Стен мовчки з'їв один бутерброд, потім другий і надкусив третій. Бутерброди на його подив, виявилися смачними.
– Я дурень, – несподівано сказав він, – Ну, так, дурень. Інакше й не скажеш, – задоволеним тоном додав він.
Аденара, яка вдавала, що теж їсть, з подивом подивилася на нього.
– Стен, що сталося? Не думала, що ти такий самокритичний.
Стен майже весело глянув на неї.
– Ти нічого не розумієш, – вигукнув він, швидко жуючи третій бутерброд.
– Поясни. Я зрозумію.
– Звичайно зрозумієш, – з набитим ротом відповів Стен, – Навіщо мені шукати чужий флайграв, якщо я по нейро можу викликати власний, і він прилетить сюди в автоматичному режимі. У мене в лісі, там за річкою, – він махнув рукою, – Залишився цілий склад різного добра… І як я тільки раніше про це не подумав. Звичайно, я дурень, хто ж ще після цього, – Стен зробив паузу.
Аденара уважно слухала.
– Якби я раніше викликав апарат, то зараз Шатті була б жива… і Кені, – продовжував говорити Стен, – Та й взагалі, не довелося б йти лісом і зустрічатися з різними тваринами. Летіли б собі у комфорті, і не треба було б ні про що думати. Та–ак, – промовив він, – Зараз перевірю зв'язок, і якщо все нормально, вранці викличу флайграв. На ніч все одно немає сенсу кудись летіти.
Аденара погоджуючись, кивнула. Вона не заперечувала плану Стена. Вона була повністю з ним згодна. Стен похитав головою, щось пробурмотів. Напевно, тішився, що йому спала на думку така чудова ідея. Потім він глянув на Аденару. Вона була гарною. Навіть дуже. Стін зітхнув, на мить про щось задумався. Аденара здогадалася.
– Хочеш? – просто спитала вона. – Я не гірша за Шатті, Кеті та інших з ким ти був.
Стен з цікавістю оглянув її.
– Е…е, – він не хотів їй відразу відмовляти, щоб знову не посваритися після того, як вони тільки що помирилися. – Давай потім ... не зараз. Я це…, – він намагався придумати переконливу відмовку, але в нього нічого не виходило. Щоб він спав із Аденарою? Із синтемодом? Після того, що вона зробила? Ніколи! Хоча й було б цікаво.
Аденара, мабуть, теж вирішила не загострювати ситуацію.
– Як хочеш. Я про всяк випадок роздягнуся. Раптом ти вночі захочеш.
– Та хоч шкіру зніми. Все одно спати з тобою не буду! – вирвалося у нього.
– Шкіру? – перепитала Аденара. – А що – це ідея. Якщо хочеш, зніму. Тільки заради тебе.
– Не треба нічого знімати. Я пожартував. Стен ще хотів було додати, що цим вона себе і видала, тому що нормальні дівчата не можуть зняти з себе шкіру. Але передумав. Навіщо витрачати сили на очевидні речі? Вона сама це чудово знає.
– Я теж пожартувала.
На мить у їхній розмові виникла незручність. Але потім у Стена раптом з'явилася ідея приспати, якимось чином, її пильність, і на якийсь час зробити своєю союзницею. А потім якось позбутися її. Як саме він ще не придумав. Перебувати у товаристві смертельно небезпечної Аденари – заняття малоприємне. Від неї можна було всього чекати.
– Давай відпочивати, – примирливим тоном запропонувала Аденара. – Не хочу, щоби ми більше сварилися. Ми залишилися вдвох. Ти і я. Якщо чесно, ліс швидко змінює людей.
Стен терпляче пропустив її слова повз вуха і мотнув головою:
– Давай. А з цим, може іншим разом.
Аденара пильно подивилася на нього.
– Як хочеш.
Вночі, коли Стен заснув, вона все–таки роздяглася, і притулилася до нього.
Десь під ранок портативні генератори відключилися, і вони залишилися беззахисними проти ворожої природи планети…Вранці Стен прокинувся і побачив поряд із собою голу Аденару. Від несподіванки він здригнувся, мимоволі відсунувся від неї. Дівчина спала або вдавала, що спить. Стен уважно її оглянув. Аденара була гарною без одягу. Дуже гарною. Стен навіть сказав би, що хтось дуже добре її зробив.
Потім він глянув униз і від жаху відскочив від неї. Аденарі туди заповзала якась довга темно–зелена істота з пластинами на спині та з двома хоботками. Стен кілька секунд збентежено дивився, як невідома тварина зникає всередині Аденари, потім підкотився до неї, і з гидливістю схопив правою рукою сухе і шорстке тіло. Лівою він уперся рукою в живіт сплячої дівчини.
