Неш з цікавістю спостерігала за тим, що відбувається на пустирищі. Крізь просвіти у гіллі – та й стовбури трохи заважали – було не дуже добре видно, та все ж, можна було побачити багато. Це вперше на власні очі вона спостерігала, як діють військові у надзвичайній ситуації. Їй було по справжньому цікаво. Колона танків з’їхала з ґрунтової дороги, розвернулася попереду солдатів в бойові порядки.
-Справжні маневри,- промовив Кейн.
Неш різко відкинулася на спинку стільця.
-Я не можу повірити,- голосно сказала вона,- Невже вони, ось так відразу почнуть стріляти? А як же перемовини? Ультиматум?
Кейн поглянув на верхівки дерев. Сонце було ще високо. А це означає, що часу у військових ще досить. З такими силами, і з такої незначної відстані, до сутінок можна перетворити у ніщо невеличке містечко.
Запитання Неш залишилося без відповіді. Земля на узліссю раптом здибилася, і в усі боки, в хмарах куряви і диму, полетіли червоні грудки, гілки, каміння. Донісся важкий звук пострілу.
«Ось тобі і відповідь, люба!»- Кейн стис кулаки.
Неш скрикнула, схопила його руку.
Кейн примусив себе дихати рівно.
-Вирішили полякати,- він через силу стримував хвилювання,- Не звертай уваги…якщо можеш. Просто впливають на психіку.
-Я…я спробую.
Другий снаряд вибухнув вже у лісі. Кроках в двадцяти від корабля. Стара, вся у дуплах і наростах липа, лопнула по всій довжині, і з загрозливим шумом і тріском, повалилася на землю, підминаючи і пригинаючи більш менших і тонших сусідів. Тепер стріляли вже всі танки.
Зціпивши зуби, щоб не скрикувати після кожного вибуху, Неш лише несвідомо втягувала голову в плечі, і все міцніше стискала руку Кейна. Гуркіт вибухів був не душе голосний, але достатній, щоб впливати на нерви. Все таки стіни корабля, були добрими звуко ізоляторами.
-Кейне, - покликала дівчина, проводячи язиком по пересохлим губам, - А не небезпечно сидіти перед екраном? Раптом поцілить у нас? Може, відійдемо?
Кейн скривився.
-Дурниці. Якщо вони зуміють пробити його корпус, то ховайся чи ні – наступний снаряд буде наш.
Слова Кейна пролунали переконливо, і Неш залишилася на своєму місці, пам’ятаючи, що в неї є…скафандр!
З завиванням і свистом вибухали снаряди. І на узліссі, і в самому лісі. Поступово – танки просто пристрілювалися – вогонь перемістився у глиб лісу. З тріском і скрипом валилися столітні дерева. Чути було якісь далекі глухі хлопки, котрі іноді проривалися крізь гуркіт вибухів. Лінія знищених дерев, стрімко наближалася до корабля. Узлісся прострілювалося як у тирі. І в Неш несподівано виникло дивне почуття, ніби це її роздягають, і скоро вона залишиться зовсім гола. І кожен зможе її побачити. Їй зробилося гаряче. Дерева перед кораблем продовжували валитися.
-Якщо корабель світиться, а він світиться, то вони вже його бачать,- промовив Кейн.
Неш одразу вся похолола. Хоча слова Кейна і не були для неї несподіванкою. Вона це сама знала, бо захист корабля – навіть тепер, коли їх обстрілювали – все ще не було задіяно.
«Господи! Що ж тепер буде? Ми для них чудова мішень!»
Її рука потяглася до дайвера.
На екрані, то з краю, то в центрі, продовжувала здійматися чорною завісою підірвана земля. Протримавшись у повітрі непорушною масою якусь мить, вона важко осідала, залишаючи по собі щільну заслону куряви. Потім з’являлася нова стіна землі і все повторювалося спочатку.
-Їм потрібен корабель. Я певен цього. Не будуть вони по ньому стріляти,- стиха проказав Кейн, ніби до самого себе,- Та й не зашкодить це…Краще поміркуй, як нам звідси вибратися.
Неш здивовано зиркнула на нього. Небувала річ, їй пропонувалося подумати! Певно, щось у лісі здохло! Певно, снарядом розірвало. За звичай, мозковим центром був Кейн. А вона схвалювала, або не схвалювала його ідеї.
Та потім Неш, як їй здалося, здогадалася у чому річ – Кейн просто хотів відвернути її увагу від того, що діялося надворі. Що ж, коли він так турбується про неї, вона йому підіграє.
