Розділ 6
Це був їх перший політ в космос, але Вадим та Олена трималися мужньо, і хоробро терпіли всі незручності під час старту і польоту на орбіту. Невагомість обох невимовно здивувала і вони, немов діти кілька хвилин виробляли різні трюки, перекидаючись і літаючи по станції. Космонавти, котрі їх супроводжували, спостерігали за ними з посмішкою і тільки застерегли не робити різких рухів.
-Неваномісить невагомістю, але якщо вдаритися головою об прилад або стіну, то біль можна відчути цілком земну, - пояснив радист і програміст Олег Колосков.
-Спасибі за попередження, - промовила Олена, насолоджуючись вільним польотом, - Як здорово! - вигукнула вона, - Ось так висиш і нікуди не падаєш!
Після стикування космічного корабля з орбітальною станцією всі новоприбулі перейшли в основний відсік і почали знайомитися. На космічній станції постійно працювали п'ять космонавтів. Серед них був і співробітник спецслужб Павло Соболєв. Йому вже було відомо про місію Стахова, і він зустрів його, як давнього приятеля, хоча раніше вони ніколи не зустрічалися. Була на станції і жінка. Медик і біолог за сумісництвом Тетяна Боброва.
Командир станції Микола Сєдов радо привітав новоприбулих і почав розпитувати, як там все на Землі. Йому відповідав космонавт Валентин Авдєєв, який супроводжував Вадима і Олену на орбіту. Крім нього з ним прилетів ще Андрій Комарницький, роль якого була поки всім невідома. Сам він відрекомендувався вченим. Він мав намір перевірити на практиці дію свого експериментального приладу у відкритому космосі.
Коли все перезнайомилися і трохи освоїлися, Вадим звернувся з питанням до командира космічної станції:
-Миколе Дмитровичу, де зараз знаходяться американці? - навпростець запитав він.
-Вони якраз увійшли в тінь Землі, - відповів Сєдов, - Їх станція летить трохи вище нашої.
-Зв'язок з ними є?
-Звичайно. Ми постійно з ними консультуємося з різних питань. У космосі крім нас нікого більше немає. Якщо не дай бог у нас або у них щось трапиться нам ніхто не зможе допомогти крім нас самих. Ми постійно на зв'язку, незважаючи на політичні розбіжності внизу.
- «Внизу»? Тобто на Землі? - здогадався Вадим.
-Так, на Землі, - ствердно відповів командир Сєдов.
-Ясно, - Вадим подивився в ілюмінатор. Небачене раніше видовище змусило його на мить забути про своє завдання. Земля з космосу була дуже красивою.
Трохи роздивившись, Стахов негайно приступив до виконання поставленого перед ним завдання. Милуватися космічними пейзажами він буде потім, коли доповість в Управління про успішне виконання завдання.
-Олексію Миколайовичу, - звернувся він до командира корабля, - Зв'яжіться з американцями і повідомте їм, що у вас на борту виникла надзвичайна ситуація, і вам терміново необхідно зістикуватися з їх станцією.
Сєдов кивнув Колоскову. Радист негайно взявся викликати американців. Через хвилину він повернувся і заперечливо похитав головою.
-Відмовили, товаришу командир, - повідомив він.
-Як відмовили? - відверто здивувався Сєдов, - Не може бути. У нас же з ними негласний договір.
Колосков скривився:
-У них на станції карантин. Без крайньої необхідності вони відмовляються пускати нас до себе на станцію.
Стахов та Сєдов перезирнулися.
-Ми не можемо змусити їх зістикуватися з нами, - немов вибачаючись, промовив Сєдов.
Стахов мовчав, розмірковуючи над несподіваним поворот подій. Він був упевнений, та й не тільки він, що американці підуть на контакт, і дозволять зістикувати обидві станції. Нічого незвичайного в цьому не було.
-Напевно, через події на Місяці, - припустив Сєдов.
-Можливо, - погодився Стахов, розмірковуючи над тим, як йому виконати завдання. Повертатися на Землю ні з чим він не збирався.
-Салют, - сказала Олена Гущина і багатозначно посміхнулася.
Стахов подивився на неї захопленим поглядом.
-Молодець, Гущина, - похвалив він, - Влаштуємо америкосам невелику виставу. Олексій Миколайович, - звернувся він до Сєдову, - Можете влаштувати мені вихід у відкритий космос? Потрібно встановити один прилад.
-У вас є досвід? - запитав Сєдов, - Хоча, який у вас може бути досвід. Адже це ваш перший політ.
