Плутон
Хвилювання. Нетерпіння. Чекання.
Через дві години Плутон захопив увесь екран корабля. Він був велетенський і таємничий. Темна, ледь помітна тінь, котра оберталася довкола своєї осі. Сам Плутон був невидимий: його поглинав морок, що ніколи не розсіювався. Тільки база прибульців сяяла на його поверхні велетенською смугою. Вона була жовтою, простягалася по десятій паралелі північної широти. Починаючись у вічній ночі, зникала теж в ночі.
Кейн і Неш сиділи на зеленій сяючій смузі, котра слугувала їм за стільці, і з хвилюванням дивилися на екран. В руці Неш стискала маленький жовтий вогник, подарунок Тондора, уламок знищеного апарата плармів. Дівчина не розуміла навіщо прибулець дав їм його, але вирішила зберегти. «Зроблю собі талісман, - вирішила вона, дивлячись на екран,- подруги просто позеленіють від заздрощів, коли я повернуся на роботу з такою прикрасою…Звісно, скажу, що Кейн подарував…Так, коли повернуся…Якщо повернуся,- подумки виправилася вона, - бо за Плутоном,напевно, теж не порожньо». Тондор, не рухаючись,стояв поряд і схоже теж дивився на екран. Протягом двох годин він не промовив жодного слова.
- Кейне, - прошепотіла Неш, - їй було самотньо і неспокійно.
- Що?- не відриваючись від незвичайного видовища, запитав хлопець.
- Я…я…
- Вибач, Неш. Потім….Дай подивитися.
- Гаразд, - Наш зітхнула,- дивися.
Велетенська смуга світліша, росла, наближалася, насувалася. Тепер, в якусь мить, Неш здалося, що на її поверхні можна було щось розрізнити. Якісь невиразні, швидкозникаючі тіні, наче в сонячний день над землею швидко пливуть хмари. Але вона помилилася. На базі зовсім нічого не було. Вона була порожньою. Зате на коротку мить їм пощастило побачити Плутон. Жовте світло раптом стало яскравішим, роблячись майже нестерпним, прорвало його невидиму перепону. І Неш, так, вона не могла помилитися, побачила великі брили льоду, які сяяли і переливалися в променях світла, спресований сніг і чорне каміння, закуте в льодяну броню. Потім світло стабілізувалося, ввійшло у норму, і все зникло. Над безоднею, чорною і непроникною, знову висіла багатокілометрова, осяяна жовтим світлом, смуга. Завширшки вона була п'ять кілометрів. Так вирахував для себе Кейнс.
« Вражаюче, - подумала Неш, - Плутон…Хто б міг подумати? Спокійно, я не з'їхала з глузду. Просто, все довкола змінюється надто швидко».
Корабель, що йшов на посадку, занурився в жовте марево. Світло було всюди, оточувало їх з усіх боків, ніби вони опинилися в густому тумані.
- Бачила? – схвильовано прошепотів Кейн.
Неш кивнула. Як вона могла не бачити!
-Здорово, - продовжував пошепки говорити Кейн.
Неш знову кивнула.
-Як в Лондоні. Тільки ще гірше.
-До чого тут Лондон, - здивувався Кейн. – Плутон, бачила?
- А… Каміння, лід. Якусь мить тільки. Потім все зникло, - Неш кивнула в третій раз.
Картина на екрані тим часом змінювалася. Одна грандіозніша за іншу. Корабель падав у жовту безодню, але невдовзі далеко внизу його чистий жовтий колір почав темніти, густішати. Далеко під ними було щось інше, і схоже іншого кольору.
«Напевно, сама поверхня бази, - здогадався Кейн, - а все це жовте світло, щось на зразок неба або захисної оболонки від цікавих очей, якщо такі тут знайдуться».
Промайнуло ще декілька хвилин вільного падіння в жовтому тумані перш ніж вони перетнули межу. Жовте світло одразу залишилося позаду, а корабель Тондора стрімко нісся назустріч і вже занурювався в зловісну багряну заграву.
