Розділ 15
Марсіана сиділа на краю кратера вулкана і напружено дивилася всередину безодні.
-Зараз почнеться, - з захопленням промовила вона, не відриваючи очей від цівок сірчаного диму, котрий виривався з-під застиглої лави від колишніх вивержень.
Але виверження все не починалося, і Марсіана починала нервуватися.
-Невже я помилилася, - говорила вона сама собі, - ні, це неможливо. Я не могла помилитися.
Минуло ще кілька хвилин, і Марсіана з полегшенням побачила, як стовп диму і пари посилився, піднявся на висоту понад сто метрів. Потім десь в глибині вулкана щось ухнуло, затремтіло, і пролунав глухий вибух. Каміння під Марсіаною заходило ходором, але вона втрималася на ногах, і навіть вираз її обличчя нітрохи не змінився.
-Ну, давай миленький вулканчик, давай. Піднатужся ще трохи, - просила вона, трохи змінюючи позу. Здавалося, їй нетерпілося кинутися в жерло вулкана.
Немов бажаючи догодити дівчинці, вулкан вибухнув серією глухих вибухів, а потім пролунав вибух такої сили, що здавалося, поруч з Марсіаною вдарила блискавка. В повітря з гулом і гуркотом полетіло каміння, попіл, піднявся стовп диму. В центрі кратера з'явилася розпечена лава. Почалося виверження.
Марсіана абсолютно спокійно віднеслася до вибухів, до розпеченного каміння, котре падало навколо неї і їдкого сірчаного диму. Каміння облітало її стороною, а неприємний запах їй зовсім не заважав. Їй потрібна була лава. Саме за нею вона піднялася на вулкан і стільки часу, майже цілу годину чекала початку виверження.
Коли лава нарешті почала переливатися через край кратера, Марсіана підбігла, зачерпнула долонями трохи розплавленої породи і почала натирати собі руки. На її обличчі з'явилася задоволена усмішка. Вона примружилася, заусміхалася ще ширше. Їй було добре. Дуже добре.
-Чудово! - вигукнула вона, зачерпнувши долонькою ще трохи лави, - Як приємно. Я, напевно так тисячу років проживу, а може і довше, і ні трохи не змінюся, - говорила вона, розглядаючи свої палаючі руки.
Навколо Марсіани тривало виверження. Лунали вибухи різної сили. Летіли в небо каміння, попіл. Піднімалися клуби пари і чорного диму. Але Марсіана зовсім не звертала на це уваги.
Вона була зайнята тільки собою.
-Спасибі вулканчику! - крикнула вона, - лава чудова, - з цими словами, вона раптом скочила на лавовий потік, і немов серфінгіст на гребені океанської хвилі, з захопленими вигуками і сміхом, заковзала вниз по схилу вулкана. Їй було дуже весело, і вона досить довго каталася на потоці лави, то піднімаючись знову до кратера вулкана, то знову спускаючись вниз на нових потоках лави.
Видовище було фантастичне, але вчені, що спостерігали на великій відстані за виверженням вулкана, не могли бачити маленьку фігурку дівчинки на тлі розпеченої лави, котра пашіла жаром. Та й Марсіана зробила все можливе, щоб її ніхто не зміг побачити. Не тільки люди, але й прилади вчених.
Покатавшись собі на втіху, Марсіана повернулася додому. Тут вона дізналася, що в місті сьогодні вранці з'явився маніяк, котрий полював на дітей. Зникло вже двоє дітей. Вона не була з ними знайома, але гадала, що Біллі їх знає. Все містечко було перелякане, в той час як поліція робила все від них залежне для розшуку зниклих дітей, і упіймання небезпечного маніяка.
Марсіана кинулася телефонувати Біллі і Крісті.
* * * * *
Біллі про зниклих дітей нічого не було відомо. В цей момент Марсіана почула, що її кличе місіс Картер.
-Зараз йду, бабуся тітка Одрі! Я якраз розмовляю з Біллі! - відповіла Марсіана.
-До тебе тут прийшли. Крісті, - голосно промовила місіс Картер.
-Крісті? Скажи їй, що я зараз йду. Біллі, ти чув, до мене Крісті прийшла? - запитала Марсіана в телефону слухавку.
-Чув, - відповів Біллі, - Ви всі там так кричите, немов у вас пожежа. Гаразд, набери мене потім.
-Добре. Нікуди не пропадай, - з мобільним телефоном в руці Марсіана вибігла з кімнати.
Крісті виглядала блідою, наляканою і розгубленою.
Марсіана мовчки схопила її за руку і відтягла від вхідних дверей, щоб місіс Картер не почула про що вони розмовляють.
-Марсіана, - голос Крісті тремтів, вона ледь не плакала.
-Заспокойся і розповідай.
-Я знаю де Стіві і Меггі, - тихо промовила Крісті.
-Всі думають, що їх викрав маніяк, - відповіла Марсіана, - Навіть поліція так вважає.