-Гаразд, я спробую. Нехай тільки трохи стихне ця стрілянина. Як гадаєш, це довго триватиме?
Кейн знизав плечима.
Неш зрозуміла – недоречне запитання. Звідки Кейн міг знати, як довго по них будуть стріляти.
Тепер дерева зникали по обидва боки від корабля. Попереду не вціліло жодного. Їх ніби висмикували величезним пінцетом, розтрощивши перед тим їхні стовбури. Вибухи не припинялися. Воронок довкола все більшало. На місці знищеного узлісся їх було вже не менше, ніж метеоритних кратерів на Місяці на такій же площі. Все було захаращено поваленими і наваленими купами деревами. Деякі горіли.
А потім раптом все стихло, і настала не менш оглушлива тиша.
«Як на морському дні,» - промайнуло в голові Кейна.
По хвилі з’явився новий звук. Він був не рівний і наближався. Підскакуючи і обминаючи воронки, де це було можливо, сердито буркочучи двигуном, до лісу котив армійський джип. Саме так – джип. Не танк і не бронетранспортер. Звичайнісінький джип. Поцяткований жовтими плямами і з довгою антеною позаду.
Кени вказав на машину пальцем і тільки потім промовив:
-Схоже, наші з ними взаємовідносини входять у нову фазу. Показали на що здатні, і їдуть запитати, чи хочемо ми продовження.
-Полковник там є?- Неш більш за все боялася, і одночасно хотіла його побачити. Вона була ніби зачарована цією людиною.
-Далеко. Не роздивитися. Дивись-но, не бояться, що ми можемо вистрелити. Адже знають, що ми озброєні.
-Так,- відказала Неш,- Парламентери?
-Без сумніву. Їдуть пропонувати нам здатися.
-Як у кіно?
-Так. Але на жаль, це не кіно.
Джип був зовсім близько. Вони добре бачили обличчя людей, котрі сиділи всередині. Одні лише чоловіки, затягнуті у камуфляж.
Кейн нахилився до екрана.
-Здається… ти маєш рацію, без нашого знайомого не обійшлося. Ось він, сидить поряд з водієм. Бачиш?
Неш уважно вдивлялася в екран. Вона не могла похвалитися орлиним зором, та все ж, ствердно кивнула. Вона вірила Кейну на слово. Тим більше, що за хвилину чи дві полковник Фрідлі постане перед ними власною персоною. Цікаво, що вони скажуть одне одному? І чи потрібно вітатися? І як триматися – ввічливо, нахабно, чи може одразу вороже? Неш знову охопив панічний страх.
-Ми…- їй стисло горло,- підемо до них?
-Ще чого! Зрозуміло – ні!
-Це добре, - полегшено зітхнула вона, -А що ж, впустимо до себе?- їй нестерпно було мовчати. Хотілося без кінця говорити. Так було легше.
-Тут є варіанти. Будемо діяти за обставинами. І потім…- Кейн посміхнувся і в його очах з’явилися веселі вогники,- Ми маємо добру нагоду розважитися за рахунок полковника. Підіграємо йому, а коли він повірить, що ми пристали на всі його умови, пошлемо його до біса.
-Окей,- згодилася Неш.
Ідея Кейна їй сподобалася. Її маленька, але міцна рука, все ще стискала руківку дайвера. Вона була готова до всього. Під’їхавши до місця де починалися суцільні воронки і завала, джип звернув убік, проїхав ще трохи і зупинився. Їхати далі він не міг. Вся земля довкола була у воронках і переорано осколками.
Відчинилися двері для пасажирів, і з машини вийшов чоловік. Це був полковник ФБР Джон Фрідлі. Решта залишилися сидіти в машині. Повернувшись до них обличчям, полковник якийсь час про щось з ними домовлявся, потім зробив крок назад. Джип розвернувся, і…поїхав, залишивши полковника самого. Той дивився машині у слід.
«Чоловік з характером,- захоплено подумав Кейн. Такого він не сподівався,- Може, просто пристрелити його? Прямо зараз. Він же як на долоні, - Кейн повільно похитав головою,- Ні, таким чином, я лише визнаю свій переляк.»
Зброї у полковника Фрідлі помітно не було. Хоча, звісно, він її мав і приховував. А так, можна було бачити лише портативного передавача, якого той тримав у руці, і час від часу підносив до рота.
Без поспіху, ніби прогулюючись, чи оглядаючи свої земельні угіддя, він йшов прямісінько до їхнього корабля. Відкрито і впевнено. Ніби знаючи, що йому ніщо не загрожує. Він йшов, в більшості дивлячись собі під ноги, ніби боявся спіткнутися, і так, ніби дивовижного корабля попереду зовсім не було, або той його анітрохи не цікавив.
