|
Влаштувавшись у зручних, з високими і м'якими спинками, рожевих кріслах, Кейн і Неш з цікавістю роззиралися довкола. Приміщення, де вони знаходилися, було не дуже велике, але й не зовсім мале.
«Саме для двох,» - відмітили про себе Неш.
Біла, низька стеля, жовто-червоні стіни… І підлога теж біла. Вона не нашаровувалася і не ділилася, як на кораблі Тондора: залишалася однаковою. Кейн почував себе ледве не навігатором із нашумілого колись серіалу «Зоряні війни». Впевнено поклавши обидві руки перед собою на плоский, овальний пульт керування, він чекав. Ніхто не говорив йому, що це саме пульт керування, але він був впевнений, що не помиляється. На пульті, котрий, до речі, світився внутрішнім жовтим світлом, виднілися розміщені без будь-якої системи якісь сяючі різнокольорові нерухомі смуги та смужки. Вони не були вмонтовані в корпус пульта і знаходилися ніби над ним на невидимих підпорах. Кейн мав намір їх дослідити.
«Недаремно ж я провів два тижні на кораблі прибульців пліч-о-пліч з одним із них, - міркував він. – Без сумніву, зумію дати раду і тут».
Вони все ще не розмовляли поміж собою і продовжували мовчати. По-перше, не знали, про що говорити, а, по-друге, хвилювання все-таки було надто великим. Серце Кейна шалено гупало у грудях. І він не знав, як його погамувати.
«Наш корабель… Космічний корабель… І ніхто за нами не наглядає!» - Кейн відчув себе впевненіше так, ніби вже не один раз літав на подібних кораблях. Неш у ту мить ні про що не думала,тільки сиділа і дивилася. Так промайнуло десь хвилин двадцять. Нарешті, трохи звикнувши до корабля, Кейн сказав:
- Гадаю, треба натиснути що-небудь. Тоді він полетить.
- Куди? – Неш з нетерпінням чекала, коли це все станеться. Вона теж дуже хвилювалася, а очі її так і світилися.
- Уявлення не маю, - зізнався Кейн, - та дарма, на мою думку, зараз головне, щоб він взагалі відірвався від поверхні. А вже потім зможемо відправитися і в Туманність Андромеди.
«Дивися, запам'ятав,»- здивувалася Неш, - я ж пожартувала. Чого я не бачила в тій Туманності? Чи, може, справді…»
- Невпевнена, що з Туманністю Андромеди у нас щось вийде, - сказала вона, - сам же говорив – далеко. Та натискай вже, Кейне! – додала вона іншим тоном. – Скільки можна сидіти і дивитися! Не біда, якщо один раз помилишся. Я впевнена, що Тондор десь поряд, хоча ми його і не бачимо.
Кейн зволікав.
-Не підганяй, дай роздивитися. Тут же немає надписів, - його долоня обережно лягла на білу коротку смугу, що знаходилася на жовтому пульті у самому низу, якраз навпроти живота Кейна. Лягла, але не натисла. Кейн збирався з духом. Хто знає, а раптом не те, і корабель замість того, щоб піднятися, навпаки, зануриться у поверхню? Може, це і не страшно, та все- таки….
Неш з напругою спостерігала за ним. Що не кажи, а перший політ! Історична мить, можна сказати. Неш ковтнула повітря, облизала язиком пересохлі губи. Кейн натиснув, потім забрав руку і почав чекати. Убік дівчини він навіть не глянув, сидів, не відриваючи погляду від пульта. Якусь мить нічого не відбувалося. Потім зображення будинків на прямокутному екрані плавно змінилося на інше: біла безкрайня рівнина, на котрій у різних її місцях виднілися, ніби кимось розкидані, самотні блакитні утворення. Вони нагадували різноманітні фігури, зібрані з дитячого конструктора. До них було далеко. В небі, дуже високо, світило маленьке жовте сонце. З-за обрію, далекого і ледь помітного, фіолетовою смугою насувалися хмари. І знову – нікого навколо! Ні душі! Неш недовірливо розглядала пустельну рівнину. Від Тондора їй було відомо, що всі його кораблі одночасно можуть знаходитися в кількох секторах галактики. Вони ніби плавали в центрі умовної сітки координат, і за бажанням екіпажу могли зміщуватися якоюсь своєю частиною в інше місце, залишаючись при цьому на попередньому. Неш, чесно кажучи, не уявляла собі, як це виглядає в дійсності, та сушити собі голову над цим не збиралася.
«Переміщається, - міркувала вона, - та хай собі переміщається, але невже це Туманність Андромеди. Вражаюче! Гей, а де люди чи прибульці. Я не бажаю більше пустель!»
