Марсіана знаходилася в саду місіс Картер і милувалася своїми квітами. Квіти, здавалося, теж були раді її бачити, і так і тягнулися до дівчинки своїми гарними, різнобарвними бутонами. Марсіана була спокійною, задоволеною, немов і не було Оберона і всього, що там з нею сталося. Задзвонив її мобільний телефон. Це був Біллі.
-Що? - запитала Марсіана.
-Де ти була стільки часу? - пролунав незадоволений голос Біллі, - Ми всі тебе тут шукали і не могли знайти. Ховалася в своїй печері? Могла хоча б мені сказати де ти. Ти ж знаєш, що я...я,- Біллі засопів і не договорив до кінця.
Марсіана понюхала одну з квіток і посміхнулася.
-Ніде я не ховалася. Що ти таке вигадуєш. Я каталася на лижах в Гімалаях, - не задумуючись, пояснила вона.
-Де, де? В Гімалаях? - здивувався Біллі, - Не може цього бути! - не повірив він.
-Чому не може бути? - не менше нього, теж здивувалася Марсіана.
-Маленьких дівчаток не пускають в гори...без батьків або дорослих. Ось чому, - відповів Біллі і, соромлячись, запитав, - Можна до тебе прийти? Ти зараз вдома? Що робиш? - поцікавився він.
-Можна, звичайно. Приходь. Поливаю квіти, - відповіла Марсіана.
-Ага. Зараз буду, - радісно вигукнув, Біллі і вимкнув телефон.
Марсіана озирнулася, але нічого підозрілого не помітила. Все було як завжди. Світило сонце. Співали пташки. Шумів у гіллі дерев вітерець. Місіс Картер була в будинку і готувала обід.
Раптом серед дерев почали згущуватися якісь тіні і наближатися до Марсіани. Захоплена своїми квітами, вона нічого не помічала.
Але потім, немов відчувши небезпеку, Марсіана озирнулася. Тіні за будинком згустилися ще більше.
-Навіть не думайте, - твердо промовила вона, - я вас попередила. Навіть два рази!
В саду почали з'являтися незнайомі їй істоти. Їх було багато. Біллі в цей час, якраз відкривав хвіртку в сад місіс Картер. Від побаченого він завмер на місці. Його обличчя витягнулося від подиву.
-Марсіана! Що це? - злякано вигукнув він.
-Тікай, Біллі! Тікай! Ховайся! - закричала у відповідь Марсіана.
Навколо Марсіани почали горіти дерева. Вона різко повернулася, і істоти, немов вітром розкидало в усі боки.
-Скільки вам казати, - крикнула вона - Я вас не боюся. Зовсім не боюся. Нічого за мною ходити!
Вцілілі істоти мовчки продовжували наближатися. Біллі на четвереньках, поспіхом заліз у кущі біля огорожі і зачаївся. Він уже шкодував, що прийшов провідати Марсіану.
Дівчинка тим часом боролася з таємничими і смертельно небезпечними істотами: горіли білим вогнем дерева, горіли перетворюючись на попіл її улюблені квіти, горіла земля в саду і за будинком. Потім істоти не витримали натиску і раптом всі зникли.
Марсіана втомлено опустилася на землю.
-Мамо, де ти? Тату, чому ти залишив мене? - прошепотіла вона. - Коли ви прийдете і заберете мене?
Марсіані ніхто не відповів. Вона посиділа ще трохи, і обвела поглядом сад. В ту ж мить в саду з'явилися нові дерева, а на грядках розпустилися бутони свіжих квітів. Від руйнувань не залишилося навіть сліду.
-Ось так буде краще. Не хочу засмучувати бабусю місіс Картер. Ну, і сусідів теж, - додала вона.
-Біллі, ти живий? - голосно запитала вона, - з тобою все гаразд?
Біллі не відповів. Він щодуху біг додому і навіть не озирався. Але, поки він прибіг, то повністю забув все, що бачив в саду місіс Картер і не міг зрозуміти, чому він так сильно біг. Він вирішив, що біг просто так.
-Марсіана незвичайна дівчинка, - тихо промовив він, і бентежачись, додав: - Я її кохаю. Точно, завтра знову піду до неї. Нехай розповість про Гімалаї. Я ніколи там не був. Може, бачила снігову людину або ще щось цікаве.
Марсіана все це чула і тільки посміхалася. Вона вирішила більше нічим не лякати Біллі і чимось розвеселити. Вона піднялася і пішла до будинку. На неї чекало ще багато цікавих справ…
