Астронавт Майкл Джонсон знімав показання приладів в руховому відсіку орбітальної станції. Раптом він здригнувся, і немов до чогось прислухаючись, злегка повернув голову. Потім кивнув і увімкнув внутрішній радіозв'язок.
-Сер, у нас виникли проблеми, - стурбованим голосом промовив він, звертаючись до командира станції.
-Які ще проблеми? В чому справа, Джонсоне? - на екрані з'явилося стривожене обличчя командира Хопкінса, - Що-небудь серйозне?
-Та ні, поки. В одному з відсіків збільшився рівень вуглекислого газу. Напевно, з кондиціонером щось негаразд. Зараз перевірю.
-Ок, Джонсоне. Перевіриш, доповіси.
-Добре, сер, - Джонсон щось перемкнув, зробив замітку в своєму журналі.
-Сер, з невідомої поки причини, падає тиск в деяких відсіках. Я б порадив вам з хлопцями перейти в посадковий модуль, поки я тут все не перевірю.
-Добре. Пришлю тобі на допомогу Парсона.
-Не варто, сер. Сам впораюсь. В кінці-кінців, це мій обов'язок стежити за мікрокліматом станції.
-Як хочеш. Коли все закінчиш, даси знати.
-Звісно, сер.
Переконавшись, що всі астронавти благополучно перебралися в посадковий модуль, Джонсон заблокував люк, що веде до центрального житлового приміщення станції. Тепер його товаришам нічого не загрожувало. Вони перебували в цілковитій безпеці.
-Джонсоне, як справи? - запитав з екрану Хопкінс, - Знайшов причину?
-Так, сер.
-І що це було? - запитав командир Хопкінс.
-Ви летите додому, сер, - відповів Джонсон, не дивлячись на екран.
-Що?! - вигукнув Хопкінс, не вірячи своїм вухам, - Як додому? Що ти таке кажеш, Майкле. Це такий жарт?
-Вибачте, сер. Але мені потрібна станція, - відповів Джонсон.
Обличчя командира експедиції Хопкінса сильно зблідло.
-Що ти таке кажеш, Майкле? Схаменися. Якщо це такий жарт, то він зовсім не смішний і дуже затягнувся.
-Сер, я вам вже сказав - це не жарт, - непохитно відповів Джонсон, - Ви повертаєтеся на Землю, а я лечу на Уран.
-На. ... Куди ??? - Хопкінсу здавалося, що хтось із них зійшов з розуму.
-На Уран, сер, - повторив Майкл, - У мене там справи. Мене там чекають.
-Звихнувся хлопець, - тихо промовив Родні за спиною Хопкінса.
Майкл його почув.
-Зовсім я не звихнувся. Просто у мене там справи, - повторив він.
-Де? На Урані!? - вигукнув Хопкінс, - Які у тебе під три чорти можуть бути справи на Урані? Ти не долетиш до Урана. Станція просто не розрахована на такі польоти. У тебе не вистачить ні повітря, ні їжі, нічого! Ти хоч це розумієш? Майкле, що з тобою? Прокинься? - кричав командир Хопкінс.
Джонсон вперто мовчав і робив свою справу. Активував програму автоматичної відстиковки посадкового модуля в якому знаходилися його товариші.
Командир Хопкінс чудово бачив, що він робить.
-Джонсоне, зупинись, поки не пізно. Я тобі наказую, я вимагаю! Ти чуєш мене, Джонсоне? Вимагаю негайно відчинити люк і випустити нас! Я в свою чергу зроблю вигляд, ніби нічого не було. Ти мене розумієш? Я питаю, розумієш? - Хопкінс кричав, хоча насправді не усвідомлював цього.
-Розумію, сер. Але випустити вас ніяк не можу, - астронавт Джонсон натиснув на кнопку. Почався автоматичний відлік зворотного часу.
