Стен зупинився біля виходу з тунелю, уважно подивився на найближчі кущі і високу траву.
– Тут, зазвичай, нікого немає, – стиха проговорив Джон. – тварини бояться підходити близько до нір корболо. Зате якщо відійти трохи далі, їх вже досить багато.
– Все рівно не розумію, як ви не боїтеся жити в одній норі з цими потворами. Це тобі прийшла в голову така ідея?
– Ні, моїй дружині. Це вона запропонувала облаштувати в цьому місці прихисток.
– Ніколи б не подумав, що вона наважиться тут жити.
– Ти її просто не знаєш, – заперечив Джон, – вона ще не на таке здатна. Тому я її й обрав. З іншою я б ніколи не наважився втекти з колонії, а з нею зробив це, і анітрохи не шкодую. Вона молодець, – похвалив він свою дружину, ніби вона могла його чути.
Стен, погоджуючись, хитнув головою.
– А ця, що з тобою…давно ви разом? – поцікавився Джон.
– Ні, випадково зустрілися. Вона мене врятувала після аварії космічного корабля.
– Так, бачив, як він на днях вибухнув. Видовище було ще те. Всі корболо поховалися у своїх норах, такий стояв гуркіт. Дивно, що ти вижив.
– Пощастило, – відповів Стен.
– Це правда…пощастило, – погодився Джон. – Ти її вже теє?..
– Що? – не зрозумів Стен.
Джон жестом показав, що саме має на увазі.
– Ти про це. Ні, не встиг. Не було часу.
Джон посміхнувся
– На таке завжди знайдеться час. Хіба вона не хоче.
– Можливо, але в мене не було часу, – стримано відповів Стен. – А чого вона хоче, або не хоче – мені байдуже.
– Тобі так, але згадуючи, як вона на тебе дивилася, коли ми прощалися, даю гарантію, що вона не проти. Ось побачиш, коли ми повернемося, вона буде твоя… – Джон раптом замовк і трохи присів. – Тихо, хтось крадеться.
Стен теж присів, напруживши слух і зір. В кущах почувся якийсь шелест, злегка зарухалися гілки. Джон одним поглядом вказав на них, і підняв свого списа. Кілька секунд, і спис зник серед густого листя. Майже одразу в кущах почувся тріск гілок, якесь скавчання, і на відкрите місце вибігла тварина з двома невеликими хоботами, червоним гребнем на спині і з коротким хвостом. Спис стирчав з лівої лопатки.
– Бончо! – радісно вигукнув Джон, і вихопив ніж.
Радість його була передчасна. Збоку почувся тріск гілок, важке гупання ніг, і перед ними постала істота в два рази більша за пораненого бончо. Вона розкрила пащу всіяну гострими зубами, схопила бончо поперек хребта, і разом з ним зникла в гущавині лісу. Спис, на щастя випав з рани, і залишився лежати на землі. Коли тріск і шум затих, Джон наважився піднятися і виглянути з їхньої схованки.
– Духос, це був духос, – хрипким голосом вимовив він. – Ця тварюки нападає навіть на дорослих корболо. Добре, що він нас не помітив.
Стен тільки тепер звернув увагу, що стискає у спітнілій руці бластер. Він навіть не пам'ятав, коли вихопив зброю.
– Добре, що ти взяв зброю,– визнав Джон.– Духос роздер би нас швидше, ніж нас вистежили б безсмертні.
– Він повернеться? – поцікавився Стен, дослухаючись до лісових звуків.
– Поки в нього є здобич – ми у безпеці. Ходімо звідси. Раніше я їх тут не зустрічав. Не подобається це мені.
– Хочеш повернутися?
– Ні, звичайно. Духос занадто великий, щоб залізти у тунель. До того ж вони полюють на відкритій місцевості і у лісі. Під землю не лізуть. Можливо, він нещодавно тут оселився. Помічає свою територію. Якби не крик бончо, ми б його не зустріли, – зробив висновок Джон.
– Зате тепер ти знаєш, що вони тут є. Принаймні один, – відповів Стен.– Що будемо робити?
– Я не маю наміру міняти наші плани через появу цієї тварюки. Йдемо наміченим маршрутом. Але спершу піду заберу списа.
– Будь обережний, – Стен чіпко вдивлявся у гущавину кущів. Звідти чулося якесь шурхотіння, але ніхто не показувався.
Джон швидко забрав списа, оглянув з усіх сторін.
– Цілий, жодної тріщини, – задоволено проговорив він.– Я думав, духос наступить на нього, і перетворить у тріски. Він повертів спис у руках, і прицілився в уявну ціль. Потім опустив зброю, і пішов далі. – Стен, ходімо, – не оглядаючись, сказав він.
– Розкажи мені про колонію? – несподівано попрохав Стен. – Скільки їх там, який устрій? Чим займаються?
Його запитання були для Джона несподіванкою. Це було помітно по тому, як він здригнувся, коли почув їх і трохи сповільнив крок.
– Навіщо воно тобі? – глухим голосом поцікавився він.
– Цікава просто. Ніколи про них не чув.
– Тобі того не треба знати. Я тобі вже говорив.
– Остерігаєшся, що я потраплю до рук безсмертних і все розповім?
– І це теж.
– Вони мене не зловлять. Не переживай.
– Я не переживаю, але про них тобі не треба знати.
Стен зрозумів, що від Джона він більше нічого не взнає. Звісно, ніщо йому не заважає самому піти до колонії, і все там роздивитися на місці. Не обов’язково підходити надто близько, можна з безпечної відстані провести спостереження.
Джон ніби вгадав його думки.
– Навіть не думай про це,– твердо проговорив він,– вони тебе відразу вистежать і схоплять. Краще я розповім тобі про корабель,– він на мить повернув до Стена голову і посміхнувся. – Тобі ж потрібен корабель? Правда?
– Корабель?– перепитав Стен.– Хіба в них є корабель?
– Звісно що є. Я вже згадував про нього. Від корабля тобі буде більше користі ніж від самої колонії та її мешканців. Що скажеш? Цікаво взнати про корабель?
– Цікаво, а він хоч у справному стані?
– Так. Його постійно оглядають і модернізують.
– Гаразд. Тоді розповідай.
Джон на мить зупинився, перевів погляд.
– Навіщо розповідати. Краще я відведу тебе до нього, і ти все побачиш на власні очі.
– Не жартуєш?
– Чого б це я жартував.
– А охорона. Всі ці твої безсмертні та всевидящі?
– Вони не мої, а корабель знаходиться зовсім в іншому місці. Пішли?
– Пішли,– погодився Стен.
Вони взяли свої похідні мішки, списи і пішли до корабля. Трохи поодаль, їх супроводжував Мисливець. Він те тільки вбив духоса, який зжер здобич Джона, але й знищив увесь його виводок. Корабель його теж цікавив.
|
