На щастя, бічних відгалужень майже не було і Стену з Джемою не довелося продиратися крізь густу завісу листя. Та й листя як такого майже не було. Натомість у різних місцях звисали світло–зелені каптури, які ледь помітно вібрували і часом випускали на широку поверхню якісь бульбашки.
Видовище це було не дуже приємним і Стена не залишало відчуття, що поверхня гілки у них під ногами ось-ось розкриється і поглине їх. Але нічого не трапилося, і вони більше половини шляху пройшли без пригод. І лише метрів за десять до берега один із каптурів засовався швидше за інших, і звідти виповзла якась істота з маленькими жовтими ніжками та з діркою у спині. З цього отвору з певною частотою з'являвся шкіряний мішечок, який істота наповнювала повітрям.
Від несподіванки Стен ледь не звалився в річку, бо ця істота виповзла всього за кілька кроків від нього і сіла просто на дорозі. Не встиг він її як слід роздивитися, як Мисливець миттю роздер на шматки і скинув з дерева на землю.
– Говори Стен, чому ти замовк? – невдоволено запитала Джема, яка нічого навіть не помітила.
Стен вирішив нічого їй не говорити, щоб зайвий раз не лякати. Але потім вирішив сказати. Навіщо приховувати? Вона має знати, з ким вони можуть зустрітися будь-якої миті.
–Мисливець щойно роздер якусь істоту і це… – Стен нахмурив чоло.
– Що? – запитала Джема, виглядаючи з-за його спини.
– Я забув, що хотів сказати, – відрізав він.
– Справа твоя, – Джема невдоволено пирхнула і стиснула в руці зброю. Тепер вона мала намір знищувати все, що спробує не тільки на них напасти, але навіть поворухнутися.
Коли вони нарешті перебралися через річку, Стен несподівано для себе передумав спускатися на землю. Він вирішив просуватися далі гілкою, яка тяглася приблизно в тому напрямку, де починалася просіка повалених дерев. Він хотів з'ясувати, як далеко можна пройти гілкою, а заразом дізнатися, які ще істоти тут водяться.
Джема, звичайно, не була у захваті від його рішення, і спробувала, було заперечити, але скоро вона переконалася, що сперечатися зі Стеном марна трата часу і сил. Спочатку він ще заперечував на її аргументи, але потім повністю ігнорував усе, що вона казала. Як завжди, Стен собі не зрадив.
Коли, за приблизними підрахунками Джеми, вони по гілці дерева подолали близько кілометра, вбивши по дорозі кілька істот, Стен все ж таки вирішив спуститися вниз і продовжити подорож звичним способом, тобто по землі, а не по дереву. На щастя, проблема як спуститись не була такою гострою, як проблема залізти на дерево. Стен просто стрибнув з триметрової висоти, а потім підхопив Джему, яка своєю вагою ледь не збила його з ніг.
– Ну, і важка ж ти, – видихнув він, ставлячи її на ноги.
– Ха! – багатозначно вигукнула Джема, поправляючи одяг.
Що означало її «ха», Стен так і не зрозумів.
– Так, – повільно промовив він уважно, озирнувшись на всі боки. – По дереву ми пройшли близько кілометра, але сама по собі гілка не закінчилася і тягнеться чортзна–куди.
– Вірно, – підтвердила Джема. – Дивні тут дерева, – трохи помовчавши, додала вона.
– Коли ми добре вивчимо це місце, – промовив Стен, погоджуючись з її думкою. –Тоді знатимемо, з ким маємо справу.
– Ну, це вже без мене, – скривившись, заявила Джема, – Мені б тільки вибратися з цієї планети ... – вона не договорила і мрійливо зітхнула.
Виберемося, – запевнив її Стен. Він хотів ще додати, що, можливо, не всі, але вчасно втримався.
Джема на це вдячно посміхнулася і повільно пішла вперед, але потім зупинилася, повернулася назад і на мить доторкнулася до його руки.
– Добре, що ти з'явився, – сказала вона.
– Можливо, – Стен подивився їй просто в очі і скупо посміхнувся. – Ходімо, Джемо, – сказав він, і м'яко підштовхнув її.
