Кейн уважно розглядав з’їхавшу на узбіччя машину. Сумніву бути не могло – його «Мустанг». Машина, залишена ним тут невідомо скільки днів тому. Її не вкрали, не побили і вона, схоже, була у чудовому стані. По крайній мірі, саме такою вона здавалася з тієї відстані, з якої Кейн її розглядав. Корабель Тондора, невідомо з чиєї примхи – власної чи свого господаря – здійснив посадку на старому місці. Ніщо не змінилося. Світилося на узбіччі блакитним і червоним дерево. Не зник також і прямокутний слід залишений майданчиком Тондора. Чорний квадрат, котрий втримував в своїх кордонах блакитне сяйво.
День наближався до кінця. Сонце чіплялося вже за верхівки скелястих пагорбів. Жодної живої душі навколо. Вони знову були на Землі. Вдома!
«Пастка, - вирішив Кейн, продовжуючи вивчати автостраду по обидва боки від своєї машини, - Тут завжди був жвавий рух. А сьогодні, ніби все вимерло. Напевно, перекрили дорогу,»- він подивився трохи далі, за гребінь нерівних пагорбів.
Жовте світіння розлилося там на добру чверть неба, і нагадувало схід другого сонця, якби воно було в їхній сонячній системі. Там була база Тондора. Вони її добре розгледіли з повітря, коли корабель йшов на посадку. Поступаючись розмірами базі на Плутоні, вона все ж таки вражала своїми розмірами. А якщо взяти до уваги той факт, що прибульці розгорнули її на Землі, то Кейн, загалом, уявляв собі, що зараз діється навколо неї. Справжнє стовпище.
«Треба ж було, щоб ми сіли саме тут,- продовжував міркувати він,- Це означає, що між базою і місцем нашої посадки існує якийсь зв'язок…Господи, як же я відвик від усього цього! Не здивуюся, коли виясниться, що Тондор навмисне вирішив зіткнути нас з людьми. Певно, хоче подивитися, як ми будемо діяти. Та-ак, полковник, переслідування…- його чоло наморщилося, - Треба бути уважнішим. А до машини я все-таки піду. Ризикну,» - він продовжував дивитися на екран.
Неш була поряд, в своєму кріслі, і її красивий рот несвідомо кривився від гидливості, і через силу стримуваного роздратування. Вона, певна річ, розуміла, що саме Земля і їхній дім. Що вони теж люди, що вони…Чорт, але їй зовсім, ну, анітрохи не хотілося тут бути. Яке все довкола бридке, криве і брудне!
«Господи, і я тут жила серед усього цього,- подумки жахнулася вона, переводячи погляд з пагорбів на дорогу і назад,- Чи я була сліпа, як летючий кажан, чи…» - Неш відчула, як зростає її образа на Тондора. Хоча, треба визнати, була вже мить, коли вона зраділа від зустрічі зі своїм світом. Але чарівність, навіяна солодкими спогадами, швидко розсіялася, і вона була схожа на людину, котру з теплого ліжка перенесли під холодний душ. Їй хотілося кричати, верещати, вона була готова на все, аби лише вибратися звідси. Та вона тільки міцніше стискала губи, і все більше хмурнішала. Вона лютувала на Тондора, і ніщо інше її більше не цікавило.
Кейн, все ще дивлячись на екран подумав, що їхня мовчанка надто вже затяглася. Час вже щось сказати. Вони були на Землі вже близько півгодини. Він повернув голову, і Неш також ворухнулася.
-З поверненням,-сказав він.
Неш фиркнула, і скривилася вже не ховаючись.
«Знайшов з чим вітати. Краще б придумав, яка нам звідси вибратися!»
-Твоя машина. Пам’ятаєш?- її цікавило, чи піде Кейн до свого «Мустанга», чи залишиться з нею.
-Бачу,- Кейн байдуже кивнув.
«Чому ми такі скуті? Ніби боїмося показати наші справжні почуття? А що, власне, я зараз відчуваю? Дивно, схоже, нічого. Тільки легку втому.»
