Потвора висунула велетенську голову з печери і розкрила пащу. Звідти викотилися чорні, невеликі істоти на коротких лапках, і з декількома щупальцями. З їхніх гострих і довгих морд бризкала якась жовта рідина. Стен вирішив, що це отрута. Істоти, а їх було більше десятка, здавалося жили своїм власним життям.
Схоже, це були симбіонти, котрі супроводжували печерну потвору, живучи в її пащі. Вони обмацували, ніби вивчаючи каміння, яке їх оточувало, дерлися по стінах печери, падали вниз, і знову лізли на каміння. Сморід стояв такий, що Стен мимоволі затулив ніс рукою.
– Це ти до них хотіла спуститися? – глухим голосом запитав він.
Айра заперечливо похитала головою.
– Більше не хочу.
– Не сумніваюся.
Невідомо яким чином, але істота відчувала їх присутність. Голова разом з передньою частиною тулуба ще на кілька метрів висунулася з печери. Повністю потвора чомусь не вилазила. Стен тоді ще не знав, що мастозавр, як вони її назвуть, веде нічний спосіб життя, і не любить сонячного світла. Їм дуже пощастило, що вони пішли до печери зранку, а не вечором.
Дивлячись на покриту червоною лускою морду і шию з рогами різного розміру і наростами, Стен одночасно відчував гидливість і зацікавленість. Але часу на розмови не було. Потвора повернула голову в їх бік, і Стен побачив, як чорні істоти, не перестаючи виділяти жовту рідину, почали повільно наближатися до каміння за яким вони ховалися. Схоже, густа трава перешкоджала їм рухатися швидше.
Він не став більше зволікати і вистрілив. Потім ще і ще. Перші розряди, випущені з бластера, перетворили в попіл істот, котрі були від них на відстані не менше трьох метрів. Решта пострілів поцілили в голову потвори. Вона забилася в конвульсіях, завищала, і почала бити тулубом по стінах печери. Піднялася в повітря хмара пилюки, посипалося з гуркотом згори каміння різного розміру. Незважаючи на це, Стен продовжував стріляти. Сухо клацнув розрядник, потім знову.
– Стен, батарея закінчилася,– здогадалася Айра. – Бери мій бластер, а я тим часом заміню в твоєму батарею.
Вони швидко помінялися зброєю, і Стен продовжив стріляти. На тілі печерної потвори утворилися велетенські рани, з яких бризкала фонтанами чорна рідина. Облазила і падала кусками обгоріла шкіра. Дивно, але істота була ще жива. Жодна інша тварина, не дивлячись на розміри, не витримала б стільки пострілів.
– Коли вже ти здохнеш, погань, – процідив Стен, беручи зброю лівою рукою.
Ніби почувши його побажання, мастозавр захрипів, декілька разів вдарив обгорілою головою по стінах печери і повалився на бік. Стен припинив стріляти, але зброю не опустив. Він чекав, що буде далі. Вцілілі щупальця ще декілька хвилин безцільно повзали переплітаючись по землі, потім обм'якли і завмерли.
Стен відчув легкий дотик до свого плеча. Це була Айра.
– Це жахливо, Стен, – не дивлячись на нього, проговорила вона. – Думаєш, вона мертва? Нічого нам не заподіє?
– Не знаю. Треба почекати деякий час. Хто її знає, може і ожити.
– Після таких жахливих ран? Ти майже повністю спалив голову, і випалив в тулубі велизну діру. Сумніваюся, що вона оживе, – поділилася Айра своєю думкою.
Стен мовчав. Він напружено чекав. Щоб не говорила Айра, в нього і на думці не було підійти до мертвої істоти.
– Все може бути, – повільно почав він, – але за нею можуть зачаїтися інші. Ти не знаєш, напевне, скільки їх там. Може, вони тільки на те і чекають, щоб ми вийшли з укриття. До того ж нам не має потреби до неї наближатися. Хіба що ти хочеш її роздивитися. В мене особисто такого бажання немає. Я й звідси її добре бачу. Гидота як гидота – нічого цікавого. Скажу лише одне – добре, що ми не встигли залізти у печеру. Хоча, яка це печера. Це нора цієї потвори. Що будемо робити? Нам немає більше кого рятувати. До того ж вхід в нору все рівно заблокований. Нам її не обійти, а через цей обгорілий сморід я не маю бажання лізти. Та й що нам там робити? Вирішуй.
Айра замислилася. Думала вона недовго.
– Якщо ти вважаєш, що члени експедиції загинули…
– До чого тут я, – перебив її Стен, – про це свідчать знайдені кістки та черепи. Звісно, вони можуть належати іншим людям. Візьмемо з собою в лабораторію, зробиш там аналіз.
– Вистачить невеликого фрагмента кісток, – погодилася Айра. – Якщо кістки належать комусь з членів експедиції, то без сумніву, інші рештки теж були колись членами експедиції.
– Звучить переконливо, – погодився Стен, – тобто вирішили, повертаємося? Так?
Відповісти Айра не встигла. Земля в них під ногами несподівано затремтіла, зарухалася, почалася сипатися, і вони з криками полетіли вниз. Прямісінько в кубло молодих мастозаврів.
|
