Розділ 18
Полковник Маккинні і сержант Галахер чекали Адамса біля посадкового модуля. Адамс їх теж побачив, і зупинився на деякій відстані.
-Сер, це я, Адамс, - голосно крикнув він.
-Бачимо, Адамсе, - відповів Маккинні, - Що трапилося?
Адамс не рухався. Плечі його поникли.
-Сер, Грехем спалив Коннера. У того вселилися якісь паразити. Я вбив Грехема. Ось і все, сер. Можете віддати мене під суд, - Адамс зробив крок вперед, але полковник жестом зупинив його.
-Не наближайся Адамсе. Стій, де стоїш, - наказав він.
Адамс все зрозумів. На очах у нього виступили сльози.
-Ви теж ... теж думаєте, що я заразився? Що я зараз, як Коннер і Грехем? - запитав він тремтячим голосом.
Полковник не відповів.
-Ви ж мене не залишите тут одного? Адже не залишите? - запитував Адамс з відчаєм у голосі.
-Тримай його на прицілі, - шепнув полковник Галахер, - спробує наблизитися, стріляй на ураження. Все зрозумів?
-Так, сер, - тихо відповів Галахер, непомітно беручи Адамса на приціл випромінювача.
Адамс зробив вигляд, ніби нічого не помітив.
-Адже ви не залишите мене тут одного, сер? Адже, правда, не залишите? - з благанням у голосі знову запитав він, - Я здоровий, сер. Чесне слово здоровий. Це Грехем ніс Коннера, і він сидів поруч з ним. Я до Коннера навіть не торкався. Та й до Грехема теж. А потім я його спалив. ... Ну, щоб ця зараза не поширювалася, і не проникла в наш модуль, - Адамс говорив швидко і немов у гарячці. Йому здавалося, що полковник Маккинні йому повірить і дозволить повернутися на корабель, - Можете навіть взяти у мене аналізи! - вигукнув Адамс, простягаючи праву руку, немов уже збирався здати кров для лабораторних досліджень.
-Ми тебе не залишимо тут одного. Заспокойся, - промовив Маккинні, - Але і ти зрозумій нас. Після того, що ми всі побачили, взяти тебе назад на корабель, ми просто не маємо права. Навіть якщо я дам такий дозвіл, то капітан Харпер, напевно, не відчинить шлюз. У нього на цей рахунок своя інструкція.
Голос полковника Маккинні звучав переконливо і досить щиро. Адамс починав уже думати, що полковник Маккинні, дійсно, йому співчуває і не залишить одного на Обероні.
-Що ж робити, сер? - запитав він.
-Що робити? - Маккинні на мить задумався, - Ми зробимо для тебе тимчасовий притулок, а самі полетимо на корабель. Ти залишишся тут і будеш чекати лікаря. Ти мене розумієш, Адамсе?
-Так, так, сер. Я згоден! - вигукнув Адамс, - Це все вона винна. Ця відьма! Це вона заразила Коннера, а сама зникла.
Полковнику Маккинні почало здаватися, що Адамс злегка не в собі.
-Відьма? Ти маєш на увазі Марсіану?
-Її, сер, - з запалом вигукнув Адамс, - Це вона все зробила. Її рук справа. Вона хоче знищити експедицію. Спочатку заразила Коннера, потім Грехема, ... Слава богу мені вдалося врятуватися від цієї зарази!
Полковнику Маккинні стало ясно, що Адамса в будь-якому разі не слід пускати назад на корабель.
-З Марсіаною ми все з'ясуємо. До речі, де вона?
-Не знаю, сер. Коли ми приїхали, Коннер був один. Цієї відьми ніде не було. На зв'язок не виходила. Прилади теж не могли її знайти. Я ж кажу, відьма! - в цей момент Адамс нагадував середньовічного релігійного фанатика.
Галахер втупився на Адамса, наче вперше бачив.