Збліднувши, Неш тихо зойкнула. Вона не злякалася, але перехід від жовтого до червоного був надто стрімким і несподіваним. У кораблі одразу стало темно, ніби перед літньою грозою, котра насувалася. Жовте світло тіла прибульця теж потемніло, зафарбувалося в блідо-червоне, потім у багряне, і Тондор став схожий на тліючу головешку чи вистигаючу брилу вулканічної лави, коли вона в густому, змітаючому все на своєму шляху розплавленому потоці, повільно стікає по схилах вулкану, котрий трясеться і плюється розпеченим попелом.
«Господи, він увесь змінився. Таким я його ще ніколи не бачила, А що, як він накинеться на нас?»- Неш зраділа, що її і Тондора розділяє Кейн. Захист не вельми надійний, та сидіти поряд з прибульцем їй зараз було лячно. Тондор виглядав таким зловісним і таємничим! Звісно, він повертався до себе додому… А до їхньої домівки ой як далеко! Тондор не рухався. Його жовтий майданчик не піддавався загальній зміні кольорів і як раніше залишався жовтим.
Відшукавши руку Кейна, Неш стисла її. Тремтіння почало затихати.
«Я хвилююся, і це зрозуміло: нечасто мені доводилося міняти планети, як квартири подруг, коли гостювала у них!»-думала дівчина.
Унизу, якраз під кораблем, розгорталася ще одна грандіозна картина. З'явилася червона, сяюча поверхня. Вона була всюди, і простягалася від обрію до обрію щільна, рівна, як стіл, з однаковим світіння. Взагалі-то, її важко було вирізнити на загальному, багряному тлі, але вона швидко наближалася, заповнюючи собою весь екран. А потім їм назустріч прямісінько з червоної поверхні почали здійматися, тягнутися вгору велетенські конструкції і споруди.
Їх було багато, вони з'являлися всюди і одночасно.
«Як гриби після хорошого літнього дощу», - подумала Неш. Вона була приголомшена не стільки самими спорудами, скільки їхнім розмаїттям кольорів і відтінків. Витягуючись у висоту до десяти і більше кілометрів, споруди могутніми вершинами зникали в щільні завісі багряного світла і гострими підводними рифами загрожували смертельною небезпекою кожному кораблю, що відважиться тут приземлитися.
Процес росту був надзвичайно простий і займав всього декілька секунд.
Червона, сяюча, безкрайня поверхня раптом світліла, ніби попереджаючи про те, що має статися, просідала, а потім – раз, і сяючий стовб дивовижної споруди вже зникав десь високо вгорі.
«Захоплююче! – Неш була щиро вражена. – Цікаво знати, що це? Якщо будинки, я б не відмовилася пожити у такому хмарочосі. Цікаво, там хтось є всередині? А меблі? Є там меблі? Чи прибульці не мають у них потреби? І скільки їх тут: і будинків, і прибульців? Чи все це належить одному лише Тондору? А може… Їх тут тисячі?»-і дівчина нараз уявиласобі цілу тисячу подібних до Тондора тліючих червоними спалахами істот, що зараз, можливо, спостерігали із своїх будинків за їхнім кораблем. Про те, що їй, можливо, зовсім скоро доведеться постати перед такою юрбою Тондорів, Неш вважала за краще не думати, щоб не зомліти від хвилювання раніше, ніж для цього прийде час. Її думки кружляли і лихоманковому танку.
В якомусь солодкому заціпенінні вона із захопленням продовжувала дивитися на екран. У цю мить дівчина не пам'ятали і не думала ні про Кейна, ні про Тондора. Споруди, споруди – усюди були споруди! Дивні, чудові, неземні і красиві. Неш не змогла б їх змалювати у всій тій вражаючій красі, навіть якби їй погрожували, що скинуть з Ніагарського водоспаду без човна чи діжки. Вона тільки розуміла, що нічого красивішого і досконалішого в житті ще не зустрічала. Неш побожно блідла перед їхньою величчю, перетворюючись на мікроскопічну комаху, не здатну ні на що інше, як дивитися, дивитися і дивитися.
