Через дві години Стен із Джемою на спині (що було дивно і незрозуміло), вийшов до берега річки. Метрів за двадцять, недалеко від берега він побачив двох дівчат. Вони стояли по коліна у воді й уважно щось там виглядали. Стена вони не помітили.
– Знову баби, – невдоволено пробурчав Стен, – Не щастить мені. Хоч би один чоловік попався. Поговорити нема з ким нормально.
Він неквапливо попрямував до них.
– Вам ще ноги не відкусили! – голосно гукнув Стен, коли до незнайомок лишилося метрів з десять.
Дівчата глянули на нього. Одна скрикнула, вискочила з води та сховалась за найближче дерево. Друга повільно вийшла з води і почала чекати, коли він підійде.
– Ви хто? – спитала вона, уважно і з цікавістю розглядаючи Стена та його ношу.
– Я Стен. А це Джема. Зі мною ще Мисливець, він мені допомагає. Ми з корабля, що розбився. А ви хто?
– Мене звати Кені, а це Шатті, – дівчина кивнула на свою подругу, яка продовжувала ховатися за деревом, – Іди до нас. Не стій там. Це людина!
– Звісно, людина. Хто ж ще, – хмикнув Стен, – А ви чого у воду полізли? Це вам не басейн. Тут водяться небезпечні тварюки.
– Та так, – Кені насупилась і махнула рукою, – впустили у воду портативний генний модулятор. Хотіла поміняти собі колір очей, а Шатті, – вона на мить затнулась, – розмір грудей.
– Де, у воді? – здивувався Стен.
Він тільки зараз помітив, що у Кені одне око зелене, а друге блакитне.
Дівчина теж зауважила, що він помітив.
– Ось бачите, не встигла поміняти колір другого ока. У мене обидва були блакитні, – наче вибачаючись, додала вона.
– Та мені все одно, які в тебе очі, – сказав Стен. – Але краще не лізти у воду. Запросто можна без ніг залишитися.
До них підійшла і зупинилася поряд із Кені інша дівчина.
– Я, Шатті, а ви Стен. Я чула, – сказала вона, простягаючи йому руку.
Стен обережно її потис.
В цей момент з гілки найближчого дерева впав Мисливець і клацнув зубами. Дівчата запищали і з криками «Каруба!» розбіглися в різні боки.
– Та не кричіть ви! Ще хтось почує! – гукнув Стен їм услід. – Та ніяка це не Каруба. Це Мисливець. Він мій помічник. Він з іншої планети. Він це…добрий, якщо так можна сказати. Ідіть назад.
Дівчата обережно повернулися, і зупинилися на безпечній відстані від Стена та Мисливця. Сам Мисливець, мабуть, не бажаючи їх ще більше лякати, сховав усі свої очі, і перетворився на нерухомий сірий камінь.
– Каруба. Це Каруба, – з жахом прошепотіла Кені, її обличчя ще більше зблідло.
– Та заспокойтесь ви. Це не Каруба. Він зі мною. Мені вже набридло пояснювати, хто він, звідки і що вміє робити. Просто тримайтеся від нього подалі, і все буде добре. Гаразд?
Дівчата ствердно закивали.
– Що за Каруба? – з цікавістю спитав Стен, розв'язуючи ремені, якими він прив'язав до своєї спини Джему.
– Її ніхто не бачив, але вона вбила весь екіпаж нашого космічного корабля... За один день! – додала Шатті.
– Ого! – з повагою в голосі сказав Стен. – Це на кшталт двоніжок? Їх теж ніхто не бачив, але вони вбивають за кілька секунд. Гаразд, не кричіть. Це не Каруба. Це Мисливець. Згодом звикнете.
Він обережно опустив Джему на шматок щільної тканини. На траву не ризикнув – від Джеми могло нічого не залишитися. Трава на цій планеті не така безпечна, як може здатися на перший погляд.
– Хто це? – зі співчуттям в голосі запитала Кені. Обидві дівчини схилилися над Джемою.
– Джема. Вона поранена і непритомна. Ми з одного корабля, – пояснив Стен.
– Ми їй допоможемо. У нас є ліки, – сказала Кені.
– Медкапсула? – недовірливо спитав Стен.
– Ні. Краще. Беріть її та йдіть з нами. Самі все побачите, – Кені чомусь зверталася до Стена на «ви», тоді як Шатті, поки що ніяк не зверталася.
– Гаразд. Пішли, – Стен обережно підняв Джему і пішов за дівчатами.
– Ось, – за хвилину сказала Кені задоволеним голосом, – Кладіть її сюди.
– Куди? – не зрозумів Стен. – На землю?
– Ні, на цей зелений лист. Бачите? – Кені показувала рукою на великий зелений листок, що стелився по землі.
– Ти серйозно? – Стен уважно глянув на неї. Дівчина не жартувала. – І що буде? Він її зжере? – пожартував Стен.