-Підеш? – Неш вирішила спровокувати його.
-Ну, якщо ти хочеш…
-Кейн, будь ласка, мене не втягуй. Якщо ми сіли поряд з твоєю машиною, а не деінде… Біля цього дурнуватого дерева, і так близько від бази Тондора, це може означати лише одне – так потрібно. І так само, схоже потрібно, щоб хтось з нас вийшов з корабля…не знаю, чи це так, але мені так здається. Піди, поглянь, що там…врешті, забереш ключі,- Неш говорила швидко, і таким тоном, котрий не дозволяв перебивати,- Чекають нас там, чи не чекають, це вже інше питання. Я пам’ятаю слова Тондора про того полковника…Господи, ти не уявляєш, як мене усе це бісить! Більше за все ненавиджу, коли мене змушують робити те, чого я не хочу. Розуміти, що ти маріонетка в чиїхось руках,- Неш шумно зітхнула і замовкла.
Кейн провів рукою по її волоссю. Він і сам був не в захваті від такої різкої зміни в їхньому житті. Але не бачив іншого шляху, як змиритися з обставинами, що склалися.
Він піднявся.
-Пройдуся. Ти залишайся,- Кейн сподівався, що коли він повернеться, настрій Неш покращиться, і вона вже не буде такою роздратованою.
«Маленька акліматизація їй не зашкодить. Посидить, подивиться, згадає і звикне…знову,» - подумки вирішив він.
-Я буду слідкувати на екрані. Не лізь куди не слід. І не довго. Добре? – Неш пильно дивилася на нього.
-Гаразд,- обіцяв Кейн.
-Нахились, я тебе поцілую.
На мить Неш затримала його в своїх обіймах. Потім відпустила.
-Дайвер візьмеш?
-Обійдуся скафандром. Не хочу привертати увагу.
-А якщо там копи?
-Я сказав, що обійдуся скафандром. Навряд чи вони страшніші за плармів чи алетонів. Згадай, звідки ми повернулися, і хто ми такі тепер. Вище носа. Це нагадування повинно покращити твоє самопочуття.
-Ми нещасні, котрих з раю викинули назад на грішну Землю,- не дивлячись на нього відказала Неш, -Йди вже Кейне, або сідай.
-Йду. Вважай, мене вже тут не має. Тільки моя блакитна тінь.
Неш посміхнулася. Хоча їй і не хотілося. Кейн вмів її розсмішити.
-Я тебе люблю,- сказала вона.
-Нагадує мелодраму, але я також жити без тебе не можу. Все, до зустрічі. Будь уважна. Слідкуй за всім. Я пішов.
Кейн повернувся до жовтої стіни. Один крок і він зник в її товщі.
***
Чим менше залишалося до машини, тим скоріше він йшов. Кейн і сам вже був не радий власній ідеї піти до неї. І тепер хотів якомога скоріше покінчити з цим.
«Справді, - міркував він,- на якого дідька мені ця машина, коли в мене є космічний корабель. Звичайнісінька людська дурість, - дорікав Кейн собі,- Ось як це називається. Гаразд, - він поглянув вперед,- Слава богу нікого. Це і зрозуміло, який дурень буде стерегти нас два місяці поспіль. Певно, всі на базі Тондора. Цікаво, вдалося комусь проникнути на неї? Якщо так, уявляю як там почувається той бідолаха. Особисто мені сподобалося. На Плутоні я почувався вельми комфортнкомфортно … Але в нас було запрошення…»- так міркував Кейн, поспішаючи до автостради, не звертаючи уваги ні на шарудіння в траві, ні на тоненький спів коників стрибунців, ні на дрібних гризунів, котрі вгледівши його, одразу зникали в своїх нірках. Все це Кейну було байдуже. Він йшов не розбираючи дороги. Розуміючи, що скафандр захистить його відбудь-якої несподіванки.
Ось і асфальт під ногами. Обтріпавши з штанів травинки, він зупинився, подивився спочатку ліворуч, потім праворуч. Прислухався. Тихо, як в могилі.
