Стен і Джон йшли, не поспішаючи берегом невеликої річки, зрідка перекидаючись словом. Великих хижаків вони не зустрічали, а дрібні істоти самі намагалися від них сховатися. Стена це трохи дивувало. В тих місцях де він до цього був, рослини і тварини, навіть невеликі за розміром, були дуже небезпечні. Згадати хоча б жовте листя, яке стріляло отруйними голками, підошви або двоніжок. Правда, на острові були корболо та інші велетенські потвори, які могли завдати багато клопоту.
Джон раптом злегка доторкнувся до його ліктя.
– Не зупиняйся і не озирайся, – стиха промовив він, – за нами хтось стежить з кущів. Це не тварина, схоже людина, але чомусь ховається.
– Давно? – поцікавився Стен.
– З тієї митті, як я вибрався з води.
– Що будемо робити?
– Зараз побачиш,– Джон ніби ненароком нахилився, підібрав невеликий камінь і пожбурив у кущі.
Там хтось зойкнув, застогнав і до них вийшов хлопчина підліток, який тримався руками за голову.
– Ти хто? – різко запитав Джон, направляючи на нього списа. Він давно не бачив тут людей, і ця зустріч йому дуже не подобалася. Якщо це колоніст, то, скоріше за все, він не один.
– Я Лео Грін, – відповів хлопець, продовжуючи потирати лоба, – ви мені ледве голову не розбили. Навіщо було жбурлятися камінням. Я нічого поганого не робив, тільки йшов за вами, – він на мить замовчав, потім зовсім іншим тоном додав: – влучно ви кидаєте. Я б не попав.
– Ти з колонії? – запитав Джон, продовжуючи направляти списа на хлопця. Похвала незнайомця, який невідомо яким чином опинився неподалік його укриття, Джона зовсім не цікавила. Що коли хлопця спеціально підіслали, щоб вистежити його та його сім'ю. Не міг же він один блукати островом. Його давно б роздерли і з'їли хижаки.
– Я втік з колонії, – відповів Лео, – вони вбили моїх батьків, а я втік. Підірвав зарядну станцію безсмертних і втік.
– Ти? Підірвав станцією?– не повірив Джон, повільно опускаючи списа. – Як тобі це вдалося?
– Мій батько працював на станції. Він мені багато про неї розповідав…А я знаю хто ви, – несподівано сказав хлопець, – Ви Джон Рівз. Ви теж втекли з колонії. Про вашу втечу колоністи складають легенди. А ви… – хлопець допитливо подивися на Стена, – вас я не знаю. Ви не колоніст.
– Я Стен, – відповів Стен, – але зараз це немає значення.
– А куди ви йдете? Візьмете мене з собою? – з надією в голосі запитав Лео.
– Куди ми йдемо, тобі краще не знати, – розважливо відповів Джон, якого розповідь хлопця трохи розважила, але не вразила. Йому було байдуже, що там про нього говорять колоністи. Він сподівався, що за три роки про нього геть забули. Виходить не забули – пам'ятають. Навіть такі шмаркачі, як оцей Лео, якому Джон не вірив. Власне, він нікому не вірив, крім своєї дружини. Хіба що Стен викликав в нього довіру, і тільки тому, що не мав ніякого відношення до колонії та її мешканців.
Він задумався, що робити з хлопцем. Брати з собою він його не збирався. Зайвий клопіт, тай взагалі…Але дещо вивідати у нього можна було. Джону раптом стало цікаво знати, що хлопець розповість нового про колонію та її мешканців. Чи є щось таке, чого він не знає.
– Ти давно у лісі? – запитав він.
– Від учора, – відразу відповів Лео з цікавість розглядаючи їх саморобну зброю. Він гадки не мав, що це таке.
Почувши його відповідь, Джон задоволено кивнув. Якби хлопець сказав, що живе у лісі вже кілька днів, він йому не повірив би. Хоча, різне трапляється. Не всіх відразу з'їдають.
– Як справи у колонії? – поцікавився Джон.– Багато вас вже там?
– Менше сотні залишилося, – відповів Лео.
– Як це? – вигукнув Джон, не стримавши свого здивування, – вас же було декілька тисяч?
– Було, – погодився Лео, – але минулого місяця виникла епідемія через якісь експерименти, а потім вимкнулася система очистки повітря. Ті хто не загинули від епідемії, задихнулися під землею. Ось і все.
– А чому вони не вибралися на поверхню? – тепер вже запитав Стен, якого потроху починали цікавити справи невідомих йому колоністів.
– Вони ослабли під впливом невідомого вірусу, – відповів Лео, – ви не бійтеся. Я не заражений, – з поспіхом додав він. – Мене тоді не було в колонії. Я був з батьком на станції, а туди вхід стороннім заборонений. Коли батько дізнався про епідемію, він навіть безсмертних не пускав всередину. Ось тому вони його і вбили, – закінчив свою розповідь Лео, – візьмете мене з собою? Я туди більше не повернуся.
– Ми подумаємо, – відповів Джон, глянувши на С
|
