Його увагу привернуло рожеве світіння. Воно було зовсім поряд. І він не одразу здогадався, що сам і є його причиною. Кейн подивився на себе, і на якусь мить відчув себе погано: одяг, груди, руки та й, напевно, обличчя - геть усе чисто світилося рожевим світлом.
«Світіння служить індикатором небезпеки», - згадалися йому слова прибульця. Кейн трохи заспокоївся, хоча й не перестав дивуватися. Перевів погляд на Неш. Дівчина світилася зеленим, і була подібна до великого стручка гороху. Неш не злякалася, хоча і не наважувалася поворохнутися. Все, що з ними відбувалося, було таким новим та незвичним! Неш боялася зробити яку-небудь необачність.
Чужі апарати були завдовжки два метри. Їх було багато, близько півсотні. Вони не були прозорими, і важко було зрозуміти сидить хтось всередині чи це автоматичні розвідники. Червоні та жовті апарати були вкриті вогнями, які освітлювали їхні плавні контури. Оточивши Фобос, вони взяли людей та прибульців у щільне кільце. Щось мало відбутися.
«Щось трапиться», - з хвилюванням подумала Неш. На скафандр, котрий так несподівано нагадав про своє існування, вона уваги більше не звертала.
Випуклі деякі апарати були обладнані однією або двома площинами, котрі пронизували їх наскрізь. Площини були зелені.
Кейне! - покликала дівчина.
- Не бійся, - Кейн був поряд.
- Я не боюся. Дивно тільки...Бачити їх тут, навіть якщо це Фобос.
Саме в цю мить Тондор вистрелив. Чорне небо пронизив червоний промінь, і багряний апарат, який ризикнув опуститися зовсім низько над поверхнею супутника, каменем полетів вниз. Він не зірвався, та тільки від сильного удару об каміння червоний сяючий корпус розколовся і, ніби апарат був наповнений липкою рідиною, розлетівся тягучими червоними краплями у всі боки.
«Оце так!» - Кейн був шокований.
«Він його збив. А як же ті, всередині?» - руки Неш похололи.
На місці падіння апарата щось загрозливо булькотіло, напухало, шипіло. І дівчині на якусь мить здалося, що вона бачить істоту, котра намагається вибратися із киплячої калюжі. Вона згоріла раніше, ніж її кінцівки торкнулися не зачепленої вогнем поверхні. Але в одному Неш була впевнена твердо: Фобос, а заразом і їх атакували не люди. Швидше за все, це були істоти, схожі на Тондора.
«Такі ж сяючі мовчазні чужинці, як і він, - подумала дівчина, - дивно, але мені зовсім не страшно. А я думала, що відразу зомлію. Шок? Нерви? Чи звикла вже?»
Корпуси решти апаратів вкрилися фіолетовою сяючою пеленою, помітно витягнутою одним кінцем убік Тондора та людей. Пелена виглядала перекошеною і зовсім плоскою. Потім фіолетове світіння зникло і знову з'явилося, але вже небезпечно близько як від поверхні самого супутника, так і від того місця, де безпосередньо знаходилися його відвідувачі.
Незрозуміла речовина застигала смугами у повітрі, прилипала до скель, зникала в тріщинах та розколинах і кожний раз кам'яниста поверхня супутника здригалася та тряслася від вибухів. Земля ходором заходила під ногами людей. І в якусь мить після особливо сильного вибуху вони не втрималися і попадали на чорне каміння. Кейн впав на одне коліно і руку. Неш тільки дивом не розпласталася на животі. Вона злякано закричала. Дівчина бачила, як швидко рухаються губи Кейна, він її заспокоював, та слів його вона не чула. Неш ніби оглухла.
Тондор знову вистрелив. Жовтий апарат розколовся, надуваючись багряним грибом, і розлетівся палаючими шматками на десятки кілометрів довкола. Сила тяжіння на Фобосі не значна, тому більшість уламків перетворилася в його штучні супутники.
Чужі апарати не відступали. Замерехтіли фіолетові спалахи. І у відповідь, відбиваючись від поверхні супутника, потяглися їм назустріч. Їхні точні копії. Полетіло в усі боки каміння. Ґрунт двиготів так, ніби глибоко всередині прокинувся велетень і намагався вибратися на поверхню. Спалахи почали з'являтися все частіше.
