Наступного дня, з самого ранку, Стен почав готуватися до походу до річки, а потім і її форсування. Із собою він вирішив взяти Джему, а не Ширру. Коли він їй про це сказав, Ширра закотила таку істерику, що він від подиву ледве говорити не розучився. Немов шалена кішка, Ширра бігала по каюті і жбурляла речами на всі боки. Вона кричала, що піде з ним, і не залишиться одна в цьому лабіринті з металу. На всі вмовляння та докази, що з нею залишається Джилл, вона реагувала так само, як слон на сигнал світлофора. І коли всі докази були вичерпані, Стен узяв її за руку, відвів убік і щось шепнув їй на вухо. Що було дивно, але на Ширру це подіяло, і вона опустила милицю, яку збиралася запустити в Джему, вважаючи, що це вона чимось спокусила Стена.
Джилл теж була не в захваті від його рішення, але, на відміну від Ширри, вона не реагувала так бурхливо і лише запитала, коли вони повернуться. Стен не знав скільки часу займе дорога до річки, і тому їй відповіла Джема:
– За кілька днів. Ти ж знаєш.
Взагалі, Стен не хотів брати з собою навіть Джему, незважаючи навіть на її вміння володіти зброєю. Особливо після того, як невідомі йому Шон і Мартін вели пошук вантажного відсіку, користуючись тією самою просікою, прокладеною кораблем під час зіткнення з планетою. Але потім він подумав, що в дорозі всяке може статися, і вирішив все ж таки її взяти.
Правда, Джема не була в особливому захваті від його рішення, але відмовлятися не стала, розуміючи, що це єдина можливість вибратися з планети. Довго переконувати її не довелося ще й тому, що вона сама бачила, як планета швидко вбила людей, які вціліли після катастрофи. Бути серед них вона не хотіла.
Вирушав у дорогу і Мисливець. Це збільшувало їхні шанси на успішний результат походу, але водночас знижувало впевненість, що після повернення вони застануть Ширру та Джилл живими. Але про те, щоб залишити їм Мисливця, не могло бути й мови. Це всі чудово розуміли. Втім, значення цього особливого не мало, тому що Мисливець підкорявся тільки Стену, та й то не завжди. Все– таки він був дивною і незрозумілою істотою.
Коли все було готове, Стен кивком голови попрощався з Джилл і мовчки повернувся до Ширри, вологі очі, якої блищали і, здавалося, ось– ось з них бризнуть сльози.
– Будь обережною, – сказав Стен, обійнявши її за плечі. – Це найголовніше, – він ще хотів щось сказати, але передумав і вийшов із каюти.
Джема теж не розтягувала мить розставання і, поцілувавши Джилл, обернулася до Ширри.
– Вона все покаже тобі і розкаже, що і як.
– Добре, Джемо, – Ширра обнялася з нею і на мить притулилася до неї. – Доглядай за Стеном, – несподівано для самої себе попросила вона.
– Не хвилюйся, – Джему здивувало її прохання, але виду вона не подала.
Коли вона і Стен вийшли назовні й пройшли з десяток кроків, Стен несподівано зупинився і підняв з землі один лежак.
– Що це? – Джема зупинилася поруч і з цікавістю почала розглядати його творіння.
– Лежак, – коротко пояснив Стен.
– Як ви сказали? – ніби не почувши, перепитала Джема.
– Лежак, – квапливо повторив Стен, а потім, не дивлячись на неї, додав, — якщо тобі не важко, то обійдемося без цього «ви». Мене це якось дратує.
– Добре, – Джема знизала плечима і підняла другий лежак. – Що ви з ними робили, га, Стен?
– Спали.
– Спали?
– Так, спали, – Стен ствердно кивнув головою і в кількох словах пояснив, як саме вони це робили. – Не на землі ж нам було лежати, – закінчив він свою розповідь.
– Ти маєш рацію, – погодилася Джема.
– А де ночував Шон, коли шукав вантажний відсік? – трохи помовчавши, спитав Стен.
– У нього був портативний генератор поля, – пояснила Джема. – З його допомогою він створював силовий простір, у центрі якого він був сам.
– Пощастило хлопцеві, – з заздрістю сказав Стен.
– Ми влаштуємося не гірше, – посміхнувшись, заспокоїла його Джема, після чого витягла з кишені міні– генератор. – Один зник разом із Шоном, але вчора я відшукала ще один блок.
– Молодець, – похвалив Стен і відкинув убік непотрібний вже лежак. – Тепер нам не доведеться тягнути за собою ці штуки.
– Згодна, – Джема знову посміхнулася і сховала в кишеню генератор. Потім витягла бластер і запитливо подивилася на Стена. – Ну, що, ходімо?
– Ходімо, – Стен кивнув головою і рушив у дорогу, яка обіцяла бути довгою і важкою.
Годин через дві вони зробили першу зупинку і вирішили трохи перепочити. За цей час вони пройшли кілометрів із шість і зустріли на своєму шляху кілька людських трупів, точніше сказати скелетів, і безліч уламків корабля. Коли вони натикалися на черговий скелет, Джема незмінно стверджувала, що це робота двоніжки, уточнюючи при цьому, що якщо двоніжка і не вбила людину особисто, то, напевно, зжерла її плоть.
Стен у таких випадках мовчки вислуховував її і лише хитав головою. Поки що йому було зрозуміло одне: двоніжка, або що там ховається за цією назвою, була невловимою та небезпечною істотою. Також він зрозумів і те, що передбачити її появу практично було неможливо. Це його, звичайно, не влаштовувало, але, мабуть, вдіяти з цим нічого не можна було.
|