Біла рівнина не зникала. Вона була всюди однаковою і, напевно, штучною. Скільки Неш не приглядалася, вона так і не помітила ні гір, ні пагорбів, ні рівчаків, – і взагалі, нічого з того, що зазвичай буває на планетах.
«Напевно, в них у всіх вони такі, рівні і гладенькі, як стіл, - думала вона, - і в тих, що ми бачили на екрані, ще на Фобосі, і в цих. Чому? Якби ж то я знала!»
- Кейне, - покликала дівчина.
-Схоже на планету, - промимрив він у відповідь.
Легкість, з якою вони перемістилися з Плутона Бог знає куди, вразила його. Але те, що все довкола було справжнє, а не міраж якийсь, сумніву не викликало.
-Я побажала – Туманність Андромеди, а це інша галактика - найближча до нас. Я знаю, я десь читала…
- І ти не віриш, що ми там? – перервав її Кейн.
- Ну, не те щоб не вірю, а сам то ти віриш?
- Вірю, - просто відказав хлопець, - і маю намір вірити усьому, що побачу надалі, і побачу і почую.
Неш дивилася на нього, ніби давно не бачила. Потім, як їй здалося зрозуміла: «Боїться збожеволіти, втратити відчуття реальності. Що ж, я теж буду вірити. Зараз мені це не важко».
-Але чому тут нікого немає, і не зустрічає ніхто. Заховалися?
«Може, напасти хочуть, як туземці на перших європейців… Хоча б не з'їли! – Неш уважно почала вивчати білу рівнину, - ну, звісно, - міркувала вона далі, - немає жодного сумніву - ховаються за цими блакитними утвореннями. Тим більше, що нічого іншого немає, а бути тут має хтось: мусили ж якісь істоти вкрити поверхню цією білою речовиною».
Неш, відчувала, що має рацію. Кейн тим часом забрав руки з пульта керування, перевів погляд трохи вбік. У кутку лежала їхня зброя. Рішення з'явилася одразу: саме так, вони візьмуть зброю і вийдуть з корабля. Сміливо, небезпечно, і… самонадіяно.
«А яка користь сидіти всередині, - переконував він себе, - все рівно, що телевізор дивитися. Я піду, - вирішив Кейн, - Неш як хоче».
- Я вийду.
Дівчина в першу мить навіть не зрозуміла, що відбувається. «Вийду… Куди?»
Вона не розуміючи подивилася на нього.
- З корабля… Туди, - пояснив Кейн, - хочу подивитися, як там. Побачити на власні очі.
Неш мовчала.
- Остерігатися, гадаю, нам нічого, - продовжував Кейн. – Це планета Тондора, і в будь-якому випадку він тут бував. Навряд чи він здатен зіграти з нами злий жарт: закинути до своїх ворогів. Хоча, за його власними словами, ворогів у нього немає. Ти підеш чи залишишся? Різне може трапитися, - Кейн уважно дивився дівчині у вічі. Неш посміхнулася.
-Ти ж не хочеш, щоб я залишилася. Тобі ж там без мене буде самотньо.
- Далеко не підемо. Пройдемося трохи, подивимося і назад, - завзято відказав Кейн.
Він був задоволений, що Неш погодилася піти з ним. Він не боявся іти сам: надворі світло, видно далеко. Та все може трапитися. Ті штучні поверхні такі підозрілі, і стільки всього можуть приховувати. Згадати хоча б базу Тондора.
- Гаразд, - сказала Неш. Вона теж була задоволена, що все так легко і просто вирішилося. – То давай спочатку добре роздивимося, а потім вже, - запропонувала вона, пам'ятаючи, що герої всіх фантастичних фільмів, які вона бачила, перш ніж покинути свій корабель, котрий не покидав знімального майданчика в Голлівуді, завжди ретельно щось вивчають і досліджують: повітря, ґрунт, тощо. Потім, правда, виявляється, що користі їм від цього менше, ніж того хотілося: неприємностей більше, ніж гадалося. Неш підсвідомо копіювала їхні дії.
- Ні, - Кейн зробив рукою заперечливий жест, - нічого ми не будемо роздивлятися, поки не вийдемо з корабля. Все рівно, більше, ніж побачили досі, вже не побачимо, хіба що коли наступить ніч. У нас є скафандри. Не забула? На Фобосі вони добре себе зарекомендували, зброя теж не підвела. Головне - не захоплюватися і не дати кораблеві полетіти без нас.
- Я пам'ятаю. Час обмежений.
-Чудово. Значить-зброя.
Кейн взяв два дайвери, обдивився їх, потримав у руках, протягнув один Неш. Вона взяла.
