Минуло дві години. Печери про яку говорила Айра навіть близько не було видно. Стен вирішив поки що нічого не говорити. Може вона помилилася, і вони пішли не у тому напрямку. У лісі всяке буває. Ще через півгодини Стен не витримав.
– Коли ти востаннє була біля печери? Ми правильно йдемо?
Айра на мить зупинилася, повернулася до нього.
– Тиждень назад. Я часто туда хожу. Кожного разу сподіваюся, що там щось змінилося, і мені вдасться проникнути всередину. Але все марно.
– Слухай, а що тобі не дає туди увійти? Спуск крутий, чи високий. А може одночасно крутий і високий? – поцікавився Стен. Він раптом подумав, що так і не запитав в Айри, що їх заважає проникнути в печеру.
– Вхід завалений великим камінням, – відповіла вона.– Я намагалася розібрати завал, але як тільки я відкотила один камінь, всередині печери щось загуркотіло, і згори посипалося ще більше каміння.
– Тоді може не варто туди йти? Навіть вдвох ми не зможемо нічого зробити. На що ти розраховуєш?
– Маю надію, що одного разу вхід буде відкритий.
– Добре, а що далі? Далі що робитимеш? Ти сама казала, що в печері живуть велетенські істоти. Не думаю, що вони будуть раді нашому вторгненню. Хоча, якщо сприймати нас в якості їжі, яка сама до них прийшла, тоді так – вони зрадіють.
Айра похитала головою.
– Все набагато простіше, Стен. Я хочу дочекатися митті, коли мешканці печери покинуть її на деякий час. Тоді ми зможемо проникнути всередину і врятувати експедицію. Розумієш?
Стен розумів. Він розумів, що якщо і далі її слухатиметься, то засуне голову прямо у зашморг.
– Ти була в печері? – запитав він.
– Ні.
– Ти знаєш на якій вона глибині?
– Ні.
– Тоді відомо, як далеко вона тягнеться?
– Ні.
– Ти бачила істот, які там живуть?
– Ні.
Стен схвально кивнув.
– Тоді, що тобі відомо про печеру і її мешканців?
– Тільки те що Карлос розповів?
– Тобто, ти сама нічого не бачила і не знаєш? Так?
– Так, – підтвердила Айра.
У Стена з'явилося ще одне запитання на яке він дуже хотів почути відповідь.
– Хто такий Карлос?
– Він привіз нас сюди два роки назад. Позавчора прилетів, щоб забрати додому.
Стен недовірливо подивися на неї.
– Ти хочеш сказати, що всі два роки у вас не було з ним зв'язку?
– Так.
– Чому?
– Це секретна місія. Ніхто нічого не повинен був знати.
Стен повільно почухав щоку. Він зрозумів одне – від Айри правди йому не добитися. Залишається хіба що милуватися її грудьми, якщо більше немає чим зайнятися. Стен хотів ще щось запитати, але не встиг. Знаком Айра веліла йому мовчати.
– Тихо, – пошепки наказала вона. – Ми майже прийшли.
Дійсно, серед кущів виднілася печера і завалений камінням вхід. Стен деяку мить дивився, потім вирішив, що стовбичити на відкритому місці досить ризиковано. Він знаком показав на купу каміння неподалік від входу.
– Давай туди, – стиха промовив він.
– Гаразд, – Айра пригнулася і пішла до схованки.
Стен пішов слідом. Коли вони надійно сховалися, Айра здивовано сказала:
– Цього каміння раніше тут не було.
– Може, зверху впали і сюда відкотилися. Якраз добре за ними ховатися. Нас не видно, а ми все бачимо.
– Звісно, – погодилася дівчина обережно до чогось принюхуючись.
– Що? – одним лише поглядом запитав Стен.
– Запах якийсь дивний. Ніяк не зрозумію, що це так пахне. А ти?
Стен у відповідь повів носом. Айра мала рацію. Повітря було наповнене якимось не дуже приємним запахом. Спочатку він нічого не відчував, але чим довше сидів у схованці, тим сильніше неприємний запах забивав ніздрі.
– Що це? – раптом зойкнула Айра і витягла з каміння якусь покручену палицю. Потім ще одну.
Стен одразу впізнав і зблід. Це були кістки. Людські кістки, а каміння за якими вони ховалися, були не камінням, а відходами життєдіяльності невідомих потвор, які мешкали у печері.
– Кинь, негайно викинь, – він вдарив її по руці. Не перетравленні повністю кістки впали на землю.– Це кістки людей. Я їх впізнав…Дивись, ось череп, он там ще один, – Стен пошукав навколо себе, знайшов кусок справжньої гілки, і обережно почав діставати з купи людські рештки. Він відразу весь змокрів від поту і гидливості. Стен сам не розумів навіщо він копирсається у цьому бруді, але не міг зупинитися.
Через декілька хвилин він витяг з купи вісім людських черепів. Айра дивилася на них широко розплющеними очима.
– Саме стільки було членів експедиції…вісім, – опанувавши себе сказала вона.
– І вони всі мертві, – похмуро додав Стен.
– З ким же я тоді розмовляла два дні назад?
– Може, тоді хтось з них був ще живий, – припустив Стен.
– Нічого не розумію. Як так? Адже у них все було гаразд. Як таке могло трапитися? Стен, як?
Стен у відповідь лише смикнув плечем. Звідки йому було знати, що відбулося у печері.
– Нам краща забратися звідси, – кидаючи палицю, промовив він.
Відповісти Айра не встигла. З гуркотом посипалося каміння, і з печери почала виповзати якась мерзенна істоти. Такої гидоти Стен у своєму житті ще не бачив. Він закам'янів від жаху.
|