Зброя Тондора надсилала промінь за променем. Їх було багато, і вони майже всі досягали цілі. Апарати вибухали, перекидалися, падали долі або розліталися вогненними пластами ще в повітрі. Трясло так сильно, що здавалося кора супутника ось-ось не витримає і розрепається, як переспілий кавун.
- Кейне, - скрикнула Неш, намагаючись схопити його за руку. Вона ніяк не могла звестися на ноги. Спалахи сліпили очі, сліпило і зелене світло її скафандра.
Я тут. Не вставай...Не піднімай голову! - швидко прокричав хлопець у відповідь.- А здорово, що не кажи! - не стримавшись, захоплено додав він.
Притиснувшись до нього, Неш щось відказала. Він не розчув, що саме. Можливо, дівчина погоджувалася з ним.
Небачена битва розгорталася. Тондор стояв на своєму майданчику і методично розстрілював чужі апарати. «Він анітрохи не боїться, - здивувалася Неш, - може, він безсмертний?»
Проте, що вона сама в небезпеці і може загинути, дівчина в ту мить не думала. Вона ніби опинилася в якомусь велетенському видовищному актракціоні, де небезпека, безумовно, існувала, але була ніби не справжня. Лише, щоб полоскотати їм нерви. За метр від неї в чорне небо бризнуло зірване каміння. Слідом потяглася біла хмара вогню. Зажмурившись, через секунду Неш знову дивилася.
«Близько, - промайнуло в неї в голові, - цікаво, а що якби поцілило? Певно б, мокрого місця не залишилося».
Дівчина звернула увагу на те, що довкола стало набагато світліше, але світло було якесь зеленкувате. Вона оглянулася, і очі її несвідомо розширилися. Дівчину оточувала сяюча напівсфера, котра з'єднувалася з такою ж, тільки рожевою, створивши сплюснутий еліпс діаметром близько п'яти з половиною метрів.
В декількох місцях скафандри були прикрашені блідими плямами, різними за формою та розміром. Неш охнула, вдарила ногою по нозі Кейна.
- Дивися!
-Скафандри. Діють. Плями. Бачиш?
В цю мить знову посипався град каміння, і напівсфера прикрасилася ще десятком свіжих блідих плям. Все відразу стало зрозумілим.
-Уламки. Плями поглинають уламки, що впали на скафандри, - мовив Кейн.
-Вражає, - поголилася Неш.
Вона, як і раніше, не відчувала страху, і їй все ще було цікаво. Неш була в екстазі. Їі почуття були напружені до краю.Вона все дивилася і дивилася. Вражена, розчавлена, але в той же час відчувала в собі велетенські сили.
«Та я сама билася б з ними із великим задоволенням», - несподівано подумала вона.
Втративши близько третини своїх машин, апарати не відступали, але почали проявляти несподівану для них вертлявість та маневреність. Вони більше не йшли напролом і в якості прикриття почали використовувати скелі і купи каміння. Тондору самому було вже важкувато з ними справлятися. Він стріляв, і промені його страшної зброї, як і раніше, безжально розправлялися з чужинцями, та зараз на пошук і знищення апарата витрачалося набагато більше часу.
«Втомився,- подумала Неш, - або поранений. Вони ж всі в нього стріляють», - дівчина спостерігала, як декілька хвилин поспіль Тондор і його майданчик були обплутані фіолетовими сяючими нитками. Майданчик не вибухнув, але трохи вгруз у розплавлений базальт, ніби йому не сила вже було витримувати, той шквал вогню, що він отримував кожну секунду.
- Кейне, ми повинні допомогти йому, - рішуче сказала Неш, - допомагаючи Тондору, ми допоможемо собі: без нього нам не вибратися звідси.
- Не заперечую, та тільки чим, як? Не будемо ж ми в них кидати каміння. От якби він заговорив з нами, сказав би що робити, пояснив...- Кейн замовк не доказавши.
Перед ними, прямо на камінню лежало два предмети, дуже схожі на ті, що тримав у своїй руці Тондор.