-Ого! – не стримавшись, вигукнула дівчина: дайвер виявився важкуватим, десь кілограмів п' ять. На Фобосі їй видався він легшим. Чи, може, під час бою він міг сам триматися в повітрі? Вона цього не знала, але якщо ні, і якщо їй доведеться тримати його перед собою у витягнутих руках, то її вистачить ненадовго.
«Саме так, - міркувала вона, - декілька хвилин, або доведеться притиснути до тулуба. Особливо, якщо битися доведеться довго».
- Пішли? – Кейн знову хвилювався, але успішно приховував це.
- Неш ввагалася. «Чи не поспішають вони?»- думала дівчина.
Кейн притягнув її до себе, зарився обличчям в тепле, каштанове волосся. Дарма, що Неш його давно не мила, воно здавалося свіжим і чистим. «Певно, на нього так діє місцеве повітря»,- подумав Кейн, а вголос сказав:
- Неш, чого ти, це ж класно – чужа планета. І ми тут вдвох, чорт знає, як далеко від Землі! Використаймо цей шанс до кінця. Потім будем дивитися на зірки і, зітхаючи, промовляти до себе: «Там я був, і там також…» Ти головне – тримай себе в руках, а все інше я беру на себе.
Невиразно уявляючи собі, що саме Кейн має на увазі, кажучи «все інше», коли, за його словами, їм тут ніщо не загрожує, вона хитнула головою.
«Нехай Кейн так не хвилюється. Зомлівати на кожному кроці я не маю наміру».
- Я й подумати не могла, що в Туманності Андромеди існують подібні планети, - показала вона, звільняючись з його обіймів і піднімаючись із сидіння.
-А вони, можу пробитися об заклад, і не підозрюють, що в зоряні системі, в сусідній галактиці, де знаходиться планета під назвою Земля, безпосередньо на її поверхні можна знайти стільки гною і сміття! – одразу пожартував Кейн.
Вони засміялися. Напруга трохи спала.
-Йдемо?
-Певно, що йдемо, - відповіла Неш, а сама подумала: «Ми з ним, як літня подружня пара, все разом і разом. І дітися, головне, не маємо де одне від одного!»
- Зі зброєю в руках вони підійшли до порожньої червоно-жовтої стіни. Не було доторків, ніхто не промовляв кодових слів. Навпроти того місця, де вони стояли, стіна потемніла, почорніла до кольору вугілля і коли всі відтінки чорного були використані з'явилася жовта пляма, котра швидко розповзалася в усі боки. Мить - і вона випалила в корпусі корабля отвір. Угорі він мав усі підстави вважатися трикутним, унизу-шестикутним із відсутніми трьома кутами.
«Дивно. Корабель знав, що ми захочемо вийти. Цікаво, де знаходиться його мозок?»-Неш дивилася на отвір.
З'явилися знайомі вже їм жовті сходи. Їх було шість, і вони висіли в повітрі. Перша, сама верхня, була на кораблі, остання, шоста, висіла сантиметрах в десяти від білої поверхні.
Кейн, дивлячись більше собі під ноги, чим в боки, боявся схибити і впасти, зійшов униз і зачекав Неш. Вишукувати і в дивляться на місці посадки корабля, як і раніше, було нічого. Був день, світило сонце, рівна, як футбольне поле, поверхня легко проглядалася на багато кілометрів навколо. Кейн, як і Неш, вважав, що єдина небезпека, ящо вона взагалі тут існує, може ховатися тільки в блакитних утвореннях. Але до найближчого з них було не менше півкілометра. І Кейн зі всією підставою вважав, що за ті дві-три хвилини, котрі вони проведуть поза кораблем, навряд чи вони істотно наблизяться чи змінять свій вигляд. Вони були в безпеці.
З легким здивуванням і захватом Кейн і Неш стояли на одному місці і озиралися. Кейн почував себе чудово. Він розумів, що вирватися з тої купи гною, якою була Земля, це велике щастя, яке випадає один раз на мільярд років. Побачити інші світи було для нього те саме, що ковтнути свіжого повітря. Зрозуміло, Кейн не мав і не міг мати нічого проти Землі, людей, котрі там живуть, але перед його очима промайнули і зникли спогади про минуле життя. Така одноманітність. Нормальній людині залишалося хіба що закритися в собі і сподіватися чогось кращого. Земля. Недарма ж самі люди час від часу влаштовують війни. Хоч якась розвага! Там абсолютно ніщо не змінювалося. Живи хоч мільйон років, завжди побачиш ту саму скелю чи море, не кажучи вже про Сонце і Місяць. Люди… Що люди? Якщо до них придивитися всі вони на одне обличчя, подумаєш- у когось ніс довший, а в когось коротший. Подумаєш, у когось є зуби, а в іншого лише пеньки. Хто їх помічає, хто на це звертає увагу? Навіть самі господарі зубів або пеньків забувають про них. І свобода, на Землі, як і раніше відчайдушно не вистачає свободи. Хоча, якщо подумати, кому вона потрібна – свобода? Люди звикли жити отарою. І не просто звикли- прагнуть цього. І як тисячу років тому по знають по купах сміття.