Кейн попрямував до «Мустанга».
«Головне, не поспішати. Так, ніби в мене купа вільного часу. Ну й що з того, що шосе можливо перекрите. Може я місцевий, а прерію нічим не загородиш.» Він підійшов до «Мустанга» зі сторони багажника. Спочатку машина була для нього зовсім чужою, та потім в пам’яті почали зринати спогади. Як він радів, коли купував її. Вперше сів за кермо. Перші вихідні з Неш в прерії, зрозуміла справа. А скільки до того він перевозив місцевих дівчат! Краще Неш про це ніколи не дізнатися. На обличчі Кейна з’явилася меланхолічна посмішка. Спогади, спогади. Інколи ви приносите радість, але частіше біль. Гаразд, він сюди не згадувати прийшов, а у справі. В якій, немає значення. Потім придумає. Причиною може бути і звичайна цікавість.
Кейн обійшов машину, потім підійшов до дверей з боку водія. Відкрив їх, заглянув всередину. Потім влаштувався за кермо. Досить було і одного погляду, щоб зрозуміти – за час його відсутності, машину ніхто не чіпав, а якщо і чіпав, то робив це дуже обережно. Все було на своїх місцях. В тому числі і ключ у замку запалення. Натиснувши ногою на стартер, Кейн повернув його. Двигун завівся одразу. Трохи прогрівши, Кейн витиснув зчеплення, ввімкнув передачу. Плавно відпустив. Машина покотилася з місця. Покотилася вперед. Кейн примружив очі, відкинувся на спинку сидіння. Згадавши, ввімкнув музику, як це робив раніше. Музика насолоди йому не принесла, і він майже одразу її вимкнув.
-Відвик,- пробурмотів він собі під ніс,- Суцільні верески якісь і вічне: « я пішов, ти прийшла», і навпаки « я прийшов, ти пішла». І всі розбивають один одному серця.
На відміну від музики, їзда приносила йому задоволення. І Кейн, забувши на час, хто він і де – людина, котру, можливо розшукують – розважався, вимальовуючи на шосе вісімки, кола, здійснюючи розвороти. Все шосе було в його особистому розпорядженні.
Він згадав про Неш. Не стримався, розсміявся.
«Гадає, я здурів. Катаюся взад-вперед. Ну і що, начхати. Мені подобається. Хоча б один раз без стороннього нагляду. Вічно хтось стоїть поряд, як у лікарні чи у в’язниці…А може, взагалі, залишити її на кораблі, а самому натиснути на газ, і дременути світ за очі? Ні, ні…що це я таке кажу!»- і Кейн продовжував розважатися їздою.
Скільки так промайнуло часу він не знав, та коли їздити надокучило, і більше не розважало, він дав задній хід і навіщось повернув машину на старе місце, так ніби це мало якесь значення. Зупинився якраз напроти сяючого дерева. Посидів трохи, потім вимкнув двигуна, і якийсь час непорушно дивився, крізь переднє скло, на линувшу до міста автостраду. Думки народжувалися, не затримуючись проносилися і зникали. І знову в голові було порожньо. І тільки роздуми про вибрики долі забрали в нього трохи часу.
«Гаразд. Час повертатися. Навіть якщо ми маємо прожити решту нашого життя серед прибульців, здається, ніхто не має наміру забороняти нам проводити деякий час на земних пляжах і в земних ресторанах. Якщо, зрозуміло, нам цього захочеться. Що ж, і за це дякуємо,» - Кейн відкрив двері маючи намір вийти з машини.
-Гей, приятелю. Як ся маєш? Проблеми?
Почувся шум, ніби хтось збіг з пагорбка і за ним посипалося каміння.
«Вперше за останні два місяці чую голос чужої людини. Цікаво – коп? ФБР?» - подумав Кейн, повертаючи голову. Всередині він миттю напружився, але зовні залишався спокійним. На його губах застигла привітна посмішка.
|