- Зброя! Він дав нам її! - Неш відразу простягла руку, вкриту зеленим світлом, торкнулася жовтої руківки. Вона не могла повірити очам своїм, та зброя була справжня. Можна було схопити її, вистрелити і ніяких жартів чи галюцинацій. Часу для роздумів в них не було. Вивернувшись від шести різноколірних променів Тондора, один з жовтих апаратів прорвався на поле битви, облетів Тондора зі спини і різко, ніби впав, приземлився.
-Цей наш, - впевнено проказав Кейн. Зброю він вже стискав у руці. Вона була доволі важкою, та випромінювачі ніби самі піднімалися у повітря, не дозволяючи м'язам руки перенапружуватися.
- Будемо стріляти? - Неш страшенно хвилювалася. Піднявшись на одне коліно, дівчина, повагавшись, знову лягла поряд з Кейном.
- Якщо доведеться. Схоже апарат пошкоджений. Та чомусь не вибухнув, - серце Кейна калатало так сильно, що йому важко було дихати.
“Якби я не лежав, як колода, мені було б значно краще”, - подумав він. Та піднятися він не ризикнув: було небезпечно.
Апарат не рухався. До нього було метрів п'ятнадцять. Весь жовтий, він мав зверху дах з червоної площини, котра накривала його по всій довжині. Битва продовжувалася...
Кожної миті чорне небо Фобоса пронизували спалахи вибухів, різноколірні смуги пострілів і хмари уламків, що розліталися в усі боки. Та Кейн і Неш, ніби заціпенівши, нічого цього не бачили. Все для них раптом ніби зникло: залишилися тільки вони і зловісний апарат. І коли крізь жовтий, сяючий корпус пройшла якась відразлива істота, Неш ледве не закричала від несподіванки, переляку і огиди. Не було ні отвору, ні сходинок. І було не зрозуміло: існувала істота сама по собі чи була продовженням і породженням пошкодженого апарата. Десь заввишки пітора метра, вона мала прямокутний дещо незграбний тулуб і круглу голову, схожу у верхній частині на розгалужену виделку з чотирма великими зубцями. На кожному з них знаходилося по одному червоному оці. Руки істоти знаходилися окремо від тулуба і ніби в пазах рухалися в якихось рожевих напівпрозорих смугах. Сама істота, як і ії апарат, випромінювало жовте світло. Правда, не таке глибоке, як Тондор і його майданчик. Пройшовши крізь корпус апарата, істота зробили декілька кроків і непорушно завмерла.
Кейн і Неш, витріщивши очі, не зводили з неї погляд. Ситуація була настільки дикою і гротескною, що вони трохи розгубилися.
«Гра якась, - міркував Кейн, - мені що стріляти по цій ходячій виделці?»
«Господи, ну і пика у нього. Навіть вночі з дому не вийдеш», - з жалем подумала Неш.
Вони ще продовжували дивитися, коли Кейна ніби щось штовхнуло зсередини. Швидко піднявшись на одне коліно, він прицілився і вистрелив. Ніхто йому не казав, як треба стріляти, ніхто не вчив, не давав порад. Він вистрелив сам. Вірніше, сама вистрелила зброя. Спалахнули і пішли у напрямку чудернацької істоти два червоних промені. Та істота все ж на якусь соту частку секунди випередила Кейна. Обидва залпи злилися в один. Білий навскісний промінь з'єднався з двома червоними, і великий чорний камінь, за яким ховалися Кейн і Неш, розлетівся в друзки. Більшість уламків застрягли в їхніх уламках. Але і прибулець отримав своє: щільний стовп червоно- зелених променів змів його ураганним вогнем, вм'яв, розмастив по скелях, а апарат, перед котрим стояла істота, перетворився у велику розплавлену, киплячу калюжу.
- Так йому! - крикнула Неш, радіючи успіхові Кейна. Вистрелити сама вона так і не наважилася.
«Нічого, - заспокоювала себе дівчина, - наступного разу. Цього мене щось втримало».
