Вони відійшли від стіни кроків на десять. Кейн сам не був певен, що зробить те, що надумав. А проникнути всередину він вирішив твердо. Він не мав у цьому жодного сумніву, бо цього хоче від них апарат з подачі, звісно, Тондора. Але чи мають право вони стріляти? Може, це якась археологічна пам'ятка?
«Тоді дайвери просто не вистрелять: вони занадто розумні. І зрештою, це їхній світ». Кейн вже давно переконався, що їхня зброя, дайвери, це скоріше за все не просто мертва матерія, не автоматичні конструкції, а кібернетичні системы зі штучним інтелектом, котрі тільки не хотіли чомусь розмовляти з ними.
Неш тримала перед собою дайвер. Зі всіх п'яти косо зрізаних трубок виринало жовтаве світло. Неш чекала. Кейн теж дивився на стіну поверх своєї зброї. Дівчина раптом тихо сказала: «Так», але він почув.
- Я тебе кохаю.
Зброя в руках Кейна здригнулася, та в наступну мить він вже вгамував свої почуття. Вирішив навіть пожартувати:
-Ти що, вмирати зібралася? Може, ще поклянешся у вічному коханні?
Неш посміхнулася у відповідь. Хто його знає, що воно буде, коли вони почнуть стріляти. А стосовно слів, вона сказала те, що вважала за потрібним сказати. Кейн спохмурнів.
- Давай ще відійдемо трохи.
Вони відійшли. Неш пи цьому подумала: «Так скоро ми дійдемо до алькетра. Тоді краще вже взагалі сісти в нього і полетіти!»
Кейн вичекав ще хвилину, а потім хрипко скомандував:
- Давай!
Червоно-жовте щільне полум'я обпалило темну, холодну стіну. І вона, вмить розігрівшись, спалахнула у місці обстрілу білою сліпучою плямою, діаметром трохи більше десяти сантиметрів. Губи Кейна розтулилися в напруженій усмішці. Чорт, що не кажи, а йому це подобалося! Іще як подобалося! Коли початок було покладено, всі сумніви розвіялися, він більше не потерпав через думку, що своїми діями вони, можливо, порушують чийсь спокій, котрий на цій планеті був вічним.
Від пострілів довкола стало набагато світліше і якось ніби веселіше. Краплини розплавленої речовини падали в сніг, і той з шипінням одразу танув, випускаючи в замерзле повітря цівки пари.
Неш стріляла теж. Її дайвер бив багряним товстим променем, і на гладкій поверхні стіни, в тому місці, куди вона цілила, утворилася заглибина діаметром майже один метр. Заглибина швидко вистигала, і вже через хвилину, якщо не поновлювати вогонь, знову була темна і холодна. Матеріал, з якого було збудовано стіну, поки що успішно чинив опір вогневі потужності двох дайверів.
«Ні, це, без сумніву, не камінь, - міркувала Неш, - але й не метал. В інституті я познайомилася з багатьма його різновидами… - і нараз її думки потекли в іншому напрямку,. – Господи, якби мене зараз побачила моя мама! Якби вона тільки могла бачити, що стало з її любою донькою! Чим вона тільки займається! Справжнісінький зломувач космічних кораблів… Мамо, мамо, чи коли я ще побачу тебе? А якщо побачу, що ми скажемо одна одній! Певно, на Землі всі вважають, що мене викрали, потім, звісно річ, зґвалтували, і знову ж таки, певна річ, вбили! А тут я – жива і здорова!» Роздуми Неш порушив голос Кейна.
-Все! – він сплюнув. – Годі панькатися, давай на повну потужність!
-Давай! - відгукнулася Неш, знову повертаючись до своїх роздумів. Було щось мазохистське, бути на Плутон, різати якусь стіну і віддаватися спогадам про далеку, ніби не існуючу домівку, батьків, друзів і все те, що було в тому іншому житті. Все злилося в одне, і ніщо не мало переконливої впевненості.