«Напевно, вони з ними ніколи не розлучається,»- подумав Кейн.
- Нам пощастило, - неголосно проказав він.
- Що? – одразу перепитала Неш.
-Нічого. Ділюся сам з собою першими враженнями, - не розгубившись, відповів хлопець.
- А зі мною поділися?
- Потім.
- Як хочеш. Не наполягатиму.
Неш все ще озиралася довкола. І вигляд у неї був трохи розгублений.
«Я зовсім не знаю, що нам робити. Ну, вийшли, постояли. Далі що? Якби нас тут була компанія, ми, звісно, випили б, потанцювали б покричали б, посміялися б, поспівали б – все, як у звичайних людей. Але нас двоє, і ми не серед собі подібних. І тримати себе мусимо по-іншому. Напевно, як Тондор: незворушно і байдуже. Ніби все нам знайоме, і все ми знаємо. «Саме так,» - і все ж у Неш було відчуття, ніби вони без дозволу завітали у чужий будинок. Зараз з'являться господарі, і без пояснень не обійтися. Не було звичних орієнтирів, не було нічого, щоб нагадувало їм близьке і рідне. Вся надія на Кейна, схоже у нього все ж є задатки геніальної людини: з будь-якого становища знайде вихід, навіть, якщо потім вони і шкодувала про вдіяне.
- Час, - нагадав Кейн, - не забувай поглядати на корабель. Він має дати нам якийсь знак, котрий вкаже, що час повертатися… І як це ми не запитали Тондора? – обурився він.
Кивнувши, Неш оглянулася. З кораблем все було гаразд: отвір на місці, сходинки також.
- Мабуть, почне потрохи закриватися, - висловила вона здогад.
- Можливо. Та все ж, гадаю, години дві – три маємо. Досить, щоб обдивитися все і не втомитися.
«Три години, - Неш замислилася, - стирчати три години поспіль під кораблем важкувато. Я б пішла і подивилася на ті блакитні хмари. Може, то дерева такі?»
- Кейне, подивимося? Не заперечуєш?
Так як довкола нічого іншого не було, то Кейн одразу зрозумів, що вона має на увазі.
- Не боїшся? Раптом виповзе якась гадина?
- Ні. Ти ж мене захистиш, - ніжно відповіла Неш.
«Звісно, кохана моя. Розірву на шматки!
- Якщо зумію, - стримано проказав він.
Підійти до блакитних купок вони не встигли. Не вистачило часу. У висоті, над громаддям фіолетових хмар, котрі швидко пливли по небу, хоча вітру не було, з'явилася крихітна чорна цятка. Побачивши її, Неш відчула, як на мить замерло її серце. «Що це за пташка, - подумала вона, - чи може літак або космічний корабель?»
- Кейне, дивися, - дівчина вказала рукою.
Зупинившись напівдорозі до найближчої блакитної дороги, вони підняли голову. Трохи осторонь з'явилася інша цятка. Вона рухалася навперейми першій. І схоже не мала наміру дати тій можливість втекти. Тіло Неш напряглося. «А може, все-таки птахи? Ні, вони надто швидко летять. І взагалі, птахи не таранять одне одного».
Цятки росли, перетворюючись у кораблі. У небі, позаду першого, він схоже дійсно втікав, з'явилося біле світіння. Воно було далеке від корабля, але він все ж розділився на декілька частин, і вони швидко понеслися назустріч білій поверхні.
«Та вони просто падають!»- здогадався Кейн.
-Збив! – хрипким від хвилювання голосом вигукнув він.
- Збив? По- справжньому? – не вірячи своїм очам, Неш з напругою дивилася, як купка крихітних цяток стрімко падає вниз.
«Зараз вони впадуть і вибухнуть,»- подумала вона.
До зіткнення залишалося зовсім недовго. Вибуху чомусь не було. Впавши доволі близько від людей, приблизно за півкілометра, чорні предмети різної форми залишилися непорушно лежати на білій поверхні. Два блакитних нарости зникли під найбільшим уламком. Гул затих, знову настала тиша. Все відбувалося з надзвичайною швидкістю. Кейн і Неш ледве встигали дивитися і відмічати вголос чи про себе, що і до чого. Друга цятка продовжувала кружляти у висоті. Вона не полишила свого місця. Чекала чогось. Біле світіння більше не з'являлися.