Не зважаючи на багряне світіння повітря і червоне світло самої бази прибульців, котра, здавалося, повинна була б поглинути усі інші кольори, споруди мали власний. Вони світилися по-різному: мерехтіли, тліли, переливалися, відкидали відблиски до своїх сусідів. І світло їхнє не забивалося, не змішувалося. Зелені, жовті, малинові, червоні, світло-блакитні, рожеві, букові і ще багато-багато інших. Жовте світло, розбавлене рожевим і блідо-рожевими відтінками, вражало уяву. Великі, напівпрозорі, зовні такі надзвичайно невагомі і крихкі споруди тяглися вгору, нагадуючи брили найчистішого льоду, підсвіченого прожекторами.
Не промайнуло і десяти хвилин, котрі спливли, як декілька миттєвостей, на червоній поверхні не залишилося вільного місця. Все було заповнене сяючими стовпами. Але (здавалося, куди ще) споруди продовжували з'являтися. «Старі – якимось незрозумілим чином, неосяжним для людського розуму шляхом, зсувалися на периферію цього феєричного мегаполіса, даючи місце новим, котрі були ще красивіші і яскравіше. І там, далеко, аж ген-ген біля обрію, виникла вже справжня сяюча стіна, заввишки двадцять три кілометри!
Неш відчула, як до її горла підкотився якийсь згусток. Було важко дихати. Хотілося кричати, сміятися, обійматися.
«Та я зараз зареву від захвату», - з хвилюванням подумала вона.
Їхній корабель все ще падав униз. Ось він порівнявся з клиноподібними «дахами» найвищих будівель. Лише одна мить, і вони залишилися високо угорі. Червона поверхня ставала все ближчою. Неш усміхалася. Вона не могла стриматися. Їй раптом зробилося так хороше. Усмішка сама з'являлася на її губах. Вона почувалася щасливою, як колись у дитинстві, коли вперше з батьками побувала в Діснейленді. Відчуття було схоже: і там, і тут було багато несподіванок і сюрпризів.
«Так, я б тут жила, - сказала она собі, - і анітрохи не нудьгувала б за домівкою». Їй, як і до того, хотілося кричати від захвату, але вона стрималася, і тільки прискорене дихання і блиск в очах видавали те хвилювання, котрим вона була в ту мить охоплена.
«Цікаво, - знову міркувала вона, - а Кейн залишився б тут? Нехай навіть назавжди. Зі мною, зрозуміло». Вона подивилася на Кейна. Обличчя у нього, як у професіонала, навіть не сіпнеться. Дівчина знову перевела погляд на екран. Плутон! Можливо, це і є справжнє обличчя цієї останньої в Сонячній системі планети, його першоджерело, а не та, полишена життя куля, якою вона уявляється людям при допомозі фотографій, надісланих космічними станціями. Фотографії і комп'ютерне моделювання – це ще не справжній Плутон. База. А що база? Все це прибульці можуть з легкістю приховувати від недосконалої, порівняно з їхньою, людською апаратури. Це не складно: різні перешкоди, оптичні омани…
«Справді, - міркувала дівчина, - а що коли Тондор блокує, приховує від вчених справжнє зображення планети і передав на Землю фотографії каміння і скель, щоб Плутон скидався на Марс чи Венеру? Що ж, цілком можливо. Треба запитати у Кейна. Не зараз, а потім, бо розсердиться».
Неш переживала найвищу напругу емоцій. І недивно, що невдовзі наступила втома від перенасичення побаченим. Вона заплющила очі, потім закрила обличчя долонями. Кейн помітив і трохи нахилився до неї.
- Болять? Не дивися, стільки світла.
-Ні, ні, - Неш похитала головою, забираючи руки, - не те, я в нормі. Не звикла: стільки всього нового!
-Розумію. Тримайся. Певно, буде ще крутіше.
- Так, звісно, - погодилася Неш, - адже нам доведеться вийти з корабля!- І потім, ніби заспокоюючи себе, додала:- Та я звикну, і скоро. Психіка в мене мобільна, якщо до цього часу не збожеволіла, цього не станеться і надалі.
-А здорово все-таки, - почула вона шепіт Кейна.