А стіна плавилася, вигоряла, розтікалася. Перед нею на місці снігу була вже велика калюжа розплавленої речовини, котра, змішуючись з водою, шипіла, стріляла, кидала в усі боки бризками. Брудної води ставало все більше. Довкола затягло жовтявою парою, так що Кейн і Неш опинилися ніби в тумані, освітленому спалахами дайверів…
Дайвери стріляли кількома різноколірним променями одночасно і загадкова стіна врешті-решт не встояла. Спочатку маленький, темный отвір, в котрому раз у раз зникав котрийсь з променів, швидко ширшав. Зовсім скоро це вже була величенька діра, з нерівними білими краями, котрі, напливаючи, тягнулися, розплавленими цівками вниз, виблискували, бризками і нарешті з шипінням падали в чорну воду. Видовище не таке романтичне і красиве, як це прийнято показувати в голлівудських фільмах. Звичайнісінька брудна нудна робота. Ще й потрібно було слідкувати, щоб великі уламки від паленого матеріалу стіни не дуже часто падали на захисні скафандри, котрі попереду сяяли на багато яскравіше і густіше, ніж збоків чи позаду.
Пробивши зовнішню, найбільш тугоплавку кірку, далі справа просувалася як по маслу. Гуділо полум'я, як у доменній печі, виривалися сліпучі язики полум'я, проникнувши всередину, деякі промені нищили вже якісь перегородки, роздивитися котрі поки що не було змоги. Заважало все: і дим, і полум'я, і пара, і самі промені. Але припиняти завчасно роботу Кейн і Неш не хотіли. Вже як різати, то різати.
- Тепер можемо підійти ближче! – крикнув Кейн.
«Задоволений, - подумала Неш, - одразу видно. А я? Я б із задоволенням пролежала де-небудь, не люблю працювати. Навіть якщо доводиться різати чужий корабель!... Стоп, а чого я так впевнена, що це корабель? Та тому, що нічого іншого в голову не приходить. У книгах, які я читала, якщо щось і знаходять, то зазвичай – корабель. Мертвий, звісна річ, пошкоджений як часом, так і давньою аварією. Хоча, чому б і ні? Може, для прибульців кораблі така сама звична річ, як для нас автомобілі. У нас же існуюють звалища для старих автомобілів. То чому б і їм не мати звалище для відпрацювавших свій вік космічних кораблів? Логічно. Ні, я таки розумниця!»- подумки похвалила себе дівчина.
-Може, не варто? – запізніло відказала вона.
- Що не варто? – перепитав Кейн.
Сам він вже забув, що казав.
- Підходити ближче.
-Чого це?
-Ну, мало що може трапитися.
- Дурниці. Якби ця штуковина вирішила вибухнути, нам буде непереливки і на великій відстані. Але вона не вибухне, - впевнено додав Кейн.
Не припиняючи стріляти, вони зробили вперед по два кроки кожен. Світло скафандрів одразу згусло, підсилилося. Цей зрозуміло: температура біля стіни була пекельною. Не будь у них скафандрів - вони б згоріли. Але Кейн хитрував: він просто хотів краще бачити, що робиться всередині і вважав, що поки вони безперестанку стріляють, звідти не наважиться вистромитися жодна істота, навіть якщо там дійсно хтось є. Звісно, інша справа, коли вони припинять вогонь. Та всередині нікого не було. Ніхто не борсався, не горів, не верещав у передсмертній вогняній агонії. Отвір ширшав. У нього вже можна було пройти у повний ріст, правда, боком. Вони мусили перестати стріляти, хоча це і було надто захопливою справою.
-Досить! – крикнув Кейн, піднявши руку.
Промені його дайвера повільно згасли. Неш стрільнула ще кілька разів і перестала. На її думку, в таку діру, особливо після її останніх пострілів, міг би проїхати джип.
|
