Стен не розгубився. З перших секунд почав топтати і копати черевиками виводок мастозаврів. Дрібні істоти, перелякані не менше за людей, які звалилися їм на головку ( вони саме спали після ситної їди), спочатку забилися в куток, а потім накинулися на людей. Хоча розміром вони були не більше двадцяти сантиметрів, але зуби в них були гострі як леза.
– Бий їх! Дави! Не дай себе вкусити! – кричав Стен, не перестаючи топтати вертких істот.
На відміну від дорослих мастозаврів їхній виводок був кістлявим і не таким міцним. Тріщали під черевиками кістки, щось хрустіло і лопалося. Стен наче збожеволів. Він боявся зупинитися бодай на мить. Йому здавалося, що як тільки він це зробить, істоти накинуться на них з усіх боків і загризуть. Стріляти з бластера він теж не міг. В такому обмеженому просторі, вони самі б постраждали від пострілів. Залишалося тільки нищити істот ногами.
Скільки це тривало, він не знав. Йому здавалося, що від тієї миті, як вони провалилися в гніздо, пройшло дуже багато часу. Насправді, лише декілька хвилин.
– Стен, вони мене вкусили, – пожалілася Айра, яка теж оборонялася, хоча і не так активно.
– Ну й дурна! – вилаявся Стен, зупиняючись на секунду.
Він стояв серед смердючого місива, в яке перетворився виводок мастозаврів. Деякі скалічені малюки все ще ворушилися. Стен, коли це бачив, відразу наступав на них черевичком. Потім зупинився. Чути було як десь зі стелі капає вода і…хтось наспівує пісню! Стен подумав, що від нервового перенапруження у нього виникли галюцинації. Але ні, це були не галюцинації. Звідкись з – за товщі землі доносився чіткий, хоча і приглушений спів. Голос належав жінці.
– Ти чуєш? Чуєш? – Стен схопив Айру за рукав. – Хтось співає. Як таке може бути? Що це означає.
Айра стояла поруч і потирала ногу в місці укусу. Стен це помітив.
– Дужу вкусили? Сильно болить? Казав тобі – захищайся!
– Зі мною все добре, – заспокоїла його Айра. – Ще трохи і перестане боліти…Ось, вже не болить, – вона випросталася, прислухалася. Спів і далі звідкись лунав. – Ми не можемо тут залишатися. Це небезпечно. В будь – яку мить в гніздо можуть повернутися дорослі мастозаври. Одного ми знищили, але нам не відомо, напевне, кому належить гніздо і дитинчата.
– Маєш рацію, потрібно забиратися звідси. Пішли на спів. Уявлення не маю, хто тут може співати поряд з цими монастрами. Це щось неймовірне, – Стен на мить замовчав, посвітив навколо індикаторами бластера. Їх оточувало три ходи, які тягнулися невідомо куди.
– Який виберемо? – запитав він, не дивлячись на Айру. – Мені здається, з лівого ходу спів чути набагато чіткіше. Що скажеш?
Айра мовчала і дивилася догори. Стен теж підняв голову. До краю провалля в яке вони впали було не більше п'яти – шести метрів. Ніби й небагато, але видертися по слизьких прямовисних стінах вони навряд чи зможуть. Та й не було часу на марні спроби. В будь – яку мить, могли повернутися господарі гнізда. А їх черевиками не затопчеш.
– Ти подумав про те що і я? – поцікавилася Айра.
– Пішли, поки нікого немає. Ми не виліземо. Надто слизько і стіни рівні. А щоб вирізати сходи в нас немає часу. Та й нічим їх вирізати.
– В нас є зброя, – заперечила Айра. – На мінімальній потужності може вийти.
– Тоді залишайся, а я пішов. В мене немає бажання, щоб розряд випалив мені очі…І це, цікаво, як ти будеш вирізати сходинки на висоті кілька метрів? Стрвлятимеш над собою, чи собі за спину? Тебе відразу завалить землею, яка почне горіти і сипатися, і ти впадеш вниз. Ти як хочеш, я пішов, поки ще голос чути, – Стен повернувся, і направився у ліве відгалуження тунелю.
– Стен, зачекай. Я з тобою! – гукнула йому в спину Айра, і він почув її кроки.
– Ходімо. В нас мало часу, – задоволено кинув він.
– А що ми робитимемо, якщо у тунелі зустрінемо потвору? – по хвилі запитала Айра.
Стен вирішив пожартувати.
– Ми швидко повернемося назад, я залізу спочатку тобі на спину, потім стану на голову, і вилізу на поверхню. А далі, якщо до цього часу вона тебе не зжере, витягну тебе.
Айра вирішила, що він говорить серйозно.
– З цього нічого не вийде, Стен. Я тебе не втримаю на свої голові. До того ж мого і твого зросту не достатньо, щоб ти виліз на поверхню.
– Вчеплюся руками за коріння дерев. Он вони звисають. До них якраз десь зо три метри, – сказав він перше, що прийшло в голову. – Чого дивишся? – додав він, помітивши, що Айра зупинилася. – Я пожартував. Не збираюся я на тебе залазити, хіба сама попросиш. Це знову такий жарт.
Айра жартів не розуміла, і сказала йому про це.
– Гаразд, більше не жартуватиму, – обіцяв Стен. – Ходімо скоріше, поки голос не затих, і ніхто не з'явився у тунелі. Певен, ти не менше ніж я хочеш якнайскоріше вибратися звідси.
– Звісно, – відповіла Айра.
Вони пришвидшили крок, підсвічуючи шлях бластерами. Голос невідомої жінки лунав все чіткіше і ближче. Вона була десь зовсім поряд. Стена охопило нетерпіння. Він гадки не мав, хто може жити під землею поряд з мастозаврами.
|