– Навпаки. Зцілить від ран та травм. Ми випадково взнали про лікувальні властивості цих рослин. Коли наша команда шукала корабель, що впав…
– Ви теж шукали корабель? – перебив її Стен.
– Так, – кивнула Кені.
– Мабуть, наш, а ми ваш чи ще якийсь, – зауважив Стен.
– Можливо, так ось, Мелрон на ніч підстелив собі один із цих листків. Випадково. Вранці прокинувся, а в нього на нозі зникли всі виразки.
– Його щось вкусило вдень, – додала Шатті, яка досі не втручалася в розмову.
– Так, – підтвердила її слова Кені, – Так ми дізналися про цілющі властивості цього листя. Покладіть на лист вашу знайому і через день чи два вона буде як нова.
– Ніколи не подумав би. У тій місцевості, звідки я прийшов, такого листя не було.
– Не дивно. Планета велика, – посміхнулася Кені.
Стен обережно опустив Джему на листок. Він злегка заворушився, наче, придивляючись до неї, і огорнув Джему з усіх боків. Вона була немов у зеленому, соковитому та теплому коконі.
– От і все, – Кені знову посміхнулася. – Тепер з нею все буде гаразд.
Стену раптом на думку спала одна ідея. Він підійшов до наступного листка, відірвав шматок і почав натирати собі обличчя, всі садна на руках, ногах і де тільки міг дістати.
Дівчата не встигли навіть сказати нічого.
– Лікуюсь, – пояснив він.
Майже одразу сік чудодійної рослини почав діяти. Подряпини і порізи почали затягуватися і зменшуватися в розмірах. Загальне самопочуття також покращало. Стен відчув приплив сил.
– А всередину пробували? – поцікавився він.
– Ні, – Кені заперечливо похитала головою, – не додумалися.
– Треба спробувати, – сказав Стен, – Дуже підбадьорлива річ. Не думав, що на цій планеті ростуть корисні рослини. Усі тільки й хочуть отруїти, вкусити та вбити.
– Ви маєте рацію, – погодилася Кені, – Випадково знайшли, – повторила вона.
Стен нахилився і помацав щільний і теплий лист, всередині якого була Джема. Від його дотику поверхня листка стиснулася і потемніла. Він спробував трохи відвернути край листка, щоб побачити Джему, але не зміг. Чим більше він докладав зусилля, тим більше лист чинив опір.
Стен випростався
– Цікаво. А вона там не задихнеться та не спариться?
– Якщо перестанете постійно чіпати листок, то ні. Він трохи відкриється та забезпечить доступ повітря. Температура і повітря теж регулюються… Ось такі чудові рослини тут ростуть, – Кені знову посміхнулася, ніби то була її заслуга.
– А як вона вибереться звідти, коли прийде до тями? – спитав Стен, він все думав над тим, як ще використати корисні властивості цього листя.
– Коли ваша знайома відновиться і прийде до тями, лист сам розкриється. Все дуже просто, – пояснила Кені.
– Справді. Просто. Треба соку вижати. Про всяк випадок… Гаразд, з цим, – Стен подивився на своїх нових знайомих, – Де ви зараз живете? Як опинились на цій планеті? І де ж усі? Вас що, тільки двоє?
– Ми з прогулянкового корабля, – відповіла Кені, – Мандрували планетами. Було два кораблі. Потім щось трапилося, і корабель збився з курсу. Тож ми потрапили на цю планету.
– Розбилися? – ствердно запитав Стен. – Я кілька днів тому бачив, як у небі вибухнув корабель. Навіть збирався його знайти, але потім з'явилися інші кораблі, і я заплутався. А потім ще цей схиблений бібот.
– Хто? – здивувалася Кені.
– Охоронний біоробот із корабля. Я їх називаю біботами. Мало не вбив мене. Це довга історія. Якось пізніше розповім. І де ваш корабель? Поруч?
Кені сумно зітхнула.
– Ні, п'ять днів шляху до цього місця.
Стен почухав потилицю.
– Лісом? – спитав він.
– Лісом, – ствердно кивнула Кені.
– Прогулянки лісом іноді погано закінчуються. А де ваші друзі? Чому нікого нема. Загинули всі? – знову запитав він.
– Ні, вони в листі. Відновлюються. Їх щось отруїло… – вона затнулася, наче хотіла щось сказати, але вчасно зупинилася. – Вони трохи далі. Ми знайшли цілу галявину цих рослин.
Стен відчув, що зголоднів і не проти відпочити.
– У вас є якісь продукти? Скоро впаду з голоду. Всі ці прогулянки лісом мене вкрай вимотали. Та й відпочити не завадило б. Посидимо, поговоримо
– Так, звичайно. Пішли з нами.
Піти далеко з берега річки вони не встигли.
|
