Стен мовчки слухав стиснуту розповідь Клести. Всі ці люди, місця і планети про які згадував симод, були йому незнайомі і чужі. Вони ні про що йому не говорили. Він чекав. коли вже Клеста заговорить про місію на цю планету. Для чого прилетів корабель, і де знаходиться у цю мить екіпаж. І чому капітан теж залишив свій корабель. Це було дивно і не за статутом.
– Корабель «Тайрон» прибув на цю планету два тижні назад, – продовжувала розповідати Клеста, – під час посадки ґрунт не витримав ваги, і корабель майже повністю провалився…
– Зачекай, – перебив її Стен, – що ти таке верзеш. Як це провалився? А де були всі системи спостереження? Бути цього не може.
– У ґрунті, на глибині десяти метрів, виявилася порожнина, яку не помітили системи посадки, – відповіла Клеста, – щойно корабель здійснив приземлення, як земля під ним провалилися, а зі схилів засипало камінням.
Стен з недовірою слухав її.
– Ти нічого не вигадаєш? Може, ти щось наплутала. Все таки ти не людина, а… – він хотів сказати «купа металу», але стримався, – тобто, ти певна, що все було саме так, як ти мені розповідаєш?
– Так.
– Чому капітан нічого не зробив? Не спробував підняти корабель якщо не основними, то допоміжними двигунами? Вони нічим не закидані. Я вже встиг перевірити.
– Капітан намагався, але порожнина була не одна, під нею знаходилася ще одна, значно більших розмірів. Корабель провалився ще глибше, якраз допоміжними двигунами. Це потім помічник капітана намагався щось вдіяти, і трохи їх звільнив. Сам корабель застряг намертво. Ніби знизу його хтось тримає.
– «Ніби», – скривився Стен, – слухай мала, симоди і подібні тобі системи так не висловлюється. Вони не вживають слів «ніби», «може» та їм подібних. Твої брати і сестри висловлюють свої думки чітко і зрозуміло. Тобі це відомо? Чи від удару в тебе полетіли ситони аналізу?
– Мені це відомо, – відповіла Клеста, – зі мною все гаразд. Я працюю у штатному режимі. В мене не було критичних пошкоджень систем. Власне, не було жодних пошкоджень.
– О, знову…власне… перестань зі мною розмовляти так ніби ти людина. Ти мене зрозуміла?
– Так, це бажання капітана корабля, щоб я так розмовляла. Щоб іноді висловлювала припущення, сумніви і здогади. Звісно, після того, як він отримував перевірену інформацію.
– Так би й сказала відразу, – з полегшенням відповів Стен. – Ти мені краще скажи де команда, що з нею трапилося? Ти підтримуєш з ними зв'язок? Певен, що так.
– Я вам їх покажу, – відповіла Клеста, – правда, вони у такому стані, що це може викликати неприємні емоції…
– Слухай, годі вже базікати, – перебив її Стен, – я сам вирішу, що і які емоції в мене викликає. Показуй і не гай часу.
– Гаразд, самі наполягли.
– Наполіг, наполіг. Давай вже. Довго мені ще чекати?
– Дивіться, – спалахнув один з екранів, з'явилося зображення. Спочатку дещо нечітке, але через декілька секунд картинка набула різкості.
– Що це? – вигукнув Стен, повільно піднімаючись зі свого місця. Те, що він побачив було настільки несподіваним, що він відразу забув про свою суперечку з симодом.
– Члени екіпажу космічного корабля, – відповіла Клеста, – он той справа капітан Роклан Декрору, біля нього помічник Старсу Братон, поряд штурман Грегон Травас…
Стен махнув рукою.
– Не треба мені називати їх імена. Де це? Де вони зараз знаходяться? – він ошелешено дивився на екран.
Зрозуміти його почуття було не важко. На досить великій галявині, викладеній плоскими коричневими плитами, він побачив щось на зразок велетенських сотів. З кожного отвору стирчала голова людини. З рота, носа і вух виднілися якісь чорні блискучі утворення різної товщини і довжини. Вони торкалися один одного, спліталися, потім знову падали на землю. Видовище було гидке і неприємне, але люди якимось дивом були живі. Їхні витріщені очі крутилися на всі боки, ніби намагаючись все роздивитися.
– Що це? Що з ними? – вигукнув Стен, морщачись від огиди, – це паразити? Якісь симбіонти?
– Так, паразити, – відразу відповідала Клеста, – вони затягли людей у своє гніздо і проникли всередину.
– Але чому вони досі живі? Як вони можуть жити з цим усім у носі, роті та інших місцях? Це жахливо, – Стен повільно опустився на своє місце. Йому було шкода незнайомих йому людей. Якби вони загинули відразу, це було б природньо і зрозуміло.
– В мене немає інформації чому вони досі живі. Що ви думаєте робити? – поцікавилася Клеста.
– Я? – здивувався Стен. – Нічого.
– Хіба ви не допоможете їм?
– Вони навіть не знають про мене, – відказав Стен, – може вони не при свідомості.
– Члени екіпажу знають про вас. Я їм щойно повідомила. І вони при свідомості, – відповіла Клеста.
– Що? Повідомила…навіщо?
– Це мій обов'язок повідомляти капітана про чужинців на борту корабля. Що ви вирішили? Що передати капітану?
Стен відчув, що вона готує йому якусь западню.
– Гаразд, я згоден. Коли летимо?
– Зараз, – відповіла Клеста.
– Зараз, то зараз, – повторив собі під ніс Стен, – давай вже.
Клеста активувала процедуру підготовки до старту. Стен з напруженням чекав, що буде далі.