-Сер, що це з ним? - тихо запитав він полковника.
-Нерви. Злякався сильно. Ось і несе, сам не знає що, - теж тихо відповів Маккинні.
Адамс помітив, як вони перешіптуються, і його охопила сильна підозра. Йому раптом стало ясно, що корабля йому більше не бачити, як своїх власних вух. Що він, Адамс так і здохне на цій чортовій планеті. Полковник Маккинні просто заговорював йому зуби. Адамса раптом охопила шалена ідея. Він вирішив будь-яким способом проникнути всередину посадкового модуля і повернутися на корабель.
Адамс вистрілив першим. Полковник Маккинні очікував від свого підлеглого чогось подібного, тому з блискавичною реакцією виставив перед собою як щит Галахера. Поки той горів і корчився в агонії, полковник Маккинні встиг сховатися на борту посадкового модуля.
Адамс, розуміючи, що його план провалився, лаявся на чому світ стоїть, і стріляв по модулю. Плазма обпалила корпус, але серйозної шкоди заподіяти не могла.
-Сер, я не хотів! Вибачте мене, сер! - закричав раптом Адамс, опускаючи зброю, - Візьміть мене з собою. Не залишайте мене тут одного!
Посадковий модуль повільно відірвався від поверхні і почав набирати висоту.
Адамс завив, немов дика тварина, впав на коліна і почав бити кулаками і шоломом по землі. У цей момент на нього страшно було дивитися.
* * * * *
Спочатку Марсіана хотіла бути поруч з Коннером, поки не прийде допомога. Але потім вона раптом відчула, що за нею хтось спостерігає.
-Цікаво, хто це може бути? - в слух промовила Марсіана, вдивляючись в напівтемряву.
На деякій відстані вона побачила якісь освітлені стовпчики. Вона вирішила подивитися, що це таке.
-Стівене, я відлучуся ненадовго, - промовила вона і, не чекаючи відповіді Коннера, пішла в напрямку світіння.
Хвилини через дві вона побачила цілий ряд стовпчиків висотою не більше півметра, які світилися. Марсіана підійшла до одного зовсім близько. Вона хотіла з'ясувати, що це таке. Небезпеки Марсіана поки що не відчувала, інакше трималася б на безпечній відстані.
Сяючий стовп здавався багатошаровим, і всередині нього щось темніло. Марсіана поклала обидві руки на стовп світла і злегка натиснула. Її руки увійшли всередину світла. За щільністю світіння нагадувало собою воду. Марсіана ще більше засунула руки всередину стовпа і щось намацала. Це щось відразу почало нагріватися і наближатися до неї.
Марсіана відвела руки і відступила на один крок. На неї крізь освітлену поверхню дивилася якась істота. Зовсім крихітна, з одним оком, ротом і двома кінцівками з одним пальцем. Єдине око істоти пильно дивилося на Марсіану.
Марсіана стояла нерухомо. Потім знову поклала обидві руки на сяючу поверхню. Істота засмикалася і почала горіти. Марсіана спокійно дочекалася, коли вона повністю зникне, і перейшла до наступного стовпчика світла. Тут вона зробила те ж саме.
Коли вона підійшла до останнього стовпчика наповненого м'яким світлом, його поверхня почала змінюватися, бліднути і Марсіана побачила... себе! Це було настільки несподівано, що вона охнула і трохи навіть розгубилася.
-Ти хто? - запитала вона, з цікавістю себе розглядаючи. Її копія виглядала точнісінько як вона. Навіть скафандр нічим не відрізнявся.
-Марсіана, - відповіла псевдо Марсіана.
-Справді? - промовила Марсіана, - Мене це чомусь не дивує. Ти мій клон чи хто?
-Я, Марсіана, - відповіла друга Марсіана.
-Хороший трюк - схвально вигукнула Марсіана, - Але тобі це нічим не допоможе.