Але коли всередині уламків, - для Кейна і Неш це була справжня несподівана, - з'явилися дві темні фігурки, дуже схожі на людей. Вони кинулися бігти геть від місця катастрофи. Цятка в небі стрімко падала вниз, і ошелешені люди побачили, як уламки невідомого корабля почали горіти білим вогнем.
Вони згоряли одразу і безслідно, незважаючи на великі розміри. Незрозуміле біле світіння вже наздоганяло фігурки, котрі, петляючи і ховаючись за блакитними виступами, намагалися уникнути жахливого кінця.
«Якщо мене не зраджує зір, вони як люди, - міркувала Неш, - а ті, інші, їх вб'ють…. Допомогти! Ми мусимо їм допомогти. Але чи маємо ми право встрявати не в свою справу!?»
Кейн в цю мить міркував про інше : «Ми випадкові свідки трагедії, що тут розігрується. А свідків, як відомо , знищують! Якщо ті, що втікають, і ті, що переслідують, схожі на людей, то нам краще потурбуватися про власну безпеку».
Це говорив здоровый глузд, але почуття твердили йому інше: він повинен прийти на допомогу істотам, котрі потрапили в біду. Кейн занервуав. Затремтіли від хвилювання руки. Рішення було прийнято, але він чомусь вагався.
«Невже мені страшно? Чи просто не хочеться зв'язуватися? Схоже, і те, і інше».
Події тим часом ішли своєю чергою. Корабель, який атакував, опустився зовсім низько, і обстрілював блакитні виступи. Ті згоряли, і на їхньому місці залишалася оповиті чорним димом воронки. За розмірами чужинець поступався кораблеві Тондора: сто, максимум сто п'ятдесят метрів у поперечнику. Весь чорного кольору, він мав декілька світлих смуг. Його форма нагадувала зрізаний позаду еліпс, пронизаний двома плоскими прямокутниками, що скидали на пласкі платформи блакитного кольору. Платформи світилися. Впавши на землю, корабель-переслідувач на ходу викинув із себе декілька темних істот з великою кількістю кінцівок. В одній чи двох вони стискали якісь дивні предмети.
-Зброя! – Кейн і Неш вигукнули це одночасно.
Вони думали однаково, і в іншій, не такій трагічні ситуації, ця схожість їх би добряче насмішила. Та зараз ніхто з них не звернув на це увагу.
-Що будемо робити, Кейне? – Неш була напружена до краю. Вона тремтіла так, ніби дуже замерзла і не могла зігрітися: зуб не попадав на зуб. Ніби переслідували її, а не тих інших.
- Зачекай, дай подумати.
Несвідомо Кейн зробив два кроки вперед. Це був початок, хоча він все ще ввагався.
«Надіюсь Тондор не відірве мені потім голову?»- він почав прискорювати кроки. Неш потяглася слідом.
- Залишайся на місці! – крикнув їй Кейн. – Заховайся де-не будь! – він вже біг, він поспішав навперейми темним істотам. Їх було п'ятеро.
«Усього лише п' ятеро! П'ятеро проти трьох! Шансів досить!»
Кейн біг доволі швидко, і відстань, що відділяла його від чужинців, швидко скорочувалася. Скутість зникла, невпевненість також.
« А що, коли втрутиться чужий корабель, чи з'являться інші істоти… Ну, та й що, у мене теж є корабель!»- найрізноманітніші думки вертілися у нього в голові, поки він біг.
На Кейна все ще ніхто не звертав уваги. І це допомагало. Він міг не ховатися, не кружляти, а тільки бігти. Головне, що зараз від нього вимагалося, це випередити отих: «Як же їх назвати? Павуками, крабами чи багатоніжками? Гаразд, нехай будуть просто чорні».
Він побіг прудкіше, але й чорні не відставали. Скоро Кейн зрозумів, що він не зуміє їх не тільки обігнати, а й наздогнати. Вихід залишався один: « Доведеться стріляти. Чорт! Хоча б руки не тремтіли!» - продовжуючи оцінювати ситуацію, яка змінювалася щосекунди, Кейн підняв дайвер. Добре прицілитися він не зміг. Зброя так і скакала у нього перед очима. Врешті, він не голлівудська зірка бойовиків. Ні, потрібно хоча б на мить зупинитися. «Гаразд, - сказав він собі, - зроблю попереджувальний постріл, а там видно буде».