Через хвилину почалася процедура відстиковки посадкового модуля від основної станції. Щоб не чути криків товаришів і погроз Хопкінса, Джонсон просто вимкнув зв'язок, і подивився в ілюмінатор.
Коли посадковий модуль з екіпажем на борту почав віддалятися, Джонсон почув за своєю спиною жіночий голос.
-Майкле, ти готовий? - запитав цей голос.
Джонсон повільно повернувся. Перед ним стояла Олена Гущина. На ній вже не було пошкодженого скафандра. Шкіра її обличчя злегка світилася зсередини. З волосся сочилася якась речовину, котра світилася. З лівого ока скотилася жовта сльоза, і немов бурштин, застигла на щоці дівчини. Виглядала вона дуже незвично.
Джонсона її візит не злякав. Здавалося, він її чекав, чи знав, що вона до нього прийде. Немов давній знайомій він кивнув на знак вітання.
-Так, готовий, - твердо відповів він.
Говорили вони на зовсім незнайомій і чужій їм обом мові, яку, тим не менш, вони прекрасно розуміли.
-Вневнений? - дівчина провела рукою по своєму волоссю, і в невагомості станції зависли жовті кульки світла.
Джонсон з цікавістю подивився на них. У нього навіть в думках не було запитати, що все це означає, і чому дівчина так дивно виглядає. Для нього вона виглядала цілком природно.
-Я завжди готовий, - повторив Джонсон, - коли вирушати?
-Зараз. Вона чекає на тебе.
-Марсіана?
-Так, Марсіана, - ствердно відповіла Олена, - Вони зараз якраз стартують з мису Канаверал. Марсіана підбере тебе на орбіті Марса.
Джонсон на мить задумався.
-Багато їх там?
Олена заперечливо похитала головою.
-Тебе це не повинно хвилювати. Ти служиш Марсіані. Ти мене розумієш?
-Розумію.
-Добре, - Олена зітхнула, обвела поглядом станцію.
-Мені пора, Майкле. Удачі вам на Обероні.
Дівчина зникла так само несподівано, як і з'явилася.
-Спасибі, - повільно промовив Джонсон їй услід.
Впевненими рухами він активував систему самознищення станції. Коли орбітальна станція зникла в сліпучому ядерному спалаху, він уже був далеко.
* ****
Екіпаж експедиції космічного корабля «Стаборн» складався з шістнадцяти чоловік. Дві групи спецназу по п'ять чоловік у кожній, і шість членів екіпажу космічного корабля, які добровільно погодилися доставити експедицію за Оберон. Астронавтами командував Аарон Харпер. Бійцями спецназу полковник ФБР Джон Маккинні. Ніхто з них в космосі раніше не був. За винятком астронавтів, які далі земної орбіти нікуди не літали.
Крім Марсіани в експедиції була ще одна жінка. Лікар Ніколь Саймон. Марсіана з нею відразу здружилася, хоча і помічала насторожені погляди своєї нової подружки. Особливо, коли та думала, що Марсіана не бачить, яким поглядом вона на неї дивиться. Марсіана вирішила не надавати цьому значення.
Експедиція була оснащена найсучаснішими приладами та озброєнням. Завдання експедиції - знайти лігво чужинців на Обероні і знищити, поки їх там не з'явилося багато. Якщо виникне така необхідність, спецназ міг навіть застосувати ядерну зброю для ліквідації агресора.
Правда, полковник Маккинні вважав, що обійдеться без ядерної зброї. Всю надію на успіх місії він покладав на своїх бійців і двох роботів андроїдів, які управляли автоматичними літальними штурмовика. У НАСА вирішили, що після прибуття на Оберон, в першу чергу, запустять андроїдів, щоб ті обстежили район, де, як вони гадали, влаштувалися чужинці. Люди вступлять в справу на завершальній фазі операції. Тобто проведуть зачистку території. Таке рішення було вельми розсудливим, якщо врахувати, що на Обероні, особливо на тіньовій стороні супутника, панують наднизькі мінусові температури.