Аденара миттю прокинулася, розплющила очі.
– Що? Що таке? – сонним голосом запитала вона. Потім вона все побачила і сильно зблідла.
– Мовчи ... Не рухайся ... Спробую витягнути ... Головне, щоб тебе не вкусило, – Стен обережно почав тягнути на себе пружне тіло істоти. Обличчя його зблідло від напруги, на лобі виступили крапельки поту. Він тяг обережно, бо боявся, що істота може розірватися і передня частина з головою залишиться всередині Аденари. Як потім дістати, він не знав. До того ж, швидше за все, істота навіть розірвана на частини, не відразу загине і цілком може вкусити чи випустити отруту, чи якихось паразитів.
Аденара тихо зойкнула. Потім ще раз, але вже тихіше.
– Що, вкусило? Боляче? – перелякано запитав Стен, не випускаючи з руки тіло тварини, котра звивалася. Йому здавалося, що він не сильно тягне, і істота за ідеєю не повинна кусатися. Він просто не давав їй повністю заповзти усередину. Але скільки він зможе її утримувати, він не знав. Пальці починали потроху німіти.
– Трохи боляче, – відповіла Аденара, – Тільки не випусти його, Стен. Тримай, будь ласка. Я прошу тебе.
– Я тримаю… тримаю. Боюся сильно потягнути, щоб не розірвати на частини, або щоб воно не почало кусатися всередині, якщо дуже почну тягнути назад. Потрібно діяти обережно. Що ти відчуваєш? І як це генератори пропустили? Не розумію? – з напругою промовив він, витягаючи з тіла Аденари міліметр за міліметром істоту, котра пручалася і опиралася. Видно їй там сподобалося. Тепло, темно, вогко і безпечно. Ідеальне місце, щоб відкласти личинки.
Бліда, але на диво спокійна, Аденара мовчки стежила за його діями. Ситуація одночасно була небезпечною, незручною та комічною. Але Стену було не до сміху та не до жартів. Хоча він і раніше не любив жартувати. Аденара теж помітно втратила свою впевненість, і виглядала трохи розгубленою, але не наляканою. Хоча її доля, у буквальному значенні, була в руках Стена.
– Стен, дивись не розірви. Обережно, – тремтячим голосом попросила вона.
– А що я роблю? – огризнувся Стен, витираючи в плече спітніле обличчя. Від напруги піт заливав йому очі. Ще й спека вранці почалася. – Що ти відчуваєш? – знову запитав він, – Не вкусило ще? Нормально все?
Аденара на мить прислухалася до своїх відчуттів, потім зробила заперечливий жест.
– Ні, тільки якісь дивні відчуття. Наче всередині щось є.
Стен сердито сплюнув.
– Звичайно, є, – вигукнув він, – довге і слизьке... а чорт! Висковзує. Я не втримаю! – він сильніше стиснув пальці. Тіло істоти стало тонким і гладким. Шорсткі пластини кудись зникли.
Аденара нічого не відповіла, але вся раптом напружилася.
Наступної миті істота, котра продовжувала звиватися, засмикалася, а потім… немов корок з пляшки вилетіла з Аденари. Мисливець миттю підхопив її ще в повітрі і коротким ударом розмастив по стовбурі найближчого дерева. Все сталося так швидко, що Стен нічого не зрозумів. Від несподіванки він сів на землю, і деякий час дивився, як по стовбурі дерева повільно стікає темно–коричнева жижа. Потім він перевів погляд на Аденару.
– Що це було? Як це? – здивовано запитав він.
– Я раптом згадала, що вмію керувати своїм тілом ... скрізь, – відповіла Аденара.
До Стена дійшло, що вона хотіла цим сказати.
– Це ти нею вистрілила? – він недовірливо глянув на неї.
– Я, – Аденара ствердно кивнула, – Треба була одразу так зробити. Але я була сонною і не відразу зорієнтувалася ... Дякую тобі за допомогу. Ти молодець. Не розгубився. Якби вчасно не прокинувся, навіть не знаю, щоби зі мною було.
Аденара продовжувала лежати перед ним, і Стен почав почуватися ніяково.
– Ти це… може, одягнися вже, бо ще щось заповзе. Генератори відключились. Треба перевірити, що з ними, – він намагався не дивитися на оголену Аденару.
– Стен, там нічого не лишилося? – раптом запитала вона, – Подивися, – попросила вона.
Стен засопів, почервонів, але нічого не відповів. Мовчки скосив очі.
– З краю нічого не видно. Все нормально. А що ти відчуваєш?