Його випередили. Біла поверхня, по котрій так добре біглося, раптом в п'яти метрах попереду здулася. Потім із шипінням почала заглиблюватися, утворюючи з тим же глухим шипінням велику воронку. Глибоною вона була кілька метрів. Перескочивши навскоси через її розплавлений край, не зупиняючись і більше не роздумуючи, Кейн вистрілив у відповідь. В голові у нього промайнуло: «Цікаво, котрий із них стріляв у мене? Певно, останній. Ніби у нього в руці… Тьху ти, яка ж це рука… Щось зблиснуло».
Кейн не зупинявся. Жовтий промінь дайвера пройшов високо над чорними істотами, не завдавши нікому шкоди. Кейн вистрілив знову. Попереду чорних з'явилася смуга вогню. Зачекавши, коли вона зникне, Кейн побіг далі.
« Я так не поцілю. Потрібно зупинитися… Ні, потім. Ще разок стрільну!»
Біла поверхня планети знову здулася, але тепер вже збоку. Утворилася нова воронка. У ту ж мить троє з п'яти переслідувачів кинулися прямо на нього, а за його спини вдарив і поцілив у чужий корабель, котрий висів низько над землею, червоно-зелений промінь. Не спричинивши ніякої йому шкоди, промінь поглинувся чорною обшивкою. Кейн навіть не став оглядатися, щоб не витрачати часу. Він зрозумів, Неш не послухалася, не сховалася і біжить слідом.
«Ну і вперта!»
- Неш, ти де? - голосно крикнув він, впавши на одне коліно і відкриваючи щільний вогонь. Десятки різноколірних променів, як зграя голодних хижаків, вчепилися в істоти, котрі бігли до нього. І ті, в якісь частки секунди, були розірвані на шматки. Впавши на землю, вони згоряли, перетворюючись в легкий білий попіл.
Обізвалася Неш:
-Вибач, я не змогла залишитися… Та й не хотіла.
Вона все ще була десь позаду. Кейн, трохи осліплений пострілами, крикнув у відповідь:
-Дарма. Лягай і не рухайся. Може й, не зачепить.
- Я з тобою, Кейне. Не залишай мене. Я буду стріляти, допомагати тобі…
Неш бігла до нього. Їй було лячно. Все це скидалися на справжнісіньку війну. Дівчина тремтіла, і тремтіла в її руках зброя. І вона вже й сама жалкувала, що не послухалася і не заховалася всередині корабля. Та якась невідома сила штовхала її вперед; і вона, присідаючи, ледве гамуючи перелякані зойки, котрі рвалися з її грудей, наздоганяла Кейна. Кейн все ще не озирався і не бачив її, але добре чув все, що вона йому казала. Він вилаявся крізь зуби. «Стріляти? Що вона таке верзе? Я не можу один за всім слідкувати… Гаразд, на це немає часу. Потім…. Нехай вже біжить»…
Істоти, котрим він поспішав на допомогу продовжували ховатися. З тієї хвилини, як вони зникли за блакитним виступом, він більше їх не бачив, і Кейн не знав живі вони чи давно вже мертві. І даремно він тут з себе героя розігрує. «Крикнути, покликати, але чи почують вони? Та й не зрозуміють!»
Чорні, ті, що вціліли, відкрили вогонь. Вони не церемонилися, і захисний скафандр Кейна одразу спалахнув бузковим світлом, котре ставало все яскравішим і густішим. Вперше зіткнувшись із ситуацією, де його так, напевно, хочуть убити, Кейн багато метушився і робив зайві рухи. Виправданням слугувало лише те, що це вперше.
Зав'язалася перестрілка. Шум, тріск і гуркіт вибухів майже не стихали. Воронок довкола все більшало.
«Так вони перекриють мені шлях одними тільки ямами. А я ж не Бетмен якийсь, літати не вмію!» - пронеслося у нього в голові. Неш, ніби прив'язана, бігла десь позаду. Бігла, забувши про дайвер, котрий стискала у руці, шкодуючи, що не залишилася. Дивитися на війну на екрані набагато цікавіше, ніж самій бути в ній учасником. А це, без сумніву, була війна… Та вона бігла, сама не знаючи чому. Те, що вона обіцяла допомагати Кейну, при перших же пострілах вилетіло у неї з голови. Але найбільше дівчину жахала та думка, що кожен наступний постріл чужинців поцілить прямо у неї і розірве її на шматки. Неш ледве не зомлівала. Звісно, дякуючи захистові скафандра, котрий налився красивим зеленим світлом, вона була в цілковитій безпеці, хоча, налякана, приголомшена, вона цього не розуміла. Кейн - інша справа. Він чоловік, і війна була у нього в крові, як і в більшості чоловіків. Він одразу до неї звик, і вона йому навіть подобалася. Хоча достатньо часу, щоб подумати про це, у Кейна не було.
