|
-Сер, ми в втратили вже два винищувачі. Обидві машини, як ми говоримо поміж себе, пішли під лід. Перший винищувач застряв на глибині два метри, другий – шість з половиною. Літаки не вибухнули, але витягти їх немає змоги.
-Майоре?
-Так, сер. Вибачте, забув відрекомендуватися. Ніколас Янг. Військова розвідка.
-Будемо працювати разом. Джон Фрідлі – ФБР. Бачу, тут зібралися усі.
-Так, сер. Усі. Спеціалісти НАСА, наші з Пентагона, ФБР, ЦРУ. Не вистачає лише представників іноземних спецслужб.
Полковник з цікавістю подивився на підтягнутого майора.
-Були вже запити?
-Так, майже одразу, як з’явився об’єкт. Турбуються, бачте, чи не сталася в нас аварія на одному з ядерних реакторів. Схоже, з супутників помітили.
-Не ловлять гав, хлопці,- чи то одобрююче, чи то навпаки – незадоволено підмітив полковник.
Майор скривився.
-Ми б на їх місці діяли б аналогічно. Зараз всі все знають. До того ж, довжина об’єкта майже двісті кілометрів! Не те що з супутників, з Марса можна побачити. Знадобилася дивізія морських піхотинців, щоб надійно закрити зону. Журналісти, дідько б їх усіх вхопив, так і лізуть звідусіль. Точнісінько як ті таргани.
-База «Двадцять дев’ять пальм?»
-Вона.
-Стосовно журналістів. Не церемоньтеся. Інформація по техаському об’єкту повністю засекречена. Якщо хтось проникне в зону, спорядження відбирайте. Тим, хто впирається – розбивайте. І з кожного брати підпис про нерозголошення. Всю відповідальність беру на себе. Щоб в медіа не потрапив жоден знімок. Винні будуть суворо покарані.
-Журналісти?
-Офіцери і сержанти очеплення. Аж до звільнення у запас. Командири секторів, надійні хлопці?
-Зелені берети, сер. Офіцери із спецпідрозділу «Бета Меркурій».
-Чудово. Що з танками? Коли починають?
-Через хвилину, сер.
-Втрати великі?
-Вісім одиниць. В нас залишилося ще п’ять. Два «Міражі» і три «Леопарди».
-Втрати серед особового складу?
-Водії танків. Ну, і двоє місцевих поліцейських. Це вони першими побачили об’єкт. Зникли разом з патрульною машиною. Безглуздо загинули. Напевно, під’їхали надто близько. Варто ще додати пілотів винищувачів…І п’ятьох зірвиголів.
-Хіба до об’єкта не можна наблизитися впритул?-
-Ні, сер. Зона в сто метрів непроникна. Ми перевіряли. З тих, хто ризикнув підійти до об’єкта, добровільно, певна річ…Самі розумієте, ніхто ж не знав, що собою представляє ця штуковина і чим загрожує, якщо до неї наблизитися. Загалом, назад не повернувся жоден. Таким чином зникло ще п’ять чоловіків. Можливо, вони ще повернуться. Це останні наші втрати. Але тут ще багато невідомого. Неприпустимий прорахунок – пілоти винищувачів прийняли рішення посадити літаки на «дах» об’єкта. Місця там досить. Результати вам відомі. Винищувачі загрузли у жовтій речовині. З гелікоптерів їх добре видно. Метикуємо, може й витягнемо. Хоча шансів, практично не має. Це моя особиста думка. Зараз…зараз ми туди нікого не пускаємо. Хіба що, на безпечну відстань,- майор замовк.
-Умгу. Справи, як я бачу і справді серйозні- проговорив полковник Фрідлі.
-Далі нікуди,- погодився майор,- Нажаль, ніхто цього не розуміє.
-Ви про когось конкретно?
-Про тих, хто нагорі. Нам потрібна техніка, спорядження. А замість цього до нас посилають комісію. Шість чоловік. Будуть тут години через дві. Ось, чекаємо,- майор знизав плечем,- Яка користь з тієї комісії, не розумію.
-Ніколасе…Не заперечуєте?
-Ні, сер. Буду тільки радий, коли ви звертатиметеся до мене без офіціозу. Особливо тепер, коли нам доведеться працювати в одній упряжці.
-Я теж так думаю. Для вас я Джон. Без полковника.
Майор посміхнувся, потис протягнуту йому руку.
-Тепер, коли з офіційною частиною покінчено, що ви самі думаєте про все це? Ви тут з перших годин появи об’єкта.
-Що я думаю,- майор потер пальцями підборіддя,- Що нам дуже не поталанило,- помітивши, як здивовано піднялися брови полковника, додав,- я маю на увазі, що було б краще, якби він тут взагалі не з’являвся. Нам же менше мороки. А якщо відповідати на ваше запитання…Нічого не думаю. Інформацій, як кіт наплакав. Всі роблять вигляд, ніби щось знають і контролюють ситуацію. Хоча, всім і кожному відомо, що ніхто, нічого не знає. І якщо в околиці досі ще не виникла паніка серед місцевого населення, то тільки завдяки своєчасному втручанню наших людей. Морські піхотинці тримають лінію кордону за два кілометри від об’єкта. Їм взагалі сказали, що військові проводять випробування нової зброї. Бойового лазера. Зрозуміло, об’єкт можна побачити з будь-якого місця. Особливо, якщо під рукою є бінокль. Цього ми заборонити не можемо, але спостерігачу, ким би він не був, подібна інформація дасть не багато. Не останню роль в тім, що довкола об’єкта відносно спокійно, зіграло те, що він з’явився в безлюдному місці. На сотні кілометрів, лише випалена сонцем прерія і вкриті курявою пагорби. В іншому випадку, таке громаддя не сховати. Двісті кілометрів довжина! Двадцять п’ять метрів висота! І весь час випромінює жовте світло. І ніякого руху. Погляньте…- майор простяг руку і окреслив пальцем у повітрі прямокутник,- Об’єкт ніби оточений темною стрічкою. Зразу її важко розрізнити, та якщо придивитися…
Полковник Фрідлі кивнув. Він помітив одразу.