Я піду з ним, - твердо сказала Гущина, - А ви нас підстрахуєте.
-Не боїтеся? - з цікавістю запитав Сєдов, - Не кожна людина зважиться заглянути в обличчя безодні.
-Я наважуся, Миколо Олексійовичу, - просто відповіла вона, - Ви тільки проінструктуйте, що робити.
-Добре. З вами піде також Туманов. Одних я вас пустити не можу. Це було б проти всіх правил та інструкцій.
-Ми не заперечуємо, - відразу погодилася Гущина, - Все-таки ми новачки в космосі. З вашим космонавтом нам буде значно спокійніше.
-Добре. Одягайте скафандри. Через сорок хвилин американці пройдуть над нами.
Стахов та Гущина в супроводі космонавта Олега Туманова приступили до підготовки до виходу у відкритий космос. Витівка була дуже простою. Влаштувати на поверхні станції симуляцію вибуху, щоб американці вирішили, що у них, дійсно, трапилася біда. Не дуже чесно по відношенню до своїх заокеанських колег, але нічого іншого Стахов придумати не міг. Вирішив поки реалізувати ідею, підказану йому Оленою
«Хитре дівчисько, - подумав він, надягаючи на голову прозорий гермошлем, - З нею спокійно можна піти у розвідку. Добре, що взяв її з собою».
Коли все було готове і неодноразово перевірено всі троє перейшли в шлюзовий відсік. Першим в космос вийшов Туманов, за ним Стахов та останньої була Гущина. Відчуття, яке їх охопило за тісними стінами станції, неможливо було передати. Чорна порожнеча, наповнена яскравими зірками і величезна блакитна Земля внизу.
-Красиво, - не втримавшись, захоплено вигукнула Олена, намагаючись розібратися в плетиві материків, - Ми зараз де пролітаємо? - запитала вона.
-Камчатка, - відповів Туманов.
-Зрозуміло, - Олена помахала Землі рукою і з посмішкою подивилася на Стахова, - Ми в космосі, Вадиме! - вигукнула вона.
-Слідуйте за кріпильними тросами, - нагадав Туманов, - Не дай бог щось трапиться.
-Може обірватися? - запитала Олена.
-Теоретично, так. На практиці поки не траплялося. Ну, де ваш прилад? - запитав Туманов, - В відкритому космосі краще довго не перебувати. Мало що може трапитися. Ми, космонавти воліємо милуватися красотами космосу в ілюмінатори станції. Так набагато безпечніше і спокійніше.
-Ось, - Стахов підняв над головою невеликий контейнер, - Де у вас допоміжні двигуни.
-Там, - Туманов вказав рукою, - Допомогти?
-Не відмовлюся. У вашому господарстві можна заблукати, - пожартував Стахов. Він намагався не дивитися навколо, і якомога швидше встановити контейнер з вибухівкою. Чотирьохсот кілометрова безодня під ногами гнітила його і викликала непереборне бажання сховатися всередині станції. Він знав, що нікуди не впаде, але нічого не міг вдіяти зі своїми емоціями. Він наближався до двигунів, намагаючись весь час за щось триматися руками.
Шлях до місця де розміщувався правий допоміжний двигун, зайняв у них не менше десяти хвилин. Зайнятий своїми думками і переживаннями, Стахов на короткий час випустив з поля зору Олену, яка, перебуваючи поруч з люком, милувалася космічними пейзажами.
Олену космос більше не лякав, і вона навіть почала подумувати, чи не кинути їй службу в органах і не податися в космонавти.
-Лєна, з тобою все впорядку? - почула вона в навушниках голос Стахова.
-Так. Як ви там? Довго ще?
-Тільки почали. Думаю, встигнемо до підльоту гостей.
-Добре. Повертайтеся скоріше.
Лєна раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Вона повернула голову і скрикнула. Поруч з нею була якусь потворна істота.
-Вадиме! - крикнула вона, повільно відпливаючи від істоти на всю довжину страхувального троса.
Істота підняла ліву руку з єдиним пальцем і зробило негативний жест.
У цей момент Лєна дуже пошкодувала, що вона беззбройна. Але хто ж міг передбачити, що вони зустрінуться з прибульцями. Вона не зводила очей з чужинця. Зовні істота нагадувала людину. По-крайній мірі, в неї була голова, правда, розколота на дві частини і Олена бачила, як пульсує його блакитний мозок.
Очі істоти переміщалися по всьому його обличчю і проступали на шкірі то в одному, то в іншому місці. Істота була жахливою, і викликала в Олени не тільки огиду, але прямо якийсь тваринний, незрозумілий страх.
