Дівчинка швидко росла. Дуже швидко. Увечері вона сказала перше слово – «тато». А за годину перша речення:
- Тату, а де мама? – тоненьким голосом запитала вона.
– Мама…мама, – Максим не знав, що їй відповісти. - Мама далеко, але вона повернеться.
- Добре, тату. Я чекатиму її, - дівчинка заплющила очі і заснула.
Максим притис до грудей її крихітне, тепле тільце і обережно заходився роздивлятися свою доньку. Її оточував ледь помітний у темряві ореол, що світився. Це було дивно та незрозуміло.
За годину Марсіана прокинулася.
- Тату, а де мама? – повторила вона своє запитання.
– На небі, – сказав Максим перше, що спало на думку. Він, як і раніше, не спав і просто сидів, дивлячись нерухомо в марсіанську ніч. Він чекав повернення Дженніфер. Він не розумів, куди вона поділася, і що йому робити з новонародженою донькою.
- На небі? - замислено повторила дівчинка.
– Так, на небі.
– Небо – це що? - запитала Марсіана.
Максим кивнув угору.
Марсіана подивилася на яскраві цятки зірок.
- Я не бачу мами, - жалісно промовила вона.
– Мама далеко на небі. Її не побачиш, – пояснив Максим. – Але вона там.
– А ми де, тату? – запитала Марсіана.
Дивно, але Максима анітрохи не дивувало, що дитина, яка щойно народилася, осмислено говорить. Його це навіть тішило. Він не почував себе самотнім.
– Ми на планеті. На Марсі, – пояснив він.
- Мама теж на планеті? - запитала Марсіана.
Максим стомлено зітхнув.
– Так, на планеті.
– А на якій саме? На тій чи на тій? - Марсіана пальчиком вказувала на цятки на марсіанському небосхилі, ніби намагаючись вгадати, де саме знаходиться її мама.
– Десь там, – відповів Максим, – Планет багато. Є ще зірки. Усі ці цятки – зірки, а біля них – планети. Але вони далеко, і їх не видно.
Марсіана нічого не відповіла. Вона просто заплющила очі і знову заснула. Максим теж задрімав. Так минула ніч.
Вранці Дженніфер не повернулася. Максим зрозумів, що залишився сам із донькою на руках, і треба щось вирішувати. На його подив, Марсіана за ніч дуже підросла і нагадувала чотирирічну дитину. Вона стояла поруч із Максимом на тоненьких ніжках і трималася за його руку. Дивно, але на ній був якийсь незвичайний одяг, якого він ніколи на кораблі не бачив, і не знав, яким чином це вбрання опинилося на дівчинці.
- Ходімо, Марсіана, - промовив Максим, - Ми летимо звідси.
– Куди? - запитала дівчинка. - До мами? - повагом запитала Марсіана.
– Ні, – Максим заперечливо похитав головою. - На землю. Додому. Земля – це така планета, – поспішив пояснити він, не чекаючи питання дівчинки, – Така як Марс, але там живуть твої бабусі. Настав час тобі з ними познайомитися.
– Розумію. Земля також на небі? – поцікавилася Марсіана.
- На небі. Лише в іншому місці.
- Вони, як ми з тобою? - запитала дівчинка.
- В сенсі? – не зрозумів Максим.
– Теж вдвох на цілій планеті?
– Хто?
– Наші бабусі, – пояснила Марсіана, – Ми з тобою вдвох на Марсі, а вони вдвох на Землі.
Наївність Марсіани викликала на обличчі Максима мимовільну посмішку.
– Ні, доню, крім наших бабусь на Землі, є ще дуже багато інших людей. Та, ти сама скоро все побачиш.
Марсіана заперечливо похитала головою.
- Не хочу. Не хочу туди летіти. Мені там не подобається.
– Але ж ти там ще не була, – здивувався Максим.
– Все одно не хочу. Там погане місце. І людей багато поганих.