Як Марсіані не шкода було знищувати свого двійника, але вона не роздумуючи спалила істоту, котра настільки вдало скопіювала її зовнішність. Після цього світіння стовпчиків зменшилося, і вони зникли серед каміння. Марсіана, розмірковуючи про те, щоб все це означало, не поспішаючи пішла назад.
Повернувшись до захисного куполу, Марсіана побачила, що Коннера там вже немає. Вона зрозуміла, що запізнилася. Ще через хвилину вона побачила яскравий спалах світла, а в навушниках пролунали крики і стогони. Це сержант Грехем підпалив Коннера разом з всюдиходом. Зрозумівши, що з її товаришами трапилася біда, Марсіана поспішила їм на допомогу.
Але допомагати, як виявилося, не було кому. Вона застала всюдихід, котрий горів, а трохи осторонь чийсь обвуглений труп. Марсіана не злякалася і не засмутилася. Все, що сталося, вона сприйняла спокійно, і вирішила з'ясувати, хто з групи залишився в живих. Вона попрямувала до посадкового модуля, сподіваючись про все дізнатися у полковника Маккинні. Користуватися зв'язком Марсіана не хотіла. Радіочастоти її чомусь дратували.
* * * * *
Коли Адамс трохи заспокоївся і підняв голову вгору, посадковий модуль перетворився в яскраву зірку, яка швидко летіла по небу. Адамс обернувся і скрикнув. Поруч з ним стояла Марсіана.
-Ти? Ти? - вигукнув він, відскочивши від неї, немов від нечистої сили.
-Я, - відповіла Марсіана, - Що у вас тут сталося?
-А ти хіба не знаєш?
-Якби знала, не стала б питати.
-Коннер підхопив якусь заразу, - похмуро відповів Адамс, дивлячись убік. Спочатку він зрадів присутності Марсіани, але потім йому стало не по собі. Перебувати на Обероні в компанії відьми не найкраща перспектива.
-І? - Марсіана пильно на нього дивилася.
-Ці паразити зжерли його зсередини. Вони як тонкі, білі черв'яки. Грехем його спалив, щоб зараза не поширилася на інших членів експедиції.
-Так це обвуглений труп Грехема я зустріла біля всюдихода? - запитала Марсіана, здогадуючись, що за трагедія там розігралася.
-Ну, так, - неохоче відповів Адамс, - Я його попереджав, щоб до мене не наближався. Він не послухався.
-Ясно, - спокійно промовила Марсіана, немов Адамс розповідав їй про незначні дрібниці.
Це її «ясно», змусило Адамса здригнутися і з цікавістю подивитися на неї.
-Що ясно? - запитав він, - Це ж ти... ти? - він не наважувався договорити.
-Що я? - запитала Марсіана, - заразила Коннера, хочеш сказати?
-А хіба ні? - питанням на питання відповів Адамс.
-Ні, звичайно. Хоча, почасти ти правий. Я, коли добувала кисень для Коннера, випадково розбудила місцевих паразитів. Під дією кисню і високої для них температури вони швидко ожили, і проникли в тіло Коннера. Нічого, зараз все навколо охолоне, і вони знову впадуть у сплячку.
-Це вже не має значення, - похмуро промовив Адамс.
-Чому?
-Тому що полковник Маккинні полетів, а ми з тобою тут і здохнемо. Ось чому. Ніхто нас на корабель не візьме. Ми для них інфіковані невідомими позаземними паразитами, - Адамс важко зітхнув, - Принаймні, я.
Марсіана спокійно вислухала його і сказала:
-Ми тут не одні. Є ще Сара.
-Робот? - пирхнув Адамс - не сміши мене. Яка користь з тупого андроїда?
-Сара вже не тупий андроїд, - багатозначно промовила Марсіана, - Вона тепер розумна і в неї є ноги.
-Що? Ноги? - не повірив їй Адамс, - Це як?