Вони не наважувалися говорити голосно: в присутності Тондор чомусь почували себе скутими, хоча сам прибулець нічого їм не говорив. І взагалі, не звертав на них уваги. Можливо, політ корабля над базою поглинав всю його увагу, а можливо, йому було просто байдуже до їхніх переживань.
-Ти про що? – теж пошепки запитала Неш. Підборіддям Кейн показав на екран.
- Та про все це. Нам пощастило по-справжньому: всі, кого ми знали І хто знав нас, залишилися там, займаються своїми звичайними справами і навіть не підозрюють, що діється довкола, в космосі, у нашій Сонячній системі. Так, нам таки поталанило,- впевнено додав він.
«Зрозуміло, що пощастило, - подумки погодилася з ним дівчина, - спочатку я цього не зрозуміла. Хотіла повернутися… Ну і дурна я була… Та зараз, ні, тільки вперед».
-Так, нам пощастило, - помовчавши, проказала вона.
Повз них пропливали стіни будівель. Вони були зовсім поряд., і Кейн вирішив, що це чудова нагода гарненько їх роздивитися. До того ж корабель вже не падав униз так стрімко, що аж дух перехоплювало. Швидкість помітно сповільнилася.
Гладка, напівпрозора стіна найближчої будівлі світилася блідо-бузковим вогнем. Всередині, зливаючись у безперервну темну смугу, але вже в наступну мить, розмиваючись чимось білим і яскравим, знаходилися якісь тіні. Вони переміщалися з місця на місце, розповзалися і раптом застигали, ніби кристалізувалися. І так по всій висоті багатокілометрової споруди. Вікон і дверей не було. Взагалі, не було ніяких отворів чи помітних щілин – гладка, рівна поверхня: ні швів, ні з'єднань, циліндричні за формою і ніби в литі стіни зовні, як і вся споруда цілком були породженням і продовженням червоної поверхні.
«Як пальці на моїй долоні», - подумала Неш.
Далі, на однаковій відстані, знаходилися стіни інших споруд, але вже багряні, жовті, білі, - сотні кольорів і тисячі відтінків. Сміливості у виборі кольорових поєднань не було межі.
«А вони – естети, - подумала Неш, - і не прості – вищого гатунку».
Спуск корабля раптом зупинився. І люди з деяким запізненням зрозуміли, що вони нарешті здійснили посадку на поверхню бази прибульців. Споруди більше не пропливали на екрані. Застигнувши в німій величі, вони нависали над кораблем гірськими вершинами. Тондор почав рухатися: ніби його включили. Це означало, що вони більше нікуди не полетять. Жовта стіна поряд з екраном просвітліла, зблідла, спалахнула білим. Крок – і утворився овальний, у ріст людини, освітлений по краях багряним вогнем отвір. Не підіймаючись із зеленої смуги, Кейн спостерігав, як прибулець покидає корабель.
-А ми? – стиха запитала Неш.
-Зачекаємо. Може, нам не можна. Нехай сам скаже.
Жовтий, сяючий майданчик прибульця пройшов одним краєм в отвір, ліг на червону поверхню. Корабель не висів у повітрі, як це було на Землі, а ніби злився своєю нижньою частиною з червоною речовиною. Тондор повернувся, від його тулуба відділилася прямокутна, без жодного пальця рука. Ледве звівши її, вона знову злилася з ним.
-Все, пішли, - підіймаючись, проказав Кейн. Вони вийшли з корабля. Вони були на Плутон! Недивно, якщо від цих думок голова піде обертом.
Неш, котра роззиралася довкола раптом вступила погляд у свої ноги. Очі її одразу широко розплющилися, рот перелякано скривився, але вона стрималася, не закричала. Хоча варто було: від п'ят і до середини стегон обидві її ноги зафарбувалися у червоне, і вони світилися, як світилося все довкола!
-Кейне, - ледве не зомліваючи, вона потяга хлопця за лікоть. Їй раптом стало холодно, а потім страшно. А що, як вона згорить, розплавиться? Крізь одяг Кейна пробивалося тьмяне, багряне світло ніби він тлі із середини.