Битва ставала запеклішою. І вони були її учасниками. Завіса, яка ніби відгороджувала людей від решти, ніби впала на Кейна та Неш, звалилася хвиля спалахів, вибухів, яскравих смуг світла, від яких сліпило очі, довгими блискавицями, що краяли небо і апарати на шматки. Їх все ще було багато. Зібравшись декілька компактних гуртів, апарати вчинили шалений та потужний випад, від котрого важко було встояти навіть Тондору. На декілька довгих хвилин вся поверхня Фобоса в радіусі десяти кілометрів перетворилась в густий, палаючий ліс. Красиво і лячно одночасно! Виривалися скелі, розліталися і відносилися у космічний простір каміння. Засипалися тріщини та розколини, на їх місці з'являлися і розповзалися вбоки нові...І все це відбувалося без жодного звуку. У безповітряній атмосфері Фобоса гуркіт вибухів завмирав, так і не народившись. Ніби у німому кіно...А Тондор, непереможний на своєму жовтому майданчику, що майже на чотири сантиметри вгруз під тиском потужних енергетичних випадів у розплавлений під ним базальт супутника, все надсилав і надсилав назустріч апаратам нові постріли своєї страшної, руйнівної зброї.
Знову на ґрунт впало декілька неушкоджених апаратів. Тепер їх було три. Четвертий, ніби передумавши, ледь торкнувшись землі, одразу знявся у повітря і зник у темряві. Але Кейн і Неш, маючи вже досвід, як з ними розправлятися, не дозволили чужинцям зробити навіть кроку на поверхню Фобоса. Один за одним всі три апарати перетворилися в озерця розплавленої речовини. Раптом навкруги напруга битви почала спадати. Ніби щось видихлося, зламалося. І хоча кількість атакуючих апаратів була ще достатня для трьох оборонців, вони розвернулися і швидко зникли серед зірок. Кейн навіть не одразу зрозумів, що сталося. І тільки, коли останні червоні вогники розтанули серед зірок у чорноті безмежного простору, він зрозумів: небезпека зникла. І вони, прийнявши перше хрещення у космічній битві можуть нарешті звестися на ноги. Про це свідчили і скафандри. Світло, яке вони випромінювали, потемніло, розміри зменшилися, ніби з них випустили повітря.
Зачекавши ще трохи, Кейн хотів прийти до тями, він піднявся на ноги. Не випускаючи з рук зброї, допоміг звестися дівчині. Переглянувшись, вони одночасно подивилися на Тондора.
Несвідомо вони чекали від нього якихось пояснень чи хоча б подяки за надану допомогу. Та Тондор мовчав і знову не звертав на них уваги. Зброя з його руки зникла, але він не рухався і схоже дивився услід зниклим апаратам. В нерішучості Кейн перевів погляд на жовтий майданчик. Він бачив, як в нього та й і в самого Тондора врізалися цілі снопи променів, і як вони обидва легко їх усіх поглинули.
«Їв, як спагеті», - подумав Кейн.
З майданчиком було все гаразд. Як тільки битва закінчилася, він одразу почав підніматися з розплавленого базальту і, досягнувши звичайного рівня, непорушно завмер. З-під його країв знову сочилося бліде світло. Тондор повернувся до них, наблизився. Битва ніяк не відбилася на його манері поведінки. Все така ж сяюча брила, котра велично ковзала по своєму жовтому майданчику: ні емоцій, ні почуттів.
«Хотіла б я знати, він хоча б помітив, що ми знищили десяток невідомих нам істот. До того ж ми робили це вперше у житті», - посміхнувшись, Неш, не зовсім впевнена, що робить правильно, зробила крок назустріч.
- Тондоре! - покликала вона, та чомусь одразу знітилася. “І чого я лізу, зачекаю, поки він сам підійде і скаже що-небудь”, - дівчина залишилася стояти на місці. Щоки Неш пашіли від пережитого збудження, в очах світилися вогники...І все-таки те, що вони билися пліч-о-пліч, робили їх ближчими, об'єднувало, вони були ніби свої.
У повітрі, над полем бою, де ще догорали уламки знищених апаратів, пролунав голос Тондора:
- Пларми. Іноді доводиться їх вбивати. Як сьогодні.
«Він сьогодні говіркий, - здивувалася Неш, - може, тому що ми не розгубилися і не втратили гідності?»
- Вони твої вороги? - запитав Кейн. Наслідуючи Тондора, він теж намагався говорити спокійно, ніби й нічого не трапилося, хоча для нього це було нелегко.