Крапку в битві несподівано поклав їх власний корабель. Пропоровши глибоку борозну в білій поверхні, з оглушливим тріском і гуркотінням ( світло було таке яскраве, що Кейн ледве не осліп) до чужого корабля пронеслось щось сліпуче і липкою масою намертво приклеїлося до його корпуса. Корабель одразу почав плавитися, але перед тим, як від нього нічого не залишилося, він таки зумів відірватися від поверхні планети на декілька метрів. Послідувало два залпи у відповідь. Перший - призначався Кейну. Промінь завширшки два метри вдарив його прямо в голову і відкинув далеко вбік, із силою притис до штучного покриття. Кейн закричав. Нараз промінь зник. Захисний скафандр палав, верхня його частина була майже чорною, з блідими плямами, котрі зливалися одна з одною. Кейн гадав, що він мертвий. Він лежав і не рухався, але скафандр врятував його, і він потроху приходив до тями. У голові шуміло, думки плуталися. Це був шок. Як уві сні Кейн важко перекинувся на живіт і продовжував непорушно лежати, потім з глухим стогіном піднявся навкарачки.
«Чорт, що це зі мною? – не розумів він. – І що то було?»- думки були схожі на важке каміння, котре він ледве перевертав. У Кейна було таке враження, ніби в нього на повному ходу врізався поїзд. «І де Неш?» Він розплющив оі, повернув убік голову, але дівчини він не побачив.
«Вона була позаду, - згадував Кейн. – Якщо промінь її не зачепив, вона і досі має бути там. До того ж в неї також є скафандр».
Гуркіт, від якого різало слух і хотілося кричати, повторився. Затряслася, ніби в пропасниці земля. Щось зі свистом проносилося у нього над головою. Кейн все ще метикував погано, хоча в голові у нього потрохи яснішало. У цю мить він почув голос Неш. Вона кричала, кликала на допомогу. І не просто кликала, а волала! І так, що у Кейна по спині забігали мурашки, а всередині все похололо.
Хитаючись, він звівся на ноги. Дайвер залишився лежати там, де впав. Кейн не мав сили його підняти. Та й не до нього йому вже було: Неш, що з нею? І де вона?
Тріск, шум, гуркіт вибухів, спалахи світла – все спліталося, миготіло, горіло і зливалося. Від чужого корабля вціліло менше половини. Але те, що зосталося, продовжувало битися. Корабель чужинців плавав в озері розплавленої киплячої речовин, та це, схоже, анітрохи йому не заважало. Довкола горбилося, горіло біле покриття поверхні, з'являлися якесь біле світіння. В усі боки тяглися криві, різної глибини, ширини і довжини розколини. Вони звивалися, спліталося, схрещувалися. У небо здіймався чорний дим. Корабель Тондора вцілів у цій непідвладній людському розумові битві титанів.
І схоже, відбувся лише кількома коричневими плямами, що з'явилася на його червоному корпусі, але вони швидко зникали. Серце Кейна підскочило з радості. «Друже, я тебе розцілую, коли доберуся!» Якби корабель був знищений, і вони залишилися тут віч-на-віч з чорними…Ні, йому і думати не хотілося, що вони могли з ними зробити. Знову згадав Неш. На весь голос крикнув:
- Неш! – голос його потонув серед нового гуркоту і завивань вибухів.
Кейн все ж нахилився і підняв дайвер, швидко випрямився і вистрелив. Вцілив чи ні – він не знав. Він кликав дівчину. Вона не відповіла.
-Неш!
Біла поверхня загорілася, затріщала сильна пожежа. Кейн не звертав уваги.
«Плювати, скафандр прикриє. Неш, де ж це вона? Чорт би її вхопив! Може, завалило чим-небудь?»- думав Кейн.
У цю мить Неш обізвалася:
- Кейне!
Погляд хлопця заковзав по рівнині. Він крутився, вертів головою… Воронки, догоряючий корабель, згорілі «чорні»… Але де ж Неш? Може, йому почулося?
-Де ти? Я не бачу тебе! – крикнув він. І тут в око йому впало зелене світло. Його закривали уламки. Кейн кинувся до них. Неш сиділа на білій поверхні. Коли він до неї підбіг, підняла голову і подивилася йому в очі. Вигляд у неї був такий… Якийсь невимовний розпач, змішаний з переляком. Кейн злякався.
- Поранена?! – скрикнув він, швидко присідаючи біля неї. – Що? Кажи! – крикнув він, хапаючи її за плечі.
У місці доторку їхні скафандр злилися, і бузкова рука хлопця стискали зелене плече дівчини. Бачити все це було так незвично. Неш чомусь мовчала. Кейн її потріс.