-Поки не знаю. Але вона когось тут зустріла, і цей хтось змінив її до невпізнання. Сара тепер здатна самостійно пересуватися і її інтелекту позаздрить будь-який науковець.
-Ти хочеш сказати, андроїда змінили паразити? Ті, що вселилися в Коннера? - в голосі Адамса чулася неприхована насмішка.
-Адамсе, не говори дурниць. Хіба я згадала паразитів? Я сказала «хтось». Ти хіба не чув?
-Та чув я. Чув. Хоча все одно не розумію. Чим вона нам допоможе?
-У неї є літальний апарат, за допомогою якого ти можеш потрапити на корабель.
-А ти? - одразу запитав Адамс, - Тут залишишся?
-Не зовсім. Я прилечу пізніше.
-На чому? На ... - Адамс мало не сказав «на мітлі, як відьма», але вчасно стримався, - на якомусь іншому апараті, чи вона за тобою повернеться? Я маю на увазі Сару?
-За мене не хвилюйся. Думай про себе, - відповіла Марсіана.
-Я думаю, та користі від цього мало, - похмуро відповів Адамс, - Ну, де твій розумний робот? Де ми її знайдемо? Пішки ми далеко не зайдемо.
-Не потрібно її шукати. Сара сама нас знайде. Вона вже близько.
-А, ну якщо так, то почекаємо, - Адамс несподівано опустився на землю і схрестив ноги, поклавши на них випромінювач, - Сидячи мені якось зручніше чекати ... - він раптом схопився на ноги і почав поспішно струшувати з себе пил, - Черви, паразити! - злякано закричав він, - Чому ти мені не нагадала? - звинуватив він Марсіану.
Марсіана дивилася на нього з цікавістю.
-І як тебе тільки мама відпустила в спецназ? - запитала вона.
-Ось взяла і відпустила! - крикнув Адамс, продовжуючи крутитися на місці, - Тебе забула запитати. ... Тепер вони в мене залізли! - він мало не плакав від страху і відчаю.
-Заспокойся, Адамсе. Ніхто в тебе не вселився. При мінусовій температурі вони абсолютно нешкідливі.
-Точно? Звідки ти знаєш? Ах так, ти ж відьма. ... Ой, вибач, Марсіана. Вирвалося.
-Я не образилася.
-Серйозно?
-Серйозно.
-Фу - у! Ну, і слава Богу. Довго нам ще тут стирчати?
-Ні, - коротко відповіла Марсіана, - Адамсе, ти ставиш багато питань. Ти мене відволікаєш. Краще візьми свою зброю і дивись навколо. Щоб до нас хто-небудь не підкрався.
-А що, є кому? - Адамс стиснув випромінювач, уважно почав вдивлятися в напівтемряву, - Тепловізор нічого не показує, - промовив він.
-Для них твій тепловізор все одно, що дитяча іграшка, - відповіла Марсіана.
-Окей, - відповів Адамс, починаючи відчувати себе трохи ніяково за свою паніку. Марсіана, хто б вона не була, не боїться, а він поводиться немов останній боягуз. Ну, полетів полковник, то що битися головою об землю тепер?
Йшли хвилини. Вони чекали, але Сара не з'являлася.
* * * * *
На висоті кількох кілометрів над поверхнею Оберона полковник Маккинні прийняв рішення скинути на супутник атомну бомбу. Зрозуміло, за інструкцією належало порадитися з капітаном Харпером, але у полковника Маккинні після всього, що сталося не було бажання ні з ким радитися, а головне, він не був упевнений, що йому ще раз випаде нагода реалізувати свій план.