- Хоробрі. Не боягузи, - додав Кейн, помовчавши.
- У мене немає ворогів. Своїм непередбачуваним візитом пларми порушують нашу діяльність.
«Я не помилилася, - вдоволено міркувала Неш, - він дійсно хоче поговорити з нами. Про що б це його запитати? Чи нехай краще говорить Кейн?»
- Вашій діяльності? Якій? Знищувати їх? - в голосі Кейна вчувалася іронія.
Кейн, як і Неш, вважав, що тепер, коли вони допомогли Тондору відбити напад плармів, він має право ставити запитання, надіючись на належну відповідь. Тондор вже не здавався йому таким чужим і далеким. Дарма, що вони були на Фобосі. Та й зброя все ще була у нього. Це теж вияв довіри.
- Ми встановлюємо бази. В недосліджених зоряних системах...Зброя...- жовта рука Тондора витягнулася убік Кейна. На неї відразу вліз червоний вузол, а на тому місці, де він тільки щойно був на тулубі з'явився коричневий. Таким чином рівновага була відновлена.
- Віддай, - прошепотіла Неш і мою теж візьми.
Повагавшись, Кейн бех бажання повернув зброю її законному господареві і відразу відчув себе ніби пограбованим.
- Бази? - здивувалася Неш. - Де? Тондоре, пларми, вони більше не з'являться? - дівчина занепокоєно поглянула на небо. Там було порожньо. Та все могло змінитися у будь-яку мить. Що коли вцілілі пларми полетіли по допомогу? Якщо так, то їм краще повернутися на корабель. Неш не мала сумніву, що у плармів вони теж є.
- Всюди. На кожній планеті цієї зоряної системи. Пларми не повернуться. Їх дім далеко звідси.
«А твій?» - подумки запитав Кейн, а вголос запитав:
- І на Землі?
- І на Землі.
- Я про планету, з якої ми родом. Ти також говориш про неї?
- На кожній планеті цієї зоряної системи, - повторив Тондор.
- На Землі з базою виникне багато непорозумінь, - багатозначно мовив Кейн. Люди, вони дуже надокучливі і вперті істоти. До того ж вважають, ніби все і про все знають. І всемогутні...Зрозуміло, нас з Неш це не стосується, оскільки ми далеко від домівки. Але я хочу тебе попередити...А тепер скажи, що далі?
Не звернувши уваги на Кейнове попередження, Тондор запитав:
- Ви подивилися Фобос? Він вам сподобався?
- Так. І подивилися, і сподобався, - відповіла і за себе, і за Кейна Неш, - дякуємо, Тондоре. Ми отримали незабутні враження. І за сюрприз з плармами також дякуємо. Не думала, що коли-небудь у своєму житті мені доведеться вбити бодай одного прибульця. Я, як тобі відомо, народилася на Землі, а там є можливість позбавляти життя тільки тварин і собі подібних. Прибульців на Землі не існує. І такої зброї також, - Неш з подякою посміхнулася.
- Кейне, в тебе є вороги? - несподівано запитав Тондор.
Це запитання захопило хлопця зненацька. Він не знав, куди той хилить.
- Вороги? - він зосереджено нахмурився, викликаючи в пам'яті обличчя всіх своїх ворогів. Вороги...Певно, що в кожної нормальної людини вони є. За винятком хіба що дурнів та задолизів. Перед очима Кейна починаючи зі шкільної лави, промайнули обличчя усіх його ворогів. Та до них неможливо було ставитися серйозно. Він посміхнувся, подумки хитнув головою, і обличчя ворогів зникли, ніби облетіле осіннє листя.
- Можна сказати, немає, окрім плармів. Це погано?
- Повертаємося, - тільки і почули вони у аідповідь. Знизивши плечима, нічого не розуміючи, Кейн подивився довкола. Розмова про ворогів занепокоєла його, він розумів, що Тондор запитав це не з простої цікавості.
«Щось йому відомо. Можливо, він не вперше відвідував землю. І нас з Неш вибрав не випадково», - думав Кейн. Він не знав, що саме було правильно. Та й правду кажучи, його це не цікавило зараз.