- І ти… Ти теж! – Неш відсахнулася від нього, але взявши себе в руки повернулася.
Кейн, на відміну від неї, їхнє раптове світіння сприйняв майже спокійно.
«Певно, перевірка яка-небудь, - вирішив він, - бактерії… там, наприклад, вбивають. Головне – не панікувати».
-Заспокойся, Неш, адже не болить?
-Ні.
-То і не зважай.
Неш вирішила послухати я його поради. Звісно, їй не боліло, і ніяких неприємних відчуттів, та все рівно, краще, як и до її ніг повернувся звичайний колір.
-Потерпи, це не надовго.
-А ти звідки знаєш? – одразу ж запитала вона.
- Думаю так. Ось побачиш.
Минуло зо дві-три хвилини. Світіння дійсно зникло, так само несподівано, як і з'явилося. Схоже, це справді була якась перевірка. Вони полегшено зітхнули. Кейн відчув, як до його спини прилипла мокра сорочка.
-Ось побачиш, - він намагався усміхнутися. «Пощастило – не встиг злякатися, - подумав він.
Слава Богу, я вже думала – все, кінець.
Вони перемовлялися стиха, не наважуючись своїми голосами порушити тишу, котра панувала на базі прибульців.
Повернувся на своєму майданчику Тондор. Він, було, відійшов від них на кілька кроків та, бачачи, що його гості тільки те і роблять, що витріщаються довкола, вирішив їх підігнати.
-Йдіть за мною, - пролунав його байдужий голос, - залишилося недовго.
Неш, котра дивилася на прибульця, відчула гостру образу.
«Та він насміхається над нами. Ніби ми, такі, як він. Хіба важко на хвилину зупинитися і все докладно пояснити? А то тільки чути: «Йдіть – не йдіть, знову йдіть – не йдіть».
Тондор заковзав від них по своєму майданчику. Здавалося, рухався він не дуже швидко. Іноді, навіть не відриваючи ніг від жовтої, сяючої поверхні, а все ж віддалився на пристойну відстань. Щоб догнати його Кейн і Неш змушені були поспішати.
Вони йшли по червоній поверхні, яка, здавалося, була зроблена з пластмаси чи товстого скла. За їхніми спинами тяглися дві доріжки білих слідів, їхніх слідів. Потім сліди поступово темніли, згасали, зникали повністю. Кейн обернувся, на його обличчі відбилося здивування: корабель,на якому вони прилетіли, налився глибоким, червоним світлом і, ніби плавлячись, занурювався у червону поверхню, розплився великою плямою і злився з нею. Не залишилося і сліду, що він тут був.
«Ну, і технологія!» - Кейн був вражений. Так, це був світ гармонії, кольору і тіней.
Місто… Була в ньому якась легкість, граційність, непідвладна людям. Ніби всі ці будиночки були зіткані з повітря і світла. Неш звернула увагу, що всюди, куди б вона не подивилася, багато було нічим не заповненого простору. Це було зрозуміло, він утворився на місці посадки корабля. Але вздовж всіх будинків також були пустоти, котрі певна річ можна було вважати за вулиці чи тротуари, надто широкі і просторі. І це було хоч якесь пояснення. Неш так і вирішила, що це вулиці і тротуари. Але місто віддавало пусткою, воно було мертве. По тротуарах ніхто не ходив. По вулицях ніхто не їздив. У місті зовсім нікого не було. Вони не побачили жодної живої душі.
«Невже Тондор живе тут сам? – вражалася вона. – Але навіщо йому все це? І що він тут робить?»
Відпочиває, міркує, будує плани чи приводить дикунів, таких як ми, щоб вразити уяву. Так, для розваги: все рівно їм ніхто не повірить, коли вони повернуться додому і надумають комусь розповісти. Назвуть чокнутими або, взагалі, тільки посміються з їхніх розповідей. Неш нічого не знала і шукати відповіді на всі ці запитання не переставала. Вони все йшли по червоній поверхні, а вона горіла в них під ногами, ніби розпечена до червоного чавунна плита. Йшли і не відчували дотику. Так, ніби насправді її не було, і вони крокували в повітрі.
