. Нехай приходять, ловлять її, вона навіть не намагатиметься втікати. Ведуть куди хочуть, роблять з нею, що хочуть! Плечі її здригнулися, і вона, ніби остаточно вибравшись з кошмару, звела голову. Погляд її був ясний. «Господи, що це зі мною? Невже божеволію? – злякано подумала вона,- Ні, ні…треба триматися! Зачинений корабель, це ще не кінець світу!» Вона повернулася до Кейна. Їй було шкода його. «Він любить мене. Турбується про мене. А що я роблю з ним…Ніби якась невдячна тварюка!» -Вибач,- відводячи погляд, мовила вона,- Сама не знаю, що на мене найшло. Якесь хвилинне божевілля. Втомилася… Кейн нічого не відповів. Він дивився вгору. Неш несвідомо послідувала за його поглядом. В наступну мить усі сварки було забуто. Високо над головою, серед зірок, діялося щось більш цікаве, аніж їхні дрібні непорозуміння тут – на грішній землі. Прямо над кораблем, але дуже високо, схоже на земній орбіті – спалахнула жовта цятка, розміром з велике яблуко. Навколо неї спалахували інші, більш дрібніші, і не стільки жовті, як білі. Неш, ворушачи губами, рахувала – десять! Якщо з жовтою – одинадцять. Вона дивилася на цятки, і нічого не розуміла. -Кейне, може Тондор повернувся? «А що коли Ломма прилетіла? Ото було б здорово!» - серце її стислося від хвилювання. -Тондор?- Кейн на мить опустив голову, глянув на дівчину,- Це орбітальна платформа. А цятки – лазери. В наступну мить, він отримав підтвердження своїх слів. На землю з орбіти протяглися білі нитки світла, оточивши корабель і їх, величезним сяючим кільцем. Кейн продовжував коментувати. -Ось…вони нічого не палять, це означає, без енергетичної накачки. Уявлення не маю, яка їхня мета. Але гадаю, нам краще піти звідси, поки не пізно. -Піти? А як же корабель? Я його не залишу. І куди ми підемо? Нас всюди чекають. І ти сам добре знаєш, хто саме. Аж ніяк не мама й тато! Кейн, з легким здивуванням, повертався на місці. Вони ніби знаходилися на дні велетенського циліндра, світлові стіни котрого, обступили їх з усіх сторін: тягнулися до зірок. Видовище, він мусив визнати – небачене і фантастичне. І тут у нього в голові промайнула думка, від якої по спині пробіг холодок. -Ні, не може цього бути,- стиха проговорив він,- Вони не наважаться на таке божевілля! -Хто не наважиться?- поцікавилася Неш,- І на що саме? Ти щось знаєш? Кейн, відчув, що починає панікувати. Якщо те, про що він подумав, не марення хворого, і станеться насправді – їм залишається тільки молитися. Напевно, навіть скафандри не витримають. -Не смійся, Неш. Або не плач. Вірніше, не починай нову істерику. -Що…що трапилося?- вона позадкувала від нього. Кейн продовжував пильно дивитися на дівчину. -На мою думку…вони мають намір скинути на нас а…-він не наважувався вимовити це слово,- атомну бомбу. -Ту, що у Хіросімі?- пробелькотіла Неш, відчуваючи, що ось-ось втратить свідомість. -Ні, новішу…та застаріла,- промимрив Кейн, розуміючи, як це все по-дурному виглядає,- А лазер…навідник, певно. Він стояв, опустивши руки. Кейн не знав, та й не міг знати. Лазер не був навідником на ціль. Розробка відомої у вузьких військових колах корпорації «Меллвекіл Текноледжі Інк» була призначена для поглинання радіоактивного випромінювання під час ядерного удару. Ефективність складала понад вісімдесят відсотків. Непогано, якщо врахувати, що раніше ядерні вибухи здійснювалися, взагалі без будь-якої екрануючої і поглинаючої системи. Надсекретна розробка. Навіть найближчі друзі і найзапекліші вороги не пронюхали про неї. Неш почала відходити від корабля. -Ти куди? -Я…я, певно піду звідси,- відповіла дівчина, боячись повернутися до корабля спиною. Ніби це було якесь чудовисько, котре могло кинутися на неї. -Я з тобою,- просто сказав Кейн. Тримаючи дайвери, вони побігли до лазерної стіни. Вона була далеко, і шансів, що вони встигнуть добігти до неї вчасно, в них було небагато. А коли і встигнуть, що це змінить? Кейн правий. Ядерний вогонь накриє їх ще у мить вибуху. Вони ж зовсім поряд. «Я згорю…ми згоримо,- в паніці думала Неш,- Скафандр! Чи витримає? А коли ні? Навіть якщо витримає, я все рівно помру зі страху.» -Скоріше, Кейне. Ми маємо встигнути!- підганяла вона тремтячим голосом: «Встигнути куди? На той світ?» Вони побігли швидше. Стіна велетенської лазерної криниці наближалася. Вона росла, нависала над ними найвищими у світі гірськими вершинами. Біла, з внутрішнім світінням, вона притягувала погляди і примушувала забувати про все. Десять метрів…п’ять…два…Вони вбігли у лазерний промінь. Спалахнули захисні скафандри. Секунда, і вони були вже по той бік. І в цю мить з неба відділилася яскрава цятка, і швидко почала падати. «Бомба!»- здогадався Кейн. «Мамусю моя!»- жахнулася Неш. Їх скував непереборний жах. Перед обличчям постали бачені по телевізору кадри ядерних випробувань. Не маючи собі рівних за потужністю і руйнівної сили вибухи, і велетенський радіоактивний гриб. « З пронизливим криком, Неш кинулася на груди Кейна. Вона не хотіла нічого бачити. Кейн тримався як і належить чоловікові, але відчуваючи в ногах зрадливе тремтіння – розумів, надовго його не вистачить. В кінці-кінців, він звичайнісінька людина, якій притаманні ті ж самі слабкості і страхи, що і решті людей.
|