Майор продовжував:
-Гадаю, вся справа в ній. Своєрідний екран, котрий захищає об’єкт від контакту з зовнішнім середовищем.
Полковник підніс до очей армійського бінокля з підсиленою оптикою. Об’єкт тягнувся одним кінцем далеко на південь в пустелю, перетворивши на своєму шляху в пилюку не один десяток доволі солідних пагорбів. Щоб зрівняти хоча б одного з них з землею, будь-якій будівельній компанії, без сумніву, знадобився б не один тиждень. А тут, як стверджують свідки, все відбулося за одну мить. Не було об’єкта – є об’єкт!
-Ви кажете, все зникає. Як це відбувається на ділі?- полковник опустив бінокля, потер пальцями очі. Дивитися довгий час на об’єкт було неможливо. Жовте світло, котре він випромінював, не було надто яскравим, але так і хапало за очі.
-Тут теж, багато не зрозумілого. Наші люди, ті що зникли, всі вони мали передавачі. І про все, що помічали на своєму шляху, одразу ж повідомляли на командний пункт. Камери спостереження чомусь не працювали. Інформація одразу ж надходила в комп’ютери, а звідти передавалася в аналітичні центри наших військових відомств,- уточнив майор.
-Ніколасе, не ходіть колами. Говоріть прямо. Щось не гаразд?
Майор захоплено глянув на полковника.
-Справа в тому, Джоне, що коли наближаєшся до об’єкта, він починає…зникати. Так, зникати,- повторив майор,- Це стверджували всі, хто ходив до нього. Потім зв'язок обривався. У нас вівся запис переговорів. Якщо бажаєте…
-Трохи пізніше, майоре. Мені цікаво почути все від вас, свідка. Хочу скласти для себе якомога повнішу картину, того що трапилося. І того, що відбувається у цю мить.
-Так, сер. Так ось… вже через п’ятдесят кроків об’єкт починає світліти. І чим ближче ви до нього підходите, тим важче його розрізнити.
-Яка-небудь діра? Провал у просторі?
Майор заперечливо похитав головою.
-Містичні вигадки не в нашій компетенції. До речі, місцеві писаки вже пустили поголос, що на Землю, мовлял, звалилася чорна діра. Ми їх, звісно, попередили. Ви розумієте, що я маю на увазі?
Полковник схвально кивнув. Він на місці майора діяв би значно жорстокіше.
-На жаль, а може на щастя, ніяких чудес поряд з об’єктом не спостерігається. Власне кажучи, взагалі нічого не спостерігається.
-Як це?-здивувався полковник.
-Просто. Я б навіть сказав, примітивно. Я вже казав, що об’єкт зникає. Так ось, намагатися його роздивитися з близької відстані, це те саме, що піти шукати лінію обрію. Очі бачать, руками не помацати. Тут ситуація ще гірша. І очі не бачать…Що? А, ні…Виключено. Люди надійні, без відхилень. Ніхто на них не нападав, не впливав на психічний стан, ніяких больових відчуттів. Об’єкт для них бліднув, і врешті решт зникав, як для нас зникали вони самі.
-Цікаво,-промимрив полковник,-А що в цей час спостерігали всі ті, хто знаходився поза зоною? Було щось незвичне?
Майор ствердно кивнув.
-Коли людина входить в умовну зону, в повітрі, зовсім низько над землею, з’являлася біла, мутна смуга. Я так гадаю, спрацьовував захист об’єкта. Можливо, вступала вдію та сама темна стрічка, про яку вам казав. Людина, котра йшла до об’єкта смуги не бачила. Зовсім. Не виключено, що об’єкта, фізично, тут взагалі не має. А все, що ми тут спостерігаємо, лише якісь світлові ефекти. Але винищувачі, танки…Не знаю. Тут може бути все що завгодно.
-Міраж?- з іронією поцікавився полковник.
-Подібна думка з’являлася в багатьох.
-Не дивно. Міраж або…
Майор несвідомо напружився, посмішка повільно зійшла з його гострого, як сокира обличчя.
-Так, міраж. Напевно, ті поліцейські вирішили так само,- полковник підніс до очей бінокля, роблячи вигляд, ніби вивчає об’єкт. Насправді, подумки він картав себе: « Чорт! Ще трохи і проговорився б. Хоча рано чи пізно це всім тут стане відомо,»- по хвилі він опустив бінокля, повернувся до майора.
-Можливо, ви маєте рацію, сер,- відказав той.
-Стосовно чого?
-Міража. Він, певна річ, дивний, м’яко кажучи, але…
-Гаразд, забудьмо про це.
-Розумію, сер. Але подібне пояснення влаштувало б тут усіх. І мене також,- майор силувано засміявся, заклав обидві руки собі за спину.
-Ніколасе,- перервав його сміх полковник,- Ви згадували танки. Хотілося б поглянути на все власними очима. Не подумайте, що я сумніваюся в ваших словах. Та й які тут можуть бути сумніви, коли ця штуковина в двохстах метрах від нас. І все таки…
-Ясна річ, Джоне. Жодних проблем. Ми мали почати ще десять хвилин тому. Певно, сталася якась затримка. Зараз взнаю.
|