За розрахунками фахівців НАСА політ до орбіти Урана займе не більше трьох днів. Всього три дні і люди потраплять в зовсім чужий і незнайомий їм світ. Мало хто вірив не тільки в успіх місії, але і в те, що вони, взагалі, туди долетять і, тим більше, повернуться назад на Землю. Правда, на Землю в автоматичному режимі міг повернутися корабель. З екіпажем або без нього. Та й то тільки в тому випадку, якщо автоматика і двигуни не постраждають під час зіткнення з прибульцями.
Летіти зголосилися одні тільки добровольці. Корабель «Стаборн» стартував з мису Канаверал рівно о 17.00. Після виходу на земну орбіту, він взяв курс на Марс. Далі був Юпітер і Уран. Кінцевий пункт призначення місії.
До кінця першого дня, коли всі на кораблі познайомилися і, з різними думками, почуттями та сподіваннями приготувалися до зустрічі з Обероном, Марсіана підійшла до наукового консультанта експедиції Маркуса Вітмена. Він з самого початку тримався трохи осторонь від інших членів екіпажу, посилаючись на зайнятість. Іноді тільки про щось радився з командиром корабля. Зараз він був зайнятий тим, що налаштовував андроїдів літальних апаратів.
Якусь мить Марсіана стежила за ним, стоячи біля нього за спиною, потім підійшла майже впритул і тихо сказала:
-Нічого в тебе не вийде.
Спина Маркуса здригнулася, потім він повернув до Марсіани обличчя. Сірі очі дивилися пильно і уважно. Він посміхнувся.
-Чому не вийде? - голос у нього був трохи глухий, але приємний, - Зараз проведу тестування всіх систем, і все буде в порядку.
Марсіана посміхнулася у відповідь.
-У тебе не вийде, ні захопити мене, ні ліквідувати, - не підвищуючи голосу, промовила вона.
Маркус зусиллям волі зберіг на обличчі незворушний вираз, і навіть зобразив деяке здивування.
-Що ти таке кажеш? Про що ти? Я тебе зовсім не розумію, Марсіана, - промовив він, і його ліва щока ледь помітно сіпнулася.
-Все ти прекрасно розумієш, - заперечила Марсіана, - Якщо у тебе є така можливість, передай своїм господарям, що у тебе немає жодних шансів виконати поставлене перед тобою завдання, - вона зробила паузу, і в її очах загорівся недобрий вогник, - Цікаво, - повільно продовжувала вона, - як давно ти працюєш на іноземні спецслужби?
Маркус зблід, злякано подивився на неї.
-Ти знаєш? Звідки?
-Неважливо, - відповіла Марсіана, насолоджуючись його розгубленістю змішаною з переляком, - Скажу тільки, що тобі не вдасться, ні застрелити мене, ні отруїти, ні приспати. А якщо ти все ж зробиш таку спробу, я тебе просто спалю. Тобі все ясно, Маркусе?
Маркус Вітмен відкрив рот і хотів щось заперечити, але так і не знайшов, що сказати.
Марсіана повернулась і покинула відсік.
Приголомшений почутим, Маркус якусь мить нерухомо сидів у кріслі, потім знову взявся тестувати андроїдів. Правда, робив він це вже повільно і з зупинками. Всі його думки були зосереджені на словах Марсіани. Він вирішив, поки нічого не робити, і свою доповідь в центр про те, що його розкрили відкласти до кращих часів.
«Якби вона хотіла мене знищити, то давно б це зробила, - розмірковував Маркус, перевіряючи мікрокамери, вмонтовані в очі андроїдів, - якщо цього не зробила, значить, я їй для чогось потрібен. Для чого? Якби я тільки знав. Гаразд, поживемо, побачимо», - він відклав тестування андроїдів і почав складати шифроване повідомлення в головне управління контррозвідки.
|
