Проникнувши в напівтемний коридор, край якого починався біля основи дивом вцілілого дерева, Стен зупинився і почекав, поки очі звикнуть до темряви. Потім він обернувся і дав знак Ширрі слідувати за ним. Після цього Стен якомога обережніше рушив уперед і, зупиняючись біля кожних дверей, різко відчиняв їх і заглядав усередину. Всі ці численні каюти пасажирів були порожні, але Стен підозрював, що за той час, що корабель пролежав у лісі, в ньому могли оселитися істоти, яких він раніше й у вічі не бачив.
– Стен, там хтось, – пошепки промовила Ширра, яка більше стежила за ним, ніж йшла сама.
Стен зупинився і запитливо глянув на неї.
– Там,– одними губами сказала Ширра і кивком голови вказала кудись убік.
Що сталося наступної секунди, Стен у той момент до кінця так і не зрозумів. Він тільки помітив, як у дальньому кінці коридору промайнула чиясь тінь, а потім прогриміло кілька оглушливих пострілів. Кулі зі свистом промайнули над головою Стена і врізалися в металеву перегородку. Від несподіванки Ширра послизнулася і впала на підлогу, вдаривши при цьому Стена милицию в спину.
Сам Стен стрибнув вперед, і налетів животом на якийсь ящик. Серце стукало, мов молот, і йому знадобилося чимало часу, перш ніж він змусив битися його в нормальному ритмі. Всі ці постріли були для нього, наче грім серед ясного неба.
– Стен,– почув він за спиною шепіт Ширри.
– З тобою все добре? – швидко спитав він.
– Так. Хто це був?
– Не знаю, хтось стріляв.
– Але хто?
– Мабуть, крім нас ще хтось уцілів і прийняв нас за когось.
– Я так злякалася, Стен, – гучним шепотом зізналася Ширра.
Стен хотів сказати, що злякався теж, але вчасно схаменувся і промовчав.
– Треба захопити його, – згодом рішуче заявив він.
– Кого, Стен?
– Того, хто стріляв. Ти залишайся тут, я скоро повернуся, – прислухаючись, Стен підвівся на ноги і притулився до стіни. Тепер побачити його було важко.
Трохи постоявши на місці, він пригнувся і перебіжками став просуватися до того місця, звідки їх хтось обстріляв. З зростаючим напруженням він подолав значну частину коридору і зупинився біля напівприкритих дверей. На мить він почув за нею якийсь шум, який одразу ж стих. Проковтнувши слину, Стен став навпроти дверей і навів на неї бластер, але потім передумав і сильно вдарив двері ногою.
Слідом за цим пролунав жіночий крик, постріл і шум чогось, що впало. Стен швидко метнувся у відсік, але біля самого порога спіткнувся і впав на чиєсь тіло, яке звивалося і дряпалося. Зрозумівши, що все це означає, Стен вирвав пістолет з рук жінки, що чинила опір, і придавив її коліном до підлоги. В напівтемряві важко було роздивитись її обличчя, і Стен тільки чув її хрипке дихання і тихий стогін.
– Ти що, з'їхала з глузду! – видихнув він, спльовуючи на підлогу. Губа у нього була розбита, і в роті відчувався присмак крові.
– Відпустіть, – здавлено попросила жінка і спробувала вирватися. – Мені боляче і важко дихати, – додала вона, скрикнувши від болю.
– Навіщо стріляла? – гаркнув Стен, незважаючи на її прохання. – Ти ж могла мене вбити.
– Я думала – це двоніжки, – відповіла жінка. – Вони вбили всіх, хто вцілів після катастрофи, і я лишилася сама.
– Двоніжки? – Стен відпустив її і сів на підлогу. – Що це за істоти? – не без цікавості спитав він.
– Їх майже ніхто не бачив, але вони вбили всіх, – жінка сіла поруч і обхопила голову руками. – Господи, як я втомилася, – з відчаєм промовила вона, – щодня стрілянина та боротьба за життя.