- Та кажи , що з тобою? Поранена? Що болить? – а сам, жахаючись, подумав: «А що, як дійсно, поранена,що я тоді з нею буду робити? Де взяти лікаря? Якщо ні, то чого вона сидить, чого мовчить?»
Нарешті Неш через силу відповіла:
- Я не поранена. Злякалася тільки. Я… Я…
«Але і бліда вона. Недивно, таке пережити».
- Давай, допоможу з вестись, - Кейн обережно потягнув її до себе.
- Що з прибульцями? Ти їх бачив? – вона схопилася за нього руками.
- Ні, мене як шарахнуло! Я впав, не до них зараз. Ти чого кричала?
Неш не відповідала. Вона була вже на ногах і, притискаючись до Кейна, приголомшена дивилася на поле битви. Два космічні кораблі, які були ніби зв'язані між собою різноколірними ріками світла, що стугоніли і ревли у них над головами, і посередині вони – малі, кволі та безсилі. А довкола широкі тріщини, в котрих видно звичайнісіньку землю, що в деяких місцях парувала, ніби після дощу пригріта сонцем, а в інших – спечена до твердості каміння під дією високої температури. Видовище, треба сказати, фантастичне, і було на межі сприйняття. Кораблі нагадували велетенські, страшні чудовиська, котрі, незважаючи ні на що, наносили один одному могутні удари. Вони були ніби живі, і один з них, беззаперечно, брав гору над інших. Це був корабель Тондора.
Дивлячись на все це і відчуваючи, як тремтить усе її тіло, Неш розуміла: місця в цій битві їм з Кейном вже немає. Не варто і лізти. Краще дочекатися кінця. Затремтівши ще сильніше, вона випустила зброю, котру весь цей час підсвідомо стискала в руках. І дайвер, за іронією долі, впав прямо на ногу Кейна. Хлопець сильно змінився в обличчі і, зашипівши, відкинув його носком черевика далеко вбік. Заковзавши по вцілілій дорозі, дайвер зупинився на краю тріщини: ще трішки і він би впав на її дно. Неш нічого цього не помітила.
- Ну, як ти? – запитав Кейн. – Не хвилюйся, наш корабель знає, як діяти. Ті з кінцівками, давно вже мертві. Кораблю теж залишилося недовго. Якби знав, що так буде, не виходив би, - зізнався він.
- Я чого кричала, - поспіхом заговорила дівчина, - коли чужий корабель почав горіти, від нього в усі боки полетіли бризки. Кілька впало на скафандр. Він почав біліти, і я подумала: якщо вони проїдять його, то мені – кінець. Тому я кричала. Та потім плями зникли.
Битва раптом затихла. Не було більше ні променів, ні вибухів.
- Все, - промовив Кейн, - навіть не віриться, але, схоже, ми перемогли. Такий корабель роздавили! Ходімо, подивимося! – запропонував він.
- На корабель?
- Ні, на тих, через кого це все почалося.
- Зачекай. Я візьму зброю. Гм…- Неш здивовано нахмурилася. – Чого він так далеко? Я ж, здається, тримала його в руці?
《Тому, що я його копнув, після того, як ти кинула мені його на ногу», - подумав Кейн.
- Не знаю, - Кейн знизав плечима, - давай, тільки швидко.
Обминаючи вкриті чорним димом і білою парою воронки і глибокі розломи, вони направилися до блакитних утворень, за якими, як вони сподівалися, і досі ховалися ті дивні істоти, що були такі схожі на людей.
«Якщо вони не люди, а якісь там двоногі мурахи, пішлю їх до дідька!»- міркував Кейн.
- Не спіткнися, Неш, - застеріг він, - дивися, яка яма. Дівчина щось нерозбірливо відказала у відповідь, залишилося близько тридцяти кроків. Кейн чіпко дивився довкола. Йшли вони швидко, від чорних істот не залишилося нічого, навіть купки попелу. Згоріло все. Кейн поспішав. Всі його почуття наче завмерли. Він хотів лише одного: якомога скоріше дійти до блакитних купок. Про те, що буде потім він не думав. Він ніби виконував кимось нав'язану йому місію. «І немає значення живі вони чи мертві», - думав він. Машинально Кейн фіксував оточуючу його дійсність. Жовте сонце в блакитному задимленому небі, дим, котрий повільно розсіювався… Він чув шипіння і потріскування уламків, що догоряли, легкий шум кроків Неш у себе за спиною. Дівчина чомусь відстала, але він не запитував чому, і коли до блакитного утворення, що скидалися на продірявлену у кількох місцях і викривлену у різні боки стіну, залишилося не більше десяти кроків,із-за його основи, з одного боку зачепленої пострілом, вийшли істоти, завдяки яким заварилася ця каша.
|