Йому раптом спало на думку, що у Харпера теж є секретний план з приводу того, що йому робити з членами екіпажу, котрі побували на Обероні. Цілком можливо, що коли Харпер дізнається, що його бійці загинули від паразитів, він просто не пустить їх на борт корабля. І це буде правильне рішення. Маккинні сам би так вчинив. Дозволити йому і пілоту Томпсону повернутися на корабель - це потенційна смертельна загроза для членів екіпажу і решти бійців на кораблі, а відповідно і для всієї Землі, коли вони повернуться додому. Паразити Оберона з легкістю могли поширитися по всій земній кулі. Тоді це, дійсно, буде кінець світу.
-Томпсоне, підготуй все до скидання бомби, - розпорядився Маккинні.
Білявий лейтенант спочатку завмер, потім ствердно кивнув.
-Прямо зараз, сер?
-Так, прямо зараз.
-В якому квадраті накажете скинути лялечку?
-Там де ми сідали.
-Ясно. Подарунок Адамсу? - посміхнувся Томпсон.
-Не твоя справа. Виконуй наказ.
-Окей! - Томпсон активував програму скидання ядерного заряду, і через кілька хвилин, контейнер з бомбою відокремився від посадкового модуля.
-Що зараз буде, сер, - знизавши плечима, промовив Томпсон.
-Що ти маєш на увазі? - не зрозумів полковник.
-Зараз як рвоне, сер. А нам за це не влетить, сер? Адже наказу не було.
-Тобі то вже точно нічого боятися. Стеж за показами приладів,- відказав полковник Маккинні.
-Я стежу, сер. Відеокамери встановлені на корпусі контейнера працюють. Бомба вибухне на висоті одного кілометра, - лоб Томпсона раптом зморщився, - Сер, а як Марсіана? Вона знає про майбутній вибух?
-Ні, - Маккинні заперечливо похитав головою, - Вона не вийшла на зв'язок. Швидше за все, вона загинула. А якщо й ні, це вже не має значення. Ми повинні зробити все можливе, щоб зупинити поширення паразитів.
Слова полковника Маккинні звучали переконливо, і лейтенанта Томпсона перестала хвилювати доля Марсіани.
-Скільки до вибуху? - після напруженої паузи запитав Маккинні.
-Шістьдесят сім секунд. Ще не довго залишилося. Нехай ВОНИ побачать нашу силу.
-Побачать, Томпсоне, побачать, - полковник Маккинні з напругою дивився на монітор. Секундомір відраховував останні секунди.
Потім яскравий спалах освітив все навколо. Томпсон мимоволі закрив рукою очі, а полковник Маккинні відступив на крок від монітора.
-Є, вибух, сер! - збудженим голосом вигукнув Томпсон, - Завдання виконано!
-Добре, лейтенанте, - полковник Маккинні зі змішаним почуттям дивився як стрімко розростається над поверхнею Оберона гігантський вогненний гриб від ядерного вибуху. Він був упевнений, якими б здібностями Марсіана не володіла, їй не вціліти в атомному пеклі. Хіба що, вона якимось чином перенеслася на інший бік супутника або, взагалі покинула Оберон.
«Вона могла захопити апарат андроїда і вийти на орбіту, - розмірковував він, - Можливо, навіть Адамса прихопила з собою. Хоча ні, місця на всіх не вистачить. Гаразд, бог їй у поміч».
Заграва від ядерного вибуху поступово згасало.
-Красиво, - промовив Томпсон, - Я все зняв на камеру, сер. Можна потім подивитися або показати вченим, коли повернемося додому.
-Добре. Подивимося, - Маккинні сів у вільне крісло перед пультом керування, - Зв'яжи мене з капітаном Харпером.
-Слухаю, сер, - з готовністю відгукнувся Томпсон. В глибині душі він був задоволений, що став свідком справжнього ядерного вибуху. Ніхто серед його знайомих не міг цим похвалитися, - Пане полковнику, - промовив він, почухавши перенісся, - Цікаво, що там зараз?
-На поверхні? - здогадався Маккинні.
-Так.
-Можемо попросити Харпера відправити туди другого андроїда, нехай збере інформацію, - відповів Маккинні.
