Неш всіма силами намагалася зберегти спокій. Що зробити, повірте, було не просто. Вони знайшли свій корабель, і навіть ввійшли всередину, але…корабель не злітав, і продовжував непорушно висіти в повітрі на одному місці, оточений з усіх боків могутніми деревами. Щось було негаразд. Що саме, вони якраз намагалися вияснити.
Неш стисла кулаки, нервово закусивши при цьому нижню губу.
-Кейне, давай спочатку. Може, ти, поспішаючи, щось пропустив? Або не в тій послідовності натис?
Кейн, не виймаючи рук з жовтого виступу перед працюючим екраном, з жалем подивився на неї.
-Неш, повторюю, я все роблю правильно,- він теж намагався не втрачати контролю над своїми почуттями. Хоча на душі у нього було не добре: « А що коли…ні, краще не думати,»- твердо заборонив він собі.
-Я тобі вірю, але корабель досі у лісі.
-Бачу. Може зламався?
Неш заперечливо похитала головою. Дурниці!
-Такі кораблі не ламаються, не виходять з ладу, - впевнено промовила вона,- Можеш ображатися, а можеш – ні. Ти щось прогледів!
-Окей, люба, - Кейн забрав руки з пульта керування і посунувся трохи на своєму стільці,- Сідай і покажи, що я зробив не так. Я з задоволенням повчуся у такого досвідченого професіонала як ти!- в голосі Кейна не було глузування, чи роздратування. Лише бажання уникнути небажаних суперечок.
Неш притьмом сіла, але до пульта керування так і не доторкнулася. Кейн не знав цього, але вона панічно боялася цих жовтих стін. Кожен раз їй здавалося, що як тільки вона суне туди руку, вона так там і залишиться назавжди. Ні, нехай вже краще Кейн керує кораблем. А вона буде допомагати йому своїми порадами. Тим більше, що до сьогоднішнього випадку, Кейн чудово справлявся з роллю навігатора. І корабель був слухняний.
«Тоді, чого я до нього чіпляюся? Хіба він винен?»
Вона подивилася на Кейна.
-Я боюсь…боюсь за нас. Ти сам знаєш, на автостраді ми відірвалися від переслідувачів, але якщо не полетіти звідси…Вони ж скоро будуть тут!- скрикнула Неш, втрачаючи свою стриманість. Вона не боялася прибульців, не лякали її також поліцейські, але полковник, його очі – вони наганяли на дівчину панічний жах.
Кейн змусив її замовкнути.
-Заспокойся. Криком не допоможеш. Я все роблю правильно, але корабель не слухається моїх наказів. Висновок – так потрібно.
-Кому? Мені особисто – ні!
-Не забувай, існує ще Тондор. І це його корабель. Дуже навіть може бути, що він навмисне хоче зіштовхнути нас з переслідувачами…Звідки мені знати навіщо. Це ти у нього запитай, коли зустрінеш.
Посіріле, втомлене обличчя Неш, вкрилося червоними плямами. Так все було добре, і на тобі, в останню мить, коли, здавалося вже ніщо не повинно завадити – все пішло шкереберть. Корабель був єдиним, в що вона вірила. Крім Кейна, звісно. Але Кейн не корабель, лише людина, на ньому вона далеко не залетить.
-Все? Заспокоїлася?- він погладив її волосся.
По тілу Неш пробігло легке тремтіння. Їй так подобалось, коли він гладив її волосся!
Вона не відповіла.
Кейн продовжував ніжно перебирати м’які, темні пасма.
-Але всередині, їм нас ні в світі не дістати. Потерпи, може все ще виправиться. Ми ж у дійсності нічого не знаємо про цей корабель. Як він функціонує, які у нього можливості. Може саме зараз, у нього якась перезарядка? І потім, що головне – він невидимий. Невидимість, то був останній козир Кейна.
-Невидимий?- Неш втомлено посміхнулася,- Подивись на екран, Кейне. Зараз він невидимий, хіба що сліпому.
Кейн звів погляд. Стовбури дерев, на декілька десятків метрів навколо корабля, світилися червоним і блакитним. Побачивши це, Кейн одразу спохмурнів.
«Що ж, від невидимості, схоже, доведеться відмовитися.»
-Та-ак,- протягнув він, не в змозі приховати своєї стурбованості. Якщо корабель буде палати, як підпалена скирта, їх обов’язково знайдуть. В цьому можна не сумніватися.
Неш знизала плечима.
-Я, особисто, щоб там не було – з корабля нізащо не вийду. І немає значення бачить його хтось, чи ні. Хіба що мене силою витягнуть звідси. Досить, нагулялася вже!
Кейн вивчав свій годинник.
-В такому випадку, якщо нас знайдуть ще до сутінок, нам доведеться ще, можливо, прийняти бій.
-Втомився?- невідомо чому запитала Неш. Останні слова Кейна, вона пропустила повз вуха. Звісно що приймуть, якщо в тому виникне така потреба. Та навіщо завчасно хвилюватися?
-Не дуже,- теж невідомо чому збрехав Кейн. Хоча в голові у нього шуміло і гуло.
Нічого не пояснюючи, і нічого більше не додавши, Неш мовчки виклала на пульт їхні дайвери, котрі як завжди випромінювали м’яке світло, але не робили спроби піднятися в повітря. Неш вирішила, що поки надворі тихо, їм краще відпочити.
Цілу години нічого не відбувалося. Кейн і Неш, як і раніше сиділи у своїх кріслах перед пультом керування і, поглядаючи на екран, зрідка перемовляючись словом. Потім їхню увагу привернув якийсь рух. В самому лісі, як і раніше було спокійно, але на пустирі, огинаючи яр, рухалася колона вантажівок. Їх було багато, і їхали вони до лісу. Далі, у хмарах куряви – повзли танки. Кейн, який саме мав намір розповісти якусь історію, щоб згаяти час, замовк після перших слів.
Потім мовив:
-Неш, їдуть,- тихо так, спокійно. Ніби боявся злякати дівчину.
Очі Неш розширилися, губи затремтіли. Всередині, щось боляче стислося. Їй раптом дуже захотілося кудись сховатися, і не бачити цього жаху. Але ще важче було повірити в те, що саме вони з Кейном є причиною такої надмірної уваги з боку військових і спецслужб. Це було, взагалі, щось поза всяким сприйняттям.
-Багато вантажівок і багато танків. Гадаєш, корабель витримає?
-Ну, перед нами є трохи дерев. На якийсь час, вони нас прикриють. Хоча, думаю – витримає.
Рукам Неш стало холодно. Вона засунула їх в кишені джинсової куртки.
-В кузовах солдати. Так?
Кейн було шкода на неї дивитися.
-Солдати. І багато.
-Багато,- пошепки повторила Неш.
Вантажівки їхали по пустирищі. Плямисті, вкриті тентами, вони підскакували на рівчаках, викидаючи з під коліс грудки землі. Проїхавши ще декілька десятків метрів, вони всі разом зупинилися. По якісь митті на землю почали зістрибувати темні фігурки. В руках вони тримали зброю.
«Шкода, немає бінокля,- міркував Кейн, напружуючи зір,- Він би полегшив нам спостереження.»
Торкнувшись землі, солдати відбігали вбік, падали і не рухалися.
«Жодних сумнівів, їм відомо, що ми тут,»- Кейн продовжував дивитися на екран.
Вивантаживши солдатів та спорядження, вантажівки від’їхали до яру, утворивши там щось на зразок табору на колесах.
|