Джема посміхнулася у відповідь і бадьоро попрямувала вперед.
Мисливець, як це бувало і раніше, відокремився від них і плентався десь осторонь. Але, незважаючи на те, що вони втратили його з поля зору, Стен не сумнівався, що вони надійно захищені його полем. Це дещо заспокоювало і дозволяло думати не лише про власну безпеку, а й приділяти увагу місцевості, якою вони йшли.
Правда, як це було і вранці, коли вони покинули корабель, слід від ударної хвилі тягнувся так само лісом, і коли він закінчиться, передбачити було важко. Стен знічев'я прикинув навіть, що ця смуга з повалених дерев, може тягнутися на двісті–триста кілометрів, а це вже було серйозно. Запасів їжі в них було не так вже й багато, та й місцеві тварини не надто дозволяли розслабитися. Але їм пощастило. На них ніхто не напав. Поки що не напав.
Через чотири години безперервної ходьби, Джема без жодних слів зупинилася, а потім мішком опустилася на землю вже не дбаючи про те, на що саме вона сідає. Від утоми вона більше не могла ступити й кроку.
– Ти що? – здивувався Стен, який увійшов у ритм і тупав, немов верблюд у пустелі.
– Все. Я більше не можу, – Джема витерла мокре від поту обличчя і винувато подивилася на нього. – Вибач, Стен, але це моя межа.
– Зрозуміло, – Стен потер рукою підборіддя і оглянув її з ніг до голови.
– Може, перепочинемо трохи? – запитала Джема, сподіваючись на його згоду.
– Відпочинок – це добре, – повільно промовив Стен і глянув на небо. Сонце вже зникло за горизонтом, але було ще досить світло і до настання темряви залишалося ще години зо дві. Цього часу було б достатньо для того, щоб пройти ще кілька кілометрів. Але ... він ще раз глянув на Джему і йому стало зрозуміло, що з місця її не зрушити.
– Я трохи перепочину, і ми підемо далі, – квапливо промовила вона, сприйнявши його погляд як невдоволення.
– Нічого, сиди, – Стен задумливо клацнув пальцями і подивився вздовж просіки повалених і покручених дерев. Як і раніше, там нічого незвичайного не було. Ті ж уламки, розкидані речі та людські кістки. Все те, що вони зустрічали по всьому своєму шляху. Але Стену, без видимої причини, хотілося йти далі. Інтуїція, чи ще щось, наполегливо штовхало його вперед. І він наважився.
– Увімкни генератор поля і чекай на мене, – промовив він і дав знак Мисливцеві.
– Стен, ще хвилинка і я зможу йти, – Джема поспішно почала підніматися на ноги, але Стен її зупинив.
– Ночуватимемо ми на цьому місці. Ти поки що влаштовуйся, а я тим часом трохи пройдусь. На завтра треба оглянути дорогу.
– Завтра і оглянеш, – спробувала заперечити Джема, якій зовсім не хотілося залишатися однією.
– Роби, що я кажу, – Стен відпустив її плече і разом з Мисливцем пішов далі.
Джема, охоплена якимось неприємним почуттям хотіла, було щось крикнути йому в слід, але стрималася і лише закусила губу. Розуміла, що його не втримати.
Стен, тим часом, викинувши Джему з голови, досить швидко крокував уперед. Мисливець тримався поруч і щоб не відволікатися і не гаяти часу, він отримав команду знищувати всіх тварин, які траплятимуться у них на шляху. Тим більше, якщо якась істота спробує напасти. Мисливцеві, що Стену особливо в ньому подобалося, не треба було повторювати команди двічі, і він протягом п'ятнадцяти хвилин прикінчив, напевно, з десяток найрізноманітніших істот.
Як вони виглядали до зустрічі з Мисливцем, з'ясувати Стену не вдавалося. Поки він доходив до того місця, де ховалася чергова жертва Мисливця, то заставав тільки якесь місиво, яке було всього хвилину тому живою істотою, яка становила для Стена небезпеку. Мисливець вбивав на великій відстані, тим самим розчищаючи дорогу їм обом, одночасно позбавляючи Стена від неприємного видовища розправи.
|