Крісті заперечливо похитала головою і важко зітхнула.
-Навіть не знаю, що гірше, викрадення маніяком або те, що сталося з ними насправді, - підказала вона
-Розповідай, - зажадала Марсіана, хоча, як їй здавалося, вона і сама здогадувалася, що сталося з дітьми.
Крісті, затинаючись, розповіла все як було.
-Ясно, - вислухавши дівчинку, Марсіана на мить задумалась.- Сподіваюся, ще не пізно. Вони зараз точно в печері?
-Так. Двері зачинилися і вибратися вони не можуть. Ключ теж не можуть знайти.
-Пішли, - Марсіана схопила Крісті за руку і потягла за собою.
* * * * *
В печері було темно і холодно. Зверху капала вода. Стіві в який вже раз безрезультатно оглядав всі стіни і виступи. Ніякого секретного важеля або кнопки він не виявив. Меггі давно вже перестала плакати і тільки схлипувала. Їй було дуже шкода себе, і вона вже жалкувала, що хотіла допомогти Стіві. Якби не її необдумане бажання, вона б зараз була в себе вдома.
-Це все ти винен! - з докором вигукнула вона.
Стіві шмигнув носом і подивився на неї. Вигляд в нього був жалюгідний і нещасний.
-Звідки я міг знати, що так все станеться, - немов виправдовуючись, промовив він.
Меггі витерла брудними кулачками сльози на щоках і недружелюбно подивилася на нього.
-Я не винен, що в мене впали окуляри, а потім ми провалилися разом з ними в печеру, - відповів Стіві і важко зітхнув, - За нами обов'язково хтось прийде, - останні його слова прозвучали не надто впевнено.
Ага, чекай! - єхидно вигукнула Меггі, - Цікаво знати, хто за нами прийде, і як вони нас звідси витягнуть?
-Крісті знає, що ми тут, - сказав Стіві голосом повним надії, - Вона скаже Марсіані або комусь із дорослих, - Не хвилюйся, Меггі, нас обов'язково врятують.
-Добре б.
В цей момент вони почули якийсь шурхіт біля дверей.
-Ой, мамочко, миша! - вигукнула Меггі і заскочила на великий камінь.
Стіві байдуже знизав плечима. Подумаєш миша!
-Я думав, сучасні дівчатка вже не бояться мишей. Це так несучасно!
-Можливо, і несучасно, - погодилася Меггі, не злазячи з каменю, - Але миші такі ж неприємні, як і сто і тисячу років тому. Ти її бачиш?
Стіві заперечливо похитав головою.
-Тут мало світла, щоб побачити маленьку мишу, - відповів він.
-Міг би сказати це коротше, - дорікнула йому Меггі, - Нічого не чути?
-Начебто ні. Шерех припинився.
Хвилину нічого не відбувалося. Потім пролунав скрегіт. Звідкись посипалися дрібні камінчики, і двері в печеру відчинилися. На порозі стояла Марсіана, Крісті і Біллі.
З радісними криками Стіві і Меггі кинулися до своїх рятівників.
-Як ви тут опинилися? - строго запитала дітей Марсіана.
Стіві і Меггі перезирнулися.
-Ти розповідай, - сказав Стіві, виштовхуючи Меггі вперед.
-Ми грали, - почала Меггі і запнулась.
-Грали? - Марсіана подивилася на Крісті.
Крісті винувато зітхнула.
-Вибач, Марсіаночко. Вони дуже просили пограти в твою гру.
Звернення «Марсіаночко» Марсіані сподобалося, і вона вирішила не ображатися.
-Добре, - сказала вона, - Що було далі?
-Гра нас дуже захопила, - продовжувала розповідати Меггі, - Біллі нахилився за аптечкою і загубив свої окуляри. Хотів їх підібрати, але провалився. Я намагалася йому допомогти, і теж провалилася. Так ми опинилися в цій печері. Двері відкрити не змогли, - винувато закінчила Меггі і подивилася на Марсіану, - Ти на нас дуже злишся?
-Я? - Марсіана задумалася, - Вже ні. Але, що скажуть ваші батьки, я не знаю.
При слові «батьки» Стіві шмигнув носом.
-Може, ви не знаєте...так, справді, звідки вам знати, - продовжувала говорити Марсіана, - Але вас шукає вся поліція штату. Пустили навіть слух, ніби в місті з'явився маніяк, і він вас викрав.
-Маніяк? - обличчя Меггі зблідло. Очі округлилися.
-Маніяк, - підтвердила свої слова Марсіана, - Крісті, скажи ти їм.
-Так, вас шукають з учорашнього ранку. З того моменту, як ви пропали в грі.
-Що ж робити? - Стіві мало не плакав.
-Що-небудь придумаємо. Зараз пора звідси йти, - Марсіана повернулася і першою попрямувала до виходу з печери.
Діти мовчки пішли за нею. Йшли вони більше десяти хвилин, але на поверхню поки не вийшли. Марсіану це дещо спантеличило.