– Боюся, щоб істота не випустила отруту чи паразитів, поки була всередині, – відповіла Аденара. – Точно нічого не видно? – наполегливо запитала вона.
– Я вже сказав. Ні.
– А далі? Усередині? – наполягала вона, – Зрозумій мене правильно, Стен. Я занепокоєна. Раптом щось там лишилося.
– Мені не видно. Крові немає, ран теж. Все гаразд, – неохоче відповів Стен.
– А ти розсунь і подивися, – запропонувала Аденара, – Мені самій незручно.
– Не буду я нічого розсовувати. Сама собі розсовуй, – різко відповів Стен, – Якщо й потрапили якісь паразити, то ти скоро про це дізнаєшся. У капсулу треба тебе покласти для діагностики та знезараження.
– Боюся, що могли відірватися щупальця чи лапки, – промовила Аденара, – може початися зараження.
Стен насупився.
– Нічого там не відірвалося ... Гаразд, що робити?
– Я розсуну, а ти подивися, що там.
– Давай вже. Тільки швидко, – Стен насупився, щось пробурмотів.
Скільки Стен не вдивлявся, але нічого підозрілого не побачив.
– Тобі там усе видно? – спокійним голосом поцікавилась Аденара.
– Що видно, тей видно, – пробурчав Стен, – Не знаю, начебто все нормально. Може, глибше є щось, якісь пошкодження, але тут нічого не бачу. Тобі треба до кібдіагноста. У тебе повно капсул, чого ти тут лежиш? – Стену все це вже набридло, і він почав дратуватися.
Аденара прибрала руки, почала одягатися.
– Сподіваюся, воно мене нічим не заразило, – спокійно промовила вона.
Про капсули та кібдіагноста вона не згадувала, наче й не чула про них. Стена це здивувало, але не дуже. Зрештою, це не йому щось, кудись залізло. Не хоче скануватися, та й не треба. Якщо будуть якісь наслідки, він не винний. Його справа запропонувати, хоча він не сумнівався, що Аденара сама чудово знає, що треба робити у подібних ситуаціях.
– Як тобі було зі мною? – вдягнувшись, запитала вона, – Сподобалося? Краще ніж із Шатті?
Стена пересмикнуло.
–З тобою? Що ти мелеш? І чого ти причепилася до неї? – сердито запитав він. – Сама вбила її і постійно згадуєш про неї. Ти що, навмисне? І взагалі, не питай мене про ці дурниці. Я цього не люблю… Кому як було, і що кому сподобалося. Ясно тобі? Як було…Ніяк не було і ніколи не буде!
Аденара усміхнулася куточком рота.
– У тебе провали в пам'яті? Ти дійсно не пам'ятаєш, що було вночі? Чи настільки перенервував, що забув все?
Стен мовчки стиснув кулаки, скреготнув зубами. Потім, не дивлячись на неї, промовив глухим голосом:
– Зроби щось поїсти, і збираємося. Тут нам робити нічого.
– Не хочеш говорити, не треба ... Куди? – поцікавилася Аденара, – Бутерброди? – вона запитливо подивилася на Стена.
– Давай. Викличу зараз флайграв ... вже викликав. Поки прилетить, нам вистачить часу, щоб підкріпитися і зібрати речі, – він на мить замовк, подивився на всі боки. – То ти кажеш, що за твоїми капсулами повинні прилетіти?
Аденара ствердно кивнула.
– То може нам з ними полетіти? – запитав Стен.
Аденара зробила негативний жест.
– Я не знаю, коли це станеться. На той час у нас закінчаться всі запаси.
– У нас? – хмикнув Стен, – Брешеш ти все.
Аденара пильно подивилася на нього, але нічого не відповіла. Вона старанно робила бутерброди.
– Тобі скільки? – вона на мить завмерла.
– Два…три…ні, давай чотири. День довгий, – сказав Стен, – Хто знає, що на нас чекає. А де Мисливець? – він озирнувся, – А, ти тут, – полегшено вигукнув він, – Це добре. З тобою мені спокійніше.
Мисливець поводився спокійно і на Аденару не реагував. Вона теж кинула на нього погляд, але навіть не перестала робити бутерброди. Стен усе це помічав і робив собі висновки. Щось тут було не так, але він не міг збагнути, що саме. За півгодини прилетів флайграв, і вони почали вантажити в нього свої речі.
Далі буде...
Купити книгу зараз за 50 грн. Шановні читачі! Замовлення надсилайте на електрону скриньку vinebo@ukr.net. Оплата на карту Приват банка. Вкажіть своє імя і вашу електрону адресу, куди відправити файл книги. Приємного читання
|