І, поки полковник наближався, Кейн уважно його вивчав. Це був ще досить молодий чоловік. Трохи вищий середнього зросту. З русявим, коротко підстриженим волоссям. Очей полковника, Кейн не бачив, але без сумніву, вони в цю мить мали бути зосереджені і холодні. Як у вбивці. Підтягнута, тренована статура. Але в той же час, полковник розсмішив Кейна. Він був ще досить далеко, і коли перелазив через гілки і повалені стовбури дерев, то дуже скидався на якусь незграбну, кумедну комаху. На обличчі Кейна з’явилася усмішка. Чого не помітила Неш, котра була поглинута спогляданням наближення їхнього смертельного ворога. Так, саме смертельного. Вона жодного разу з ним не зустрічалася і не розмовляла, але він був їхнім ворогом. І це потрібно було пам’ятавати. Хоча, в глибині душі дівчина була налаштована досить миролюбиво, і палко хотіла владнати усе мирним шляхом. Але звісно, це залежить від того, з чим йде до них цей чоловік, і що він їм скаже.
Кейн, дивлячись на екран, повільно заговорив:
-Не дарма кажуть. Ніхто не знає своєї долі. Ось і він теж. Напевно, тільки те й робить, що повідомляє по передавачу, що навколо, мовляв, все спокійно, він наближається до об’єкта, і нічого підозрілого не помітив. Окрім, звісно, самого об’єкта. Запитує, чи все готово до завершального етапу операції…- кажучи це все, Кейн проникся до всього що відбувалося безмірним презирством. Що за тупість і самовпевненість людська? І вони з Неш втягнуті у ці дурні ігри.
-Пістолет, певно ховає за спиною,- напруженим голосом проказала Неш. Сама вона не випускала з рук дайвера.
-Ховає, звісно. Не стане ж розмахувати у себе перед носом. Витягне коли буде вважати за потрібне.
Неш хитнула головою.
-А ми – дайвери!
-Знаєш, я навіть готовий його пожаліти. Адже кожна люди, це як окремий всесвіт. Свої думки, бажання. І в полковника вони також є. Напевно, вдома він зовсім інший: слухає музику, читає книги. Можливо, навіть філософствує на дозвіллі. Розмірковує про смерть і свої хвороби. Ледве терпить постарілу дружину, і мріє про молоду, гарячу коханку. З гарною шкірою, і пружними, а може і не дуже пружними, але обов’язково молодими і свіжими грудьми. Та потім приходить на роботу, і перетворюється у полковника. І так кожен день. І так все життя.
-Все вірно, Кейне. Та шкода тільки, цей всесвіт, як ти кажеш, має намір знищити наші два,- різко відказала Неш.
-Згоден. А що коли запропонувати йому перейти на наш бік і покинути Землю? Може саме цього хоче Тондор? Хоча б жартома. Щоб поглянути, яке у того буде обличчя?
Неш від цих слів ледве не зробилося зле. Щоб вона була на кораблі у товаристві полковника, і хто знає як довго…Ні, дякуємо, нам такого щастя не треба! Навіть коли цього прагне Тондор! У що вона, особисто не вірила.
-Та він просто розсміється нам у вічі,- сказала вона.
-Не певен. В душі він погодиться. Але здоровий глузд втримає його, і примусить виконати те, заради чого він сюди йде. Вбити нас! Ось гірка правда людського існування.
-Кейне, твоя промова теж входить до розважальної програми?- котру балаканина про «всесвіт» полковника почала вже трохи лякати. Не дай боже, Кейн вирішив помиритися з полковником, а то й взагалі – віддати корабель!
-Лише, як прелюдія, - заспокоїв він її.
-Дивись, він вже зовсім близько,-увага Неш знову повністю переключилася на полковника. Не на того, яким він, можливо був, залишаючись на самоті вдома, а на того, що йшов до них з певними намірами,- Хто буде говорити з ним? Я так хвилююся.
-Заспокойся. Балакати буду я. І привітаюся також я. Ти тільки кивнеш головою,- жартома відказав Кейн.
Неш полегшено, дуже тихо зітхнула, подивилася на свої тремтячі руки.
«Все це нерви і хвилювання,- вона спохмурніла, і трохи повагавшись, сіла на них. Тремтіння стихло.
Кейн готувався до вітальної промови. Тримати себе він вирішив так, ніби вони з полковником зустрілися десь на пляжі. Ліниво і безтурботно. А далі видно буде.
|