Дивно, - на мить зупинившись, промовила вона.
-Що саме? - запитала Крісті, а Біллі посвітив навколо ліхтариком.
-Я добре знаю цю гру, але в грі немає цього тунелю.
-Може, ти просто забула? - припустив Біллі.
-Я нічого не забуваю. В гру втрутився хтось чужий.
-Поліцейські? - злякався Стіві.
-Не думаю, - заперечила Марсіана.- Вони зараз прочісують околиці містечка. Та й не можуть вони змінити гру.
-Хто ж тоді? - запитала Крісті.
Марсіана знизала плечима.
-Скоро дізнаємося. Якщо він або вона зараз в грі, то, напевно, стежить за нами і спробує що-небудь зробити, - відповіла Марсіана.
Діти не розуміли, що вона має на увазі.
-Що зробити? Ти про що? Поясни нам доладу, - наполягав Біллі.
-Поки не знаю, але нам слід бути дуже обережними.
-Але це ж гра! - вигукнула Меггі, - Ми зараз вийдемо з неї і все. Повернемося до себе додому! - вона вирішила, що Марсіана просто їх лякає в помсту за те, що вони без дозволу грали в її гру. А головне, грали без неї.
Марсіана нічого не відповіла і пішла вперед. Діти за нею. Ще хвилин через десять Марсіана зупинилася і сказала:
-Біллі, ти за старшого. Мені потрібно відлучитися на деякий час. Я швидко, - і зникла.
Дівчатка були в шоці, а хлопчики робили вигляд, що нічого незвичайного не сталося.
-Тут просто темно, ось нам і здається, що вона зникла, - запевняв своїх друзів Біллі, - насправді, вона звернула в один з невідомих нам ходів. Це ж гра Марсіани! - Біллі говорив так головним чином, щоб в першу чергу заспокоїти самого себе, а потім вже своїх друзів.
-А якщо вона не повернеться? Що ми тоді будемо робити? - мало не плачучи промовила Меггі.
-Не говори дурниць, - дорікнув дівчинку Біллі, - Повернеться. Ось побачиш.
Марсіана не така.
* * * * *
Поки діти сперечалися і злякано озиралися на всі боки, Марсіана вирішила з'ясувати, хто за ними спостерігає. Вона з перших секунд перебування в грі відчула, що щось змінилося. Це як і раніше була її гра, але в той же час і чиясь ще. Хтось їй незнайомий і невидимий втрутився в її гру.
Можливо, це була своєрідна пастка, підготовлена для неї - Марсіани, в яку з необережності потрапили Стіві і Меггі. Хоча, якщо хтось поставив собі за мету заманити в печеру Марсіану, то він свого все ж домігся. Вона тут, і йде напівтемним коридором. В темряві Марсіана бачила не гірше кішки.
Біля стіни Марсіана помітила якийсь рух. Вона зупинилося. Рух теж припинився. Але Марсіана вже знала, що вона не одна.
-Карів а кару ту а ка Роун? - промовила вона, звертаючись в темряву.
Відповіддю їй була тиша, але потім пролунав чийсь голос.
-Карів та у ноу такеру.
Марсіана хмикнула, і зробила крок вперед.
Від стіни відокремилася тінь, і Марсіана побачила перед собою дивовижну істоту. Вона придивилася. Це був крегл!
-Знову ти! - вигукнула вона, збираючись спалити набридливу істоту. Але потім передумала і посміхнулася, - Я тебе залишу в своїй грі. Коли мені буде нудно, я буду приходити сюди і грати з тобою. Після цих слів Марсіана вплавила крегла в стіну печери і повернулася до своїх друзів.
Діти злякано і насторожено дивилися на неї.
-Миша! - задоволеним тоном повідомила Марсіана, немов ця новина могла всіх порадувати. Особливо дівчаток.
Меггі відразу почала оглядатися навколо, а Крісті мимоволі пригорнулася до Біллі. Хлопчик на всякий випадок демонстративно відсунувся від неї. Його серце назавжди належало Марсіані, і він хотів, щоб вона і всі це знали і бачили.
-Де вона? - запитала Крісті, з побоюванням вдивляючись в напівтемряву.
-Де? - перепитала Марсіана, - я її закрила в норі. Це ж гра. Моя гра.
-Дійсно, - погодилася Крісті і трохи розслабилася, - Ми всі забули, що це комп'ютерна гра, і що ми всі перебуваємо в грі, і що все це не по-справжньому.
Марсіана, слухаючи її, ствердно кивала головою.
-Звичайно, не по-справжньому. Не хвилюйся так, Крісті. Нічого поганого не трапиться та й не може трапитися.
Діти пожвавішали і всі разом попрямували до виходу з печери. Хвилин через п'ять вони вже були в кімнаті Крісті і, попрощавшись, розійшлися по домівках.
Марсіана, щоб відволіктися від думок про крегла, відразу пішла в сад місіс Картер провідати свої квіти.
|