-Вадиме, сюди, - прошепотіла вона, намагаючись звільнитися від гіпнотизуючого погляду чужинця.
Стахов та Туманов, які займалися встановленням приладу, нічого не помічали. Олені тільки здавалося, що вона його покликала. Насправді, дівчина тільки в думках мовила його ім'я. У навушниках Стахов чув тільки її прискорене дихання.
-Ще трошки. Потерпи, - сказав він і обернувся, - Блін! Туманов, що це? - вигукнув він, вихоплюючи випромінювач.
-Не знаю, - Туманов від несподіванки розстиснув товсті рукавички і прилад, який вони не встигли, як слід закріпити, почав віддалятися від станції.
Стахову було вже не до вибухівки.
-Лєнка, що не рухайся! - крикнув він, роблячи постріл. Згусток плазми пройшов повз прибульця, але перепалив страхуючий трос і, здається, зачепив дівчину. Вона скрикнула і, перекидаючись, почала віддалятися від станції.
Стахов похолов від жаху і рвонув за нею. Пролетівши кілька метрів, він зупинився, і не відразу зрозумів, що закінчився трос. Чортихаючись і лаючись, він відстебнув трос, відштовхнувся ногами від прийомної антени і полетів слідом за дівчиною.
Олена віддалялася від станції. Туманов щось йому кричав, але Стахов його не слухав. Він тільки помітив, що істота безслідно зникло.
Тільки через кілька секунд, Вадим зрозумів, що Туманов кричить йому про якісь повітряні двигуни і червоні кнопки. Вадим поспіхом оглянув рукава свого скафандр. Знайшов і активував двигун, що працює на стисненому повітрі. Олена почала наближатися. Але вона мовчала і не рухалася. Стахова це стривожило.
-Лєна не бійся. Зараз я тебе зловлю! - він згрупувався і схопив дівчину за руку, притиснув до себе, почав повертатися назад до станції, - Лєнка ти чого? Ти чого мовчиш? - він розвернув Олену і побачив, що захисне скло її шолома розплавлене, а обличчя дівчини покрилося вже памороззю. Вона була мертвою. Стахов не повірив своїм очам. Виходило, він своїм пострілом пропалив захисне скло шлема скафандра і вбив Олену! У розпачі він стиснув зуби, застогнав і відчув, як з очей потекли сльози.
-Як же це так? Як же це так? - гарячково повторював він, не вірячи, що Олена, дійсно, мертва. Все сталося настільки швидко, що у нього навіть не було часу осмислити і проаналізувати те, що трапилося. Тільки що вони втрьох покидали станцію, а тепер Олена мертва, а його власна доля до кінця невідома.
До станції наближався освітлений трикутний об'єкт.
-Стахов, швидко повертайся! - почув він у навушниках стривожений голос Туманова, і побачив, як космонавт пірнає в шлюзовий люк.
Розуміючи, що з Оленою йому ніяк не встигнути, він випустив її мертве тіло, і кинувся до космічної станції. Об'єкт наближався з протилежного боку, і у Стахова були всі шанси сховатися всередині станції.
-Пробач, Лєна, - хрипко промовив він, збільшуючи швидкість повітряного двигуна.
Тіло дівчини, повільно обертаючись в холодному вакуумі космосу, віддалялося все далі. Потім зникло зовсім.
Тремтячими від хвилювання і шоку руками, Стахов зняв з себе шолом і перейшов до головного відсіку станції. Його ніхто не зустрічав, ніхто не допомагав зняти скафандр. Вражений несподіваною втратою дівчини, він не звернув на це уваги.
-Лєна загинула, - похмуро сказав він, впливаючи до головного відсіку. Йому ніхто не відповів.
Стахов зойкнув і потягнувся до зброї. Але випромінювач залишився зовні. Вадим зрозумів, що він влип по самі вуха. Істота, через яку загинула Олена, знаходилася на станції. Стахову здалося, що він зійшов з розуму, або що це якийсь дурний сон або невдалий жарт.
-Цього не може бути! - вигукнув він, оглядаючи розгубленим поглядом своїх товаришів. Всі вони збилися в одному кутку відсіку і дивилися на нього уважним поглядом. Їхні обличчя були бліді і якісь сонні. На командира екіпажу Сєдова ніхто не дивився.
