Стену навіть страшно було подумати, щоб було б, якби вони заснули, і вся ця маса напала на них. Напевно, від них нічого не залишилося б.
Він кілька секунд у заціпенінні дивився на істот, потім закричав:
– Зброя, дайте бластер! Швидше! Нас оточують! Мисливець, поле!
Шатті не розгубилася і простягла йому бластер.
– Тримай! – гукнула вона.
Кені стала поруч зі Стеном. У руці вона стискала лазерний пістолет.
– Я з тобою. Що ти все один і один, – просто сказала вона.
– Я теж з вами, – Шатті і собі залізла на капсулу, – Що це? Хто це? Так багато?
Перші ряди комах або, хто це був насправді, вже підібралися впритул до стіни із капсул. Вони були з усіх боків. Автоматично увімкнулося освітлення капсул. У м'якому світлі, можна було добре роздивитися найближчих істот. Розміром десять–двадцять сантиметрів вони піднімалися в повітря за допомогою бульбашок, трохи ширяли і опускалися на землю.
Чулося якесь клацання, хлюпання та шарудіння. Складалося враження, що вони вивчають несподівану перешкоду. Потім на спинах почали з'являтися тонкі хоботки, з яких потягнулися довгі нитки. Вони липли до корпусу капсул, спліталися, перетворюючись на міцні на вигляд мотузки. Істоти, які не мали хоботків і бульбашок, почали жваво підніматися цими мотузками на стіну.
Стен мовчки дивився на те, що відбувалося, потім направив у гущавину бластер і натиснув на пуск. Розряду не було. На панелі спалахнув червоний вогник. Стен ще раз натиснув. Теж саме.
– Контакти, – здогадався він, швидко знімаючи кришку.
У цей момент простягнувся зелений промінь і пройшовся першими рядами істот. Це стріляла Кені. Розрізані на шматки істоти з шипінням падали на землю.
– Молодець, – похвалив Стен, – Мисливець, поле! Не спи!
Поспіхом Стен сильно натиснув на контакт і відламав його.
– Та щоб тебе! – Він відкинув батарею вбік, – Шатті дай нову батарею!
Шатті подивилася на нього, але з місця не зрушила.
– Вони, – вона запнулася, і злякано подивилася на нього, – у сумці з генераторами. Там ... залишилися, – тихо закінчила вона.
Стен скреготнув зубами і вихопив пістолет. Патронів було мало, і він збив лише кілька істот, які піднялися вже на гору стіни. Потім він сів на стіну і правою ногою почав скидати істоти вниз. Це було неправильне рішення, бо вони одразу заплювали його черевик і ногу липкими нитками, якими намагалися залізти на його ногу. Стен, лаючись і чортихаючись, почав прибирати ногу. За нею потяглися нитки з істотами.
– Кені, відстрілили їх!
Кені миттю зрозуміла, що він мав на увазі, і відрізала нитки променем біля самого черевика. Істоти, які вже дряпали кігтиками підошву черевика, впали в гущавину своїх побратимів. Їх одразу поглинула темна маса.
Стен у паніці озирнувся на всі боки. Його погляд зупинився на Мисливці. Той сховав усі свої очі та перетворився на сірий камінь. Такого від нього Стен не очікував. Він не розумів, що відбувається.
– Мисливець, поле! – знову крикнув він. – Та що з тобою сьогодні таке!
Мисливець не реагував. Істоти піднімалися все вище. Кені стріляла з лазерного пістолета, але їх було надто багато.
– Стен, треба щось робити! – крикнула вона. – Ще трохи і вони проникнуть всередину.
Стен гарячково розмірковував, але нічого придумати не міг. Потім його погляд зупинився на капсулі Аденари.
– Точно. Повинно спрацювати, – промимрив він, – всі на капсули. Швидше ... Шатті ... Кені. Не стійте! Ворушіться. Піднімаємося у повітря. Вони нас не дістануть, – Стен зістрибнув зі стіни, підбіг до капсули Аденари, – Залазьте на капсули, тільки не разом, а кожна на окрему, інакше не злетять. Я візьму Аденару, бо вони її зжеруть.
За кілька секунд усі вже знаходилися на капсулах, і ширяли на п'ятиметровій висоті.
