Наступного ранку чоловіки почали збиратися на полювання. Жінки тим часом готували їм харчі. Говорили мало – тай не було про що говорити. Особливо, о п'ятій годині ранку.
Стен мовчки взяв свій бластер, почав міняти батарею.
– Облиш, – відразу зупинив його Джон, – це нам не знадобиться.
– Чому? – здивувався Стен, але послухав Джона, і поклав батарею назад на стіл.
– Скайлоти безсмертних або всевидящих, як їх дехто називає, з легкістю відслідковують будь– яку теплову зброю. Ти зробиш тільки один, в кращому разі два постріли, як скайлоти тебе знайдуть і вб'ють.
– Джон правду говорить, – підтвердила слова свого чоловіка Тінара.– Ми добре знаємо захисні системи колоністів.
– Ти ж вчора казав, що вони тримаються осторонь цих місць, – нагадав Стен.
– Вірно, – не став заперечувати Джон, – але ми будемо полювати ближче до території, яку вони контролюють. В тих місцях водяться шутони, в який дуже смачне м'ясо. І потім, мені цікаво подивитися, що вони там роблять, – зізнався Джон.
Стен розуміюче кивнув, і сховав бластер у свій заплічний мішок. Стріляти він не буде, але зброю в печері не залишить. Він уявлення не мав, що то за скайлоти, про які говорив Джон, але не сумнівався, що в них теж є слабкі місця. Потрібно тільки їх знайти.
– Чим ми тобі будемо захищатися? – запитав Стен, – дрючками? – з іронією додав він.
– Ти майже вгадав,– Джон повернувся і взяв з кутка дві рівно обстругані палиці однакової довжини.– Тримай, – одну палицю він простяг Стену.
Той взяв, почав уважно оглядати. З одного кінця палиця була гостро затесана.
– Що це? – він здивовано поглянув на господаря печери.
– Спис, – пояснив Джон. – Ніколи раніше не бачив?
Стен заперечливо похитав головою.
– Я їх сам роблю, – похвалився Джон, – різної довжини та товщини. Розраховані на різних тварин. Як тобі? – поцікавився він.
Стен мовчав і з сумнівом вертів в руках палицю. Він не уявляв, як цією штукенцією можна когось вполювати.
Джон зрозумів про що він думає.
– Ти не сумнівайся. Це ефективна зброя. Треба тільки навчитися нею користуватися. Для кожного списа, я вибираю оптимальну довжину. Ці підходять для використання як у лісі, так і на відкритій місцині. Якщо здобичі ховається у кущах, але ти перший її помітив, ти можеш проштрикнути її списом крізь листя, навіть її не бачачи. Звісно, все треба робити дуже швидко. Якщо не встигнеш вдарити гострим кінцем, то можеш виставити палицю перед собою, як захист, або засунути її тварюці в пащеку. Поки вона оскаженіло буде гризти дерево,ти встромиш ножа її в шию, або в око. Після цього вона напевно що здохне. Декілька спроб, і ти станеш справжнім мисливцем. – Джон на мить замислився. – Хоча, чого приховувати. Насправді, в тебе буде лише одна спроба. Якщо схибиш, станеш обідом для якоїсь тварюки. Але ти…– Джон подивився на Стена, – не схибиш. Я певен цього.
Стен проти цього не заперечував. Йому було приємно, що Джон дивиться на нього як на рівного собі. Якщо все піде добре, то з них вийде чудова команда. Джон склав до свого похідного мішка останні речі, обвів поглядом кімнату ніби боючись щось забути.
– Ліки взяв? – запитала Тінара.
– Взяв, – кивнув Джон.
– А мазь?
– І мазь.
– Добре, бо минулого разу ти забув.
– Мазь – це дрібниці. В лісі можна нарвати листя жуктоя, пожувати і прикласти до рани. Результат буде не гірший.
– Тобі краще знати. Їжі я зібрала вам на два дні. Думаю, довше ви не затримаєтеся.
– Звісно ні. Чого там довго вештатися. Вполюємо одного шутона і повернемося. Приготуєш нам святкову вечерю. Мою улюблену страву.
– Тушений хвіст шутона? – з посмішкою запитала дружина.
– Звісно. В хвостах багато соковитих і смачних хрящів. Я люблю коли вони хрумкають на зубах, – Джон подивився на Стена. – Все взяв?
Стен ствердно кивнув.
– Чудово. Пішли, поки дорослі корболо ще відсипаються після нічного полювання.
Стен мовчки закинув свій мішок собі за спину.
Тірана підійшла і обняла Джона.
– Бережи себе. Чуєш мене? Коли повернешся тебе чекає сюрприз.
Джон посміхнувся.
– Все буде добре. Чекай і дивися за дочкою.
Тірана провела рукою по його щоці, відійшла від чоловіка на крок, і подивилася на Стена.
– Вам теж успіху на полюванні.
– Дякую.
До Стена несподівано підійшла Айра.
– Обнімеш мене? – вона зазирнула йому в очі.
– Навіщо? – здивувався Стен.
– Мені так буде спокійніше.
– Добре, ходи, – Стен незграбно, і якось боком на якусь мить притис Айру до себе.
– Ти теж повертайся. Я чекатиму тебе, – тихо промовила вона.
– Повернуся, повернуся, – поспіхом відповів він, випускаючи її з обіймів.
– Пішли, Стен, – Джон відчинив двері.
Вони вийшли в напівтемний тунель.
– Не забудь зачинити двері, – через плече кинув Джон дружині.
– Авжеж зачиню. Може не дурна, – підказала вона, і двері з грюкотом зачинилися.
В тунелі відразу стало темніше. Джон впевнено пішов вперед. Стен за ним.
– Зараз очі звикнуть до темряви і стане видніше, – заспокоїв Джон.
– Ага, – Стен і так бачив у темряві не гірше багатьох нічних тварин, тому йшов впевнено, але в той же час обережно.
Джон продовжував рух. Стен не відставав. Вони хотіли якнайшвидше вибратися на відкрите місце, і не потрапити на очі корболо. На деякій відстані їх безшумно супроводжував Мисливець. Навіть досвідчений Джон не помітив його присутності. Хвилин за десять вони побачили світло. Це був вихід з тунелю.
|