Заперечувати цього Максим не міг, хоч нічого іншого придумати не міг. Не на Плутон йому відвезти маленьку дівчинку. Та й що їм там робити?
– Ми ненадовго. Тільки познайомишся з бабусями і полетимо зовсім в інше місце. Адже ти їхня єдина внучка.
Марсіана, здавалося, замислилась над його словами.
- А, Марс? - запитала вона, - Мені подобається планета Марс.
- Нікуди Марс не дінеться. Ми повернемося сюди будь-коли, коли тільки забажаєш. Ходімо, Марсіана.
Марсіана заперечливо похитала головою.
– Мама з нами полетить? - запитала вона.
– Мама не може. Мама… – Максим вирішив сказати правду, хоч і сумнівався, що Марсіана його зрозуміє. - Марсіана, я не знаю, де мама. Вона сказала, щоб я піклувався про тебе і зникла. Я думав, вона жартує, але вона справді зникла. Не уявляю, де вона зараз і коли повернеться.
Марсіана уважно його вислухала, потім сказала:
– Тату Максиме, я знаю, де мама, – тоненьким голосом заявила вона.
Обличчя Максима здивовано витяглося.
– Знаєш? Де вона? – недовірливо спитав він, з сумнівом дивлячись на дівчинку.
- Так, знаю. Мама на Місяці. Вона там відпочиває. Її не можна турбувати, не треба заважати їй відпочивати. Мама дуже втомилася ... дуже-дуже, - Марсіана зітхнула і шморгнула носиком.
Максим дивився на неї на всі очі. Звідки вона знає про Місяць? Він їй цього не казав.
- На Місяці? – перепитав він.
– Так?
- Звідки ти знаєш про Місяць?
- Мама сказала?
– Коли?
– Зараз.
Максим не знав, що йому думати.
- Може, вона ще тобі щось сказала? Коли повернеться? Або що вона там робить? – з надією у голосі спитав він.
- Ні, тату, нічого, - зітхнула Марсіана. – Тільки те, що я тобі сказала. Мама відпочиває і не веліла її турбувати.
Максим уважно глянув на неї. Марсіана була дуже серйозною. Схоже, вона ще не вміла жартувати.
– Чи можна її побачити? – несподівано запитав він. Максим хотів знати, що відповість Марсіана.
Дівчинка на мить замислилась.
– Тільки недовго тату Максиме. Одним оком. Дорогою до бабусь, ми заглянемо на Місяць і відвідаємо нашу маму. Але ... - голос дівчинки став офіційним, - обіцяй мені, що ти не заважатимеш мамі відпочивати, і залишиш її на Місяці. Вона так хоче. Обіцяєш?
Максим не знав, вірити їй чи ні, але вирішив не заперечувати.
– Добре, – він вирішив підіграти їй. – Ми залишимо маму на Місяці. Це значно ближче до Землі, і коли ти будеш у бабусі, то вночі зможеш часто дивитися на Місяць і на маму. Вона теж бачитиме тебе з Місяця, і ви завжди будете разом. А там… а там, може, мама надумає прилетіти до нас… Після того, як відпочине.
Марсіана вдоволено посміхнулася. Ідея Максима їй сподобалася. Де знаходиться Місяць, і що собою являє, вона чомусь не питала. Немов сама чудово знала.
Максим після деякого вагання наважився поставити Марсіані, ще одне запитання, котре його мучило:
- Мені цікаво, чому ти іноді називаєш мене просто тато, а іноді "тато Максим", а маму не мама, а "мама Дженніфер", як це роблять всі звичайні діти? Що це все означає?
Марсіана зненацька посміхнулася.
– Так треба, тату Максиме. Це залежить від того, чи правильно ти робиш.
- Ясно, - відповів Максим, хоча йому нічого не було ясно. Іноді він просто боявся своєї доньки, яка виглядала вже чотирирічною дівчинкою.
- Летимо до мами та бабусь, - сказала Марсіана, ніби їй не терпілося покинути Марс, і познайомитися зі своїми бабусями.
Так вони й вчинили.
|