– Стен, ти такий молодець! – похвалила Кені. – Як ти до цього додумався?
– Взяв і додумався. Іноді зі мною таке буває, – задоволено відповів Стен, оглядаючи капсулу, на якій лежала Аденара. Вона все ще була непритомна, і він побоювався, щоб вона не впала вниз.
– А яка максимальна висота? – запитала Кені, вивчаючи панель управління своєї капсули. – На цій висоті вони можуть нас дістати своїми нитками.
– Метрів десять–п'ятнадцять, а може й двадцять, – подумавши, відповів Стен, – залежить від моделі, запасу палива та вантажу.
– А, зрозуміло, – майже весело промовила Кені, – На такій висоті нам нема чого боятися.
– Точно, – погодився Стен, поглядаючи вниз.
Темна маса, що продовжувала копошитися, проникла через стіни і накрила собою капсули, котрі залишилися.
Кені помітила, на що він дивиться.
– Вони зачинені. Може, нічого не станеться.
Стен мовчки сплюнув униз. Йому було байдуже, що станеться з людьми в капсулах. Він їх не знає, та й не дуже прагнув познайомитися.
– Треба було активувати їхні капсули, щоб вони теж піднялися в повітря, – сказала Шатті, радіючи несподіваному порятунку.
Їй заперечила Кені:
– Тоді зруйнувалася б стіна, і ми не встигли б врятуватися. Стен зробив усе правильно. Швидко зорієнтувався. Молодець!
Поки Кені розхвалювала Стена, він озирався на всі боки і думав, що робити далі. Він не знав, як довго протримаються капсули в повітрі, і скільки часу під ними будуть знаходитися небезпечні істоти. Якщо до ранку, то капсули можуть під ранок і впасти вниз. Треба було знайти надійніший прихисток. Погляд його впав на найближче дерево. Воно було величезним, з товстими, довгими гілками. Там, звичайно, там теж могли бути небезпечні тварини, але не в такій кількості, як на землі.
– Летіть до дерева, – крикнув Стен, – Шатті, куди ти повернула капсулу? Лети до того, що ближче.
Чотири капсули повільно підлетіли до дерева і зависли на десятиметровій висоті поряд із товстою гілкою. Якщо встановити дві капсули по обидва боки гілки, а дві під нею, то вийде пристойна платформа, де можна безпечно дочекатися ранку. Навіть якщо хтось засне і впаде з гілки, то впаде не на землю, а на кришку однієї з капсул, що висітимуть на півметровій висоті під гілкою.
Стен вважав, що він все продумав і їм нема чого більше побоюватися. Вони обережно перебралися на гілку. Аденара залишилася лежати на бічній капсулі під гілкою. Стен зафіксував її, щоб вона вночі не впала.
– Ще б щось пожувати і все було б чудово, – задоволеним тоном промовив він, коли вони поряд сиділи на гілці.
– У мене є бутерброди, – одразу відповіла Шатті, – Зараз дістану. Я надвечір багато приготувала. На всіх вистачить, – вона відкрила свою сумку з речами і здивовано скрикнула.
– Що там ще? Їжу теж забула? – запитав Стен.
– Ні, дивіться… Батерії та генератори. Я не ту сумку взяла! – Шатті здивовано перебирала речі у своїй сумці. – Виходь в нас є генератор, але немає бутербродів.
Стен, побачивши батареї до бластера і генератор, помітно повеселішав і підбадьорився.
– Хоч щось добре, – сказав він, і взяв батарею з рук Шатті.
– В мене є продукти. Щоправда, небагато, – промовила Кені і собі, роздивляючись вміст сумки, – Як ти так могла переплутати? Не розумію, – вона знизала плечима, – Але це добре, тепер у нас є захист. Правда, Стен?
– Правда, правда, – вдоволено відказав Стен, перезаряджаючи зброю. – Зараз ми покажемо їм.
Наступної миті Стен почав із задоволенням знищувати скупчення огидних комах. Віяловий режим випромінювача спалював десятки істот одночасно. Вони горіли і лопалися з сухим тріском. Деякі підстрибували у повітря і намагалися надути свої бульбашки, щоб полетіти, але Стен відразу їх збивав і спалював.
|