-Напевно, горить все. Плавиться, - промовив Томпсон.
- Не без цього. Що зі зв'язком? Довго ще?
-Доведеться почекати. Корабель знаходиться в тіні супутника. Зараз з'явиться.
-Добре. Почекаємо. Поспішати нам нікуди. Власне, поставлене перед експедицією завдання виконано. Ми з'ясували, що на Обероні є життя, - Маккинні зробив паузу, - І це життя вороже людині.
-Я б не погодився з цим, сер, - заперечив Томпсон.
-Так? - здивувався Маккинні.
-Сер, на Землі теж можна зустрітися з тигром або гримучою змією, і вирішити, що всі інші істоти теж ворожі. Адже ми на Обероні провели зовсім мало часу. Навіть дня не пробули. На мій погляд, робити остаточні висновки рано, - Томпсон пожвавішав, - Сер, зв'язок з кораблем!
На екрані з'явилося обличчя капітана Харпера.
-Як справи, Аароне? - поцікавився полковник Маккинні.
-Нормально. Чекаємо вашого повернення. Як я зрозумів, скинули посилку? - капітан Харпер мав на увазі атомну бомбу.
-Так, довелося. Не було іншого виходу, - відповів Маккинні, - На Обероні мешкають небезпечні паразити, які знищили моїх бійців. Ми втратили Коннера, Грехема і Адамса.
-Співчуваю, полковнику. Марсіана з вами?
Маккинні заперечливо похитав головою.
-Зникла. У встановлений час не вийшла на зв'язок. Довелося летіти без неї.
-Керівництву це може не сподобатися, - зауважив Харпер.
-Плював я на них усіх. Нехай самі полетять і подивляться, що тут діється. Я сам можу сидіти в кабінеті і віддавати розумні розпорядження. Тут все виглядає по-іншому. Навіть з орбіти Оберона, - полковник Маккинні натякав капітану Харперу, що нехай той не судить про те, чого не знає. Він, Маккинні теж може сидіти на орбіті і вчити, що робити там, внизу. Але він не боягуз, і полетів разом зі своїми хлопцями.
-Вибачте, полковнику, - на подив офіційним тоном промовив капітан Харпер.
Полковник Маккинні від подиву навіть примружився, а потім посміхнувся.
-Як на кораблі? Все спокійно? Як мої хлопці?
-Все добре. Гостей у нас не було. Ні з Оберона, ні з інших місць. Та й не впустили б ми нікого. Чекаємо вас у шлюзовому відсіку, - капітан Харпер зник з екрану.
Полковник Маккинні потер підборіддя. Щось в образі Харпера його насторожило. Що саме, він поки що не знав.
-Тебе нічого не дивує в поведінці Харпера? - запитав він лейтенанта Томпсона.
Перш ніж відповісти полковнику, Томпсон активував програму пошуку посадковим модулем корабля з подальшим стикуванням. Тепер їм з полковником Маккинні залишалося сидіти склавши руки, і спостерігати за маневрами космічних апаратів. Комп'ютери зроблять все самі.
-Ні, сер. Та й чесно кажучи, я не дивився на кепа Харпера. Не було часу. А що з ним не так?
-Та я і сам не зрозумію. Якось він змінився, але не розумію в чому саме.
-Може, переживає дуже за нашу групу. Ось і приховує почуття радості від зустрічі, - припустив Томпсон.
-Може, ти і правий, - задумливо промовив Маккинні.
-Я теж так думаю. Не плакати ж йому від радості, коли побачив вас на екрані, - Томпсон засміявся, перевірив покази приладів, - Через п'ять хвилин можемо виходити, сер, - доповів він.
-Окей. Ти теж готуйся, - відповів Маккинні.
-До чого, сер? - здивувався Томпсон, - Адже там все в порядку. Капітан Харпер так і сказав.
Полковник Маккинні не відповів. Він напружено про щось розмірковував.
|