З'явився тунель. Він був велетенський. І двадцятиметрова паща його відкривалася за десять метрів від того місця, де вони всі стояли. Тондор вказав на тунель рукою. І вони по черзі увійшли всередину. Зворотній шлях забрав в них значно менше часу. Можливо тому, що дивитися їм тепер вже було нічого. Все, що можна було побачити всередині тунелю, вони вже побачили.
«А можливо, корабель підійшов ближче до Фобоса», - захоплено Неш розглядала сяючі багряно-жовті стіни.
Потім вони опинилися в знайомуму їм вже приміщенні. Вони знову були на кораблі. Там нічого за час їхньої відсутності не змінилося. Світилися жовтим таємничі стіни, передавав зображення розміщений вздовж однієї із стін десятиметровий екран. Все було як завжди. І одночасно - по-іншому. Приміщення вже не гнітило Неш, не здавалося в'язницею, навпаки, Неш зраділа, ніби повернулася до їхньої домівки. І, звісно, після всього, що трапилося на Фобосі, ні Неш, ні Кейн більше не мали сумніву щодо того, де вони знаходяться і з ким мають справу. Битва з плармами подіяла на них, як кухоль холодної води: вивела з якоїсь запаморочливої дрімоти. І їм більше не здавалося, що те, що вони бачать, їм просто мариться. Загалом, повернулося відчуття реальності. А коли є це відчуття, то немає значення, де ти знаходишся: на Землі, в космосі чи деінде. Людина - надзвичайно живуча істота, котра адаптується майже до всього. Навіть до співіснування з прибульцями. До того ж, які це прибульці? Мусив же хтось створити Землю і людей? Може, люди і є продовженням свого творця, тільки молодою, не розвинутою ще до кінця генерацією?..
На кораблі Тондор залишив їх самих, за звичаєм не попрощавшись. Просто занурився у зеленкувату підлогу. Пройшов у них під ногами, здавалося що дуже глибоко і зник.
- Ну? - промовив Кейн, повертаючись до дівчини. Вигляд він мав схвильований.
«Яка вона зараз гарна!» - подумав хлопець. Кейн дивився на Неш. Не просто дивився - милувався нею.
Неш від природи була по-справжньому симпатичною і приємною, а тепер, здавалося, зробилася і зовсім красунею. Довге каштанове волосся, світло-карі очі. Обличчя з ніжною шкірою і високими вилицями. І посмішка, на котру важку було не відповісти. Так, саме така дівчина могла припасти йому до серця. Надовго. Що ж це не дрібниці. Неш дивилася на нього захопленими, сяючими очима.
- Кейне, це дійсно сталося. Тепер я не маю жодного сумніву. Всі ті дні, що ми тут були, я з острахом чекала, що сон розвіється, і ми знову опинимося серед людей, там.
Та сьогодні, я розумію, це не могло і не може бути сном.
- Кейне, це ж чудово! - закричала вона.- Ми, саме ми, зустріли прибульців! - вона охопила Кейна руками за шию і жагуче поцілувала.
Кейн засміявся їй у відповідь.
- Я радий, Неш. Радий за нас. Без тебе самому мені було б погано. Але зараз ми таких справ накрутимо...Головне, добре роздивитися. Втомилася? - він помітив, як змінилося обличчя дівчини.
- Якщо чесно, дуже, - зізналася вона.
- Тоді відпочинемо. Часу для розмов у нас буде вдосталь.
- Так, - погодилася Неш, з ніжністю дивлячись йому в очі. Зараз вона почувала себе закоханою в Кейна, як ніколи раніше.
«Ми з ним разом. І це не випадково. Доля?» - подумала Неш.
Вночі Неш прокинулася і довго переверталася з боку на бік. В головк лізли різні думки. Перевернувшись на другий бік, певно що в десятий раз, вона звелася на лікті і подивилася на обличчя Кейна. У приміщенні була напівтемрява, і вона розрізняла тільки біліючу пляму. Кейн спав. Та сьогодні не хропів, як у першу ніч, а тільки ледь чутно сопів.
- Кейне, - стиха покликала вона. Кейн на мить перестав дихати, розплющив очі, подивився на неї.
- Я не можу заснути. Як...Як він там? - чомусь червоніючи запитала дівчина.
- Та скучив вже, - теж тихо відповів хлопець, і його руки потяглися до неї.
|