«Безцільна краса, котра даремно розтрачується задля чиєїсь примхи», - вирішила нарешті дівчина.
Раптом попереду з'явився інший прибулець. Він рухався їм назустріч. Кейн і Неш, вгледівши його, від несподіванки було пішли повільніше, і навіть зупинилися, та потім пішли далі. До того ж Тондор не виявив до незнайомця ніякої зацікавленості: він йшов та йшов собі.
Коли прибульці були вже зовсім поряд, Неш прошепотіла:
-Тонокор. Це він.
І в її голосі чулася така впевненість, ніби вона запам'ятала того, іншого, прибульця на все життя. Кейн засумнівався:
-Навряд, всі вони на одне обличчя. Зачекай, подивимося, що буде.
Прибульців розділяли не більше чотирьох кроків. Кейн подумав, що якщо ніхто з них не зверне, то вони обов' язково зіткнуться. Майданчик Тондора в останню мить взяв трохи праворуч, але і цього було досить. Прибульці тільки злегка зачепили один одного. Лівий бік тулуба Тондора на мить злився з правим незнайомця. І тут очі Кейна полізли на лоба, він побачив, як декілька коричневих вузлів Тондора з поспіхом перелізли на тулуб іншого. Той теж не залишився у боргу, віддячивши Тондора двома чорними. Прибульці знову розєдналися, і вже в наступну мить йшли кожен своєю дорогою. Шанобливо пропустивши між собою і провівши поглядом незнайомця, котрий не звернув на людей жодної видимої уваги, Кейн і Неш пішли далі за Тондором. «Обмінюється інформацією, - вирішив Кейн.- Певно, Тондор сказав йому, хто ми і звідки».
-Що це було? – мліючи з цікавості запитала Неш. – Я про вузли.
-Говорили, напевно, - припустив Кейн.
- Гадаєш? А себе запитала: «Цікаво, про що? Напевно, про нас».
Неш зазвичай міркувала так, як Кейн. Якби було інакше, вони не були б разом цілий рік. І все-таки, трохи помовчавши, вона знову запитала:
-Про нас?
Кейн знизив плечима.
-Вибач, Неш, але мені недоповіли.
Неш на це лише посміхнулася. Дійсно, звідки Кейн може щось знати. Вони продовжували йти. І тривало це ще деякийсь час. Ніщо довкола не змінювалося. Будинки нагадували колони, а вони – мурах, котрі заблукали поміж них. Потім Тондор зупинився, вони також. Перед ними розкинувся червоний простір. На ньому нічого не було: квадратне за формою, воно займало площу в декілька кілометрів. Неш, не розуміючи, поглянула на Тондора.
«Ми що у футбол збираємося грати?» - ніби запитувала вона.
Червона поверхня почала безгучно змінюватися, формуватися в якісь незрозумілі конструкції. Частково вони скидалися на корабель Тондора, в якому вони прилетіли на Плутон. Всі конструкції світилися внутрішнім вогнем, і були або червоні, або блакитні, зустрічалися і змішані. Незрозумілих предметів було багато: вони були не надто високими і не тяглися у багряне небо на десятки кілометрів. Коли формування завершилося, перед здивованими людьми постало незвичне видовище: кілька рядів сяючих апаратів.
Заговорив Тондор. Уперше в житті, з часу його знайомства, голос звучав святково.
-Ці кораблі належать вам, всі без винятку. Ви можете ними користуватися, як для польотів на Плутон, так і для огляду інших зоряних систем. Тондор на мить замовчав. Він палав і світився.
Кейн і Неш, затамувавши подих, чекали, що ще приголомшливого він їм скаже. І Тондор сказав:
- Запас ходу необмежений. На борту кожного корабля чи апарата є зброя. дайвери. Вы знайомі з ними.
Кейн і Неш одночасно хитнули головами.
«Фобос – ми стріляли», - одразу подумала дівчина.
- Не затримуйтеся в одному і тому ж місці на довгий час поза кораблем, бо він полетить без вас, а ви залишитися.
