Через деякий час вони вийшли до невеличкого потічка з мутною водою.
– Десь тут має бути кладка. Я два місяці назад її власноруч зробив, – сказав Джон, уважно оглядаючи кущі, які близько підступали до води. – Дивно, кладки немає.
– Може, вона далі? Ти не помилився? – Стен теж уважно оглядав незнайоме йому місце. Він не любив місцеві річки, струмки і потічки, незалежно від їх розмірів глибини. На те він мав вагомі причини.
– Ні, кладка була в цьому місці. Он дерево від якого я відрубав декілька гілок, щоб її зробити, – Джон показав рукою дерево, яке росло неподалік. – Хтось її зруйнував.
– Безсмертні? – поцікавився Стен.
Джон заперечливо похитав головою.
– Навіщо їм це. Скоріше за все, хтось з великих тварин пробував перебратися нею на той бік, і вона не витримала ваги.
Стен не став заперечувати. Як все було насправді, вони все рівно не дізнаються.
– Що будемо робити? Нам дійсно треба на той бік, чи існує інший шлях? Я не дуже полюбляю переправлятися через річки.
Джон подивися ліворуч.
– Десь за кілометр звідси потічок робить поворот, а потім зникає під землею. Можемо піти, але це трохи довше. Що скажеш?
Стен знизав плечима.
– Що тут казати. Ти тут господар. Для мене тут все незнайоме. Якщо вибору немає, тоді підемо в обхід.
Джон нічого не відповів. Він не хотів гаяти часу на зайвий кілометр шляху лісом. Ще раз подивився на протилежний берег, ніби міряючи відстань.
– Хочеш перескочити? – здогадався Стен.
– Тут не більше двох метрів. Якщо добре розбігтися…
– То втрапиш якраз в оті кущі, – закінчив за нього Стен. – Не варто ризикувати. Ми не знаємо, що там на нас чекає.
– Гаразд, пішли в обхід. Чого стовбичити. Ми чудова приманка для хижаків.
З води раптом почувся плюскіт, на секунду з'явилася і відразу зникла блискуча чорна спина якоїсь істоти. Не вспів Стен нічого запитати, чи сказати, як спис Джона своїм гострим кінцем блискавично зник в мутній воді. Та відразу щось забилося, закрутилося, розбризкуючи навколо воду.
– Є! – радісно вигукнув Джон, витягуючи списа. На кінці звивалася якась чорна істота завдовжки півтора метра. Вузька пащека з гострими зубами намагалася перекусити списа. – Гінта. Це гінта, дуже небезпечна і отруйна тварюка. Я, по можливості, висловлюю їх, щоб зменшитися їхню популяцію в цьому місці. Але м'ясо у них смачне, – додав він, притискаючи списом істоту до землі. Вона билася як навіжена, намагаючись зісковзнути з древка списа.
– Відріж їй голову! Швидко…візьми мій ніж! – наказав Джон. – Вона може вирватися. Отрута гінти швидко руйнує не тільки дерево, але й метал.
– І ти збираєшся її їсти? – Стен гидливо подивився на небезпечну тварюку, і одними точним ударом відрубав вузьку голову.
Ще майже хвилину тіло без голови билося в агонії, потім завмерло. Джон обережно звільнив списа, потім гострим кінцем скинув голову у воду.
– Готова, – задоволено проговорив він, – на одну потвору менше. Так, я сказав, що м'ясо гінти смачне, але я його їм лише тоді, коли більше нічого немає. Наразі в нас вдосталь припасів, тому залишимо її тут.
– Добре, бо я вже думав, хто її понесе, – відповів Стен.
В цю мить з води вискочила ще одна потвора, схопила Джона за ногу, і затягла у воду.
– Джон, руку! Давай руку! – не розгубився Стен.– Швидко вилазь з води.
Джон його не слухав. Стоячи майже по груди у каламутній воді, він крутився наче дзига, і наносив навколо себе удари ножем. Бив по воді до тих пір, поки на поверхню не спливло пошматоване тіло річкової істоти.
– Допоможи, – він простяг Стену брудну руку з ножем.
Стен схопив її і побачив, як до Джона швидко пливе ще одна потвора.
– Чорт! – вилаявся Стен, і смикнув Джона на себе.
Від різкого руху він посковзнувся на траві, і з'їхав ногами у воду біля самого берега. Випустивши руку товариша, Стен почав швидко дертися схилом назад на берег. За спиною він чув плюскіт води, лайку і шалені удари ножем. Джон бився з іще однією потворою.
– Йди до берега! До берега! – обертаючись до нього, закричав Стен. Вчепившись однією рукою в траву, він іншою вихопив бластер, але не вистрілив.
Джон був у воді, і розряди енергії могли зашкодити йому. Стен мовчки спостерігав за Джоном, і не знав, що робити. Він чудово розумів, що довго так тривати не може. З кожною секундою Джон все більше слабшатиме і втрачатиме сили.
|