– Мені це знайоме,– сказав Стен, віддаючи їй пістолет. – Сподіваюся, ти переконалася, що я не двоніжка? – поцікавився він, підводячись на ноги.
– Ви теж із цього корабля? – запитала жінка.
– Ясна річ.
– Але звідки ви? – запитала вона, намагаючись розгледіти його в напівтемряві відсіку.
– Звідти, – Стен махнув рукою кудись убік і вибрався з відсіку в коридор.
– Ви один? – запитала жінка, йдучи за ним.
– Ні. Зі мною Ширра.
– А де вона?
– Там, – коротко відповів Стен, потім, трохи помовчавши, запитав: – Як вас звуть?
– Джема. А вас?
– Стен. Джема?
– Так, Стен.
– Ти справді одна тут?
– Ні, залишилася ще Джилл. Але вона боїться виходити з відсіку і весь час проводить за зачиненими дверима, – чомусь вибачливим тоном пояснила Джема.
Стен у відповідь щось промимрив і подивився вздовж коридору, де мала знаходитися Ширра.
– Все гаразд! – голосно вигукнув він. – Можеш виходити.
Почувши його голос, Ширра піднялася на ноги та махнула рукою.
– Тепер тобі не доведеться нудьгувати в моєму товаристві, – додав він, маючи на увазі появу Джеми і незнайомою йому поки що Джилл.
За той час, поки Ширра до них підходила, Джема ні на секунду не опускала зброю і весь час пильно вдивлялася в купи речей, які в деяких місцях утворювали своїм нагромадженням подобу барикад. Але коли Ширра підійшла, обидві жінки обмінялися посмішками і відрекомендувалися одна одній.
– Я так злякалася, – зізналася Ширра. – Думала: нас знову хтось чекає.
– Я теж, – кивнувши головою, погодилася Джема. Вона була трохи вищою за Ширру і, незважаючи на втому, виглядала більш привабливою.
Тепер, коли у Стена з'явилася можливість порівнювати Ширру ще з кимось, це відразу впадало в очі.
– Я така рада, що ви прийшли, – трохи помовчавши, сказала Джема і обняла Ширру за плечі. – Після того, як до річки пішов Шон і не повернувся, ми залишилися зовсім одні.
– Хіба, крім вас, тут ще хтось? – здивувалася Ширра.
– Джилл, – Джема зітхнула і блискучими очима подивилася на Стена, – як добре, що я промахнулася, а то почувала б себе жахливо, якби поцілила.
– Я теж, – сказав Стен, розглядаючи стелю і найближчий відсік.
– А де ви мешкаєте весь цей час? – запитала Ширра. – Тут?
– Ні, що ти, – Джема посміхнулася і заперечливо хитнула головою. – Сюди ми приходимо за продуктами, а живемо з іншого боку. Там вціліло кілька кают.
– І скільки вас залишилося? – запитав Стен.
– Вісім чоловік, – відповіла Джема. – Але ж усі вони загинули.
– Шкода, – промовив Стен.
– Останнім пропав Шон, – сказала Джема і подивилася на пістолет у своїй руці. – Я навіть сплю зі зброєю. Інакше можна і не прокинутися.
– Я теж так роблю, – Стен на мить задумався, а потім запитав: – А де зараз ваша подруга?
– У каюті, швидко відповіла Джема. – І взагалі… ходімо до нас, – вона посміхнулася і взяла Ширру за руку, – Джилл, я думаю, зрадіє, коли побачить вас.
– Вона така погана? – поцікавилася Ширра.
– Шок, – пояснила Джема.
Далі вони йшли мовчки, і Джема лише час від часу вказувала, куди повертати і де слід бути обережним, щоб нікуди не впасти. Весь цей час вони рухалися всередині корабля і жодного разу не виходили назовні.
Стен уважно все оглядав на своєму шляху, але нічого схожого на вантажний відсік він так і не побачив. Мабуть, він ще раніше відірвався і впав зовсім в іншому місці.
|