«Він ще ніколи не був таким говіркий, - думав Кейн, слухаючи Тондора. Його охоплювало нетерпіння. А те, що казав прибулець дуже скидалися на інструкцію. – Чорт, не вже…»
- Я йду, - закінчив Тондор.
Не встигли люди і слова мовити у відповідь, як Тондор разом із жовтим майданчиком зник у червоній поверхні.
«Мені почулося… Ну, звісно. Інакше і бути не може або я збожеволіла, - серце Неш сильно калатало в грудях. Ми можемо летіти куди забажаємо! І що, навіть на Землю? Ні, Земля потім: ми знаємо, що там. Спочатку в інші місця. А якщо Тондор пожартував?»
Кейн провів рукою по обличчю. Вигляд у нього був спантеличений.
-Скажи, Неш, ти чула те саме, що і я.
-Здається. Ми вільні. І можемо робити все, що хочемо.
-Ось як. Цікаво, - Кейн повільно пішов уздовж першого ряду кораблів. «Ті, що менші, звуться «алькатерами,» - згадалися йому слова прибульця.
Неш йшла поряд. Дівчина відчувала – це не омана. Вони дійсно можуть піднятися на борт будь-якої з цих чудових машин. Від запаморочливих перспектив у неї заломило у скроні.
«Треба заспокоїтися, - наказувала вона собі, - не хвилюватися. Подумаєш, це всього лише космічні кораблі!» Неш не могла заспокоїтися, і кроки її ставали все швидшими. А кораблі не зникали. Великі, середні, маленькі і просто велетні. Вони стояли сяючою стіною, притягували, кликали, зачаровували.
Перший корабель у першому ряду був найбільший. За формою – косо зрізаний, а задня частина-еліпс, діаметром близько 250 метрів, був ніби розрізаний на три частини, котрі з'єднувалися між собою напівпрозорими блідо-рожевими площинами. Еліпс палав червоним. І тільки в самісінькому низу, як і корабель Тондора, він був чорний. Дивлячись, на цю дивовижну конструкцію, Неш навіть не уявляла собі, з якого боку до нього підступити.
Вони пішли далі. Нарешті по мовчазній згоді зупинилися перед іншим. Розрізана навпіл куля, в центрі якої росла блакитна площина. Сам корабель, як і більшість, був червоний. Тамуючи подих, вони дивилися на нього. За цим кораблем було видно інші, в глибину аж до шостого ряду. Далі були ще, але ті вже було важко розрізнити: все здавалося якимось різноколірним калейдоскопом.
Кейн охопив Неш ззаду за плечі, обійняв, і не втримавшись, вдоволено засміявся. У цю мить він відчув себе таким же щасливим, як і в той день, коли придбав свого «Мустанга». Та тепер «Мустанг» здавався йому якоюсь незугарною бляшанкою.
-Подобається? – запитав він.
Неш вдоволено посміхнулася, притислася до нього спиною.
- Так. Дуже.
-Значить цей?
-Цей.
-І куди полетимо?
«Куди завгодно,- подумала дівчина сказала:- Я знаю лише туманність Андромеди, але це дуже далеко. Не заперечуєш?
Кейн знову посміхнувся, торкнувся обличчя, її волосся. Чого б це він мав заперечувати? Не на своїй же спині він повезе туди Неш! Звісно, далеко – інша галактика. Та спершу потрібно потрапити всередину.
- Справді. Я і не подумала.
Неш розглядала корабель. Він був такий красивий, прмємний, вона одразу його полюбила.
У нижній частині корпуса, котра з червоної зробилася багряною, з'явилося біле світіння. Воно хвилею розійшлося вбоки, залишивши по собі трикутний отвір. Потім у повітрі з' явилися також і жовті сходинки. Їх було шість.
-Ну, - з шумом втягнув у груди повітря, - готова?
-Готова, - прошепотіла у відповідь Неш, зачаровано дивлячись на відкритий отвір. «Господи, ми зараз полетимо, самі, як справжнісінькі прибульці! І керувати теж будемо кораблем прибульців!»