Чужа істота розрізала Сєдова навпіл, і він плавав під стелею відсіку. Загусла кров великою краплею прилипла до стіни відсіку і нагадувала сюрреалістичну картину якогось художника. Одне око Сєдова постійно кліпало, з другого текли сльози. Серце продовжувало битися, і всі космонавти намагалися не дивитися на органи свого командира, виставлені на загальний огляд.
Стахов, хоч і не раз бував у гарячих точках, відчув, що ще трохи і його знудить. Але він зусиллям волі стримався.
Істота заговорила:
-Карів та кричу до аракуоме Марсіана? - в голосі істоти явно чулися питальні нотки.
Космонавти мовчали, і тільки Соболєв зробив головою заперечний рух.
У Стахова раптом виникла божевільна ідея напасти на чужинця, скрутити і спробувати доставити на Землю. Він багатозначно подивився на Соболєва. Той, якщо і зрозумів, що означає його погляд, виду не подав. Він ще раз заперечливо похитав головою.
«Як хочеш, - подумав Стахов, - Сам впораюсь», - він став вичікувати зручного моменту для нападу.
Істота заговорило знову:
-Карів ака кричу ара теокуро, Марсіана? - знову запитала істота.
Так як відповіддю їй було мовчання, істота зробила легкий рух однопалою рукою. Стіна станції безслідно зникла, і приголомшені космонавти побачили маленьку дівчинку серед квітів. Дівчинка гладила квіти, розмовляла з ними, вдоволено посміхалася. Потім космонавти побачили цю ж дівчинку, але вже на якійсь планеті, котра билася з невідомими істотами. Поруч з дівчинкою, плечем до плеча, стріляв дорослий чоловік. Стахов придивився і ахнув від подиву. Так це ж Майкл Джонсон! Астронавт з американської космічної станції! Стахову здавалося, що він марить. Він зовсім нічого не розумів. Що за дівчинка, звідки про неї знають прибульці, і що з нею робив Джонсон, залишалося для Стахова повною загадкою.
Він згрупувався і стрибнув на істоту. Бажання захопити чужинця в полон не покинуло Стахова. Істота навіть не ворухнулася. Хруснула, ламаючись рука Стахова. Одне за іншим тріскалися ребра. Стахов закричав від болю. Невидима сила притиснула його спиною до стіни станції. З вух Вадима потекла кров. Пекельний біль, буквально, розривав його на частини.
-Сволото, що ж ти робиш, - прохрипів він. Що було далі, він не пам'ятав.
Але зате чудово пам'ятав Олег Колосков. Істота раптово зникла, а разом з ним картинка дівчинки, котра продовжувала безстрашно битися. Стіна станції знову повернулася на своє колишнє місце. Слідом пролунав аварійний сигнал тривоги. Колосков кинув погляд на показники приладів і весь завмер. Температура всередині ядерного реактора швидко збільшувалася. Система охолодження вимкнулася. Запустити її в автоматичному режимі бортовому комп'ютеру не вдавалося.
Розуміючи, що до вибуху залишилося зовсім мало часу, Колосков взявся переносити своїх байдужих товаришів в спусковий апарат. Коли на станції залишився тільки розрізаний на частини командир, і Колосков розмірковував, як краще зібрати його і доставити на Землю, він раптом з подивом побачив, що командир прийняв свій колишній вигляд, але знаходиться без свідомості.
Зрадівши, Колосков переніс Сєдова до решти членів екіпажу, зачинив люк, і запустив програму відстиковки і спуску посадкового апарата на Землю.
Ядерний вибух реактора космічної станції застав космонавтів в щільних шарах атмосфери. Але для них це не становило ніякої загрози. Ще трохи і вони будуть вдома. В безпеці. Тільки зараз Олег Колосков зрозумів, що в посадковому модулі немає лікаря експедиції Тетяни Бобрової. Куди вона поділася, він уявлення не мав. Тоді, під час екстреної евакуації, він зовсім про неї забув. Олег був упевнений, що всі його товариші, в тому числі і Боброва, знаходяться в посадковому апараті.
-Як же я міг про неї забути! - вигукнув Олег, кусаючи губи, - Що я скажу вдома? - його охопив відчай і страх. Але в наступну мить він виправдав себе тим, що лікаря Боброву він не бачив, та й взагалі забув він нею. Все відбувалося ніби уві сні і не з ним. Діяв на повному автоматі. Пояснення і виправдання було слабкими, але змінити нічого вже не можна було. Космічна станція перетворилася в радіоактивну, розпечену хмару, і повільно розсіювалася в космічному просторі.
Йому залишалося тільки стежити за станом своїх товаришів і контролювати спуск апарата. Поки що, все йшло нормально.
|
