Несподівано перед Стеном та Айрою з’явилися дерев’яні двері. Вони були збиті з грубо обструганих, але міцних дощок. Крізь щілини в тунель проникало слабке світло. За дверима хтось був. Стен зробив дівчині знак не шуміти, а сам припав оком до шпарини. Він відразу побачив молоду ще жінку, яка сиділа на такому ж саморобному ліжку, і годувала груддю дитину. Вона схилила голову над немовлям, і щось ніжно шепотіла. Потім, не піднімаючи голови, голосно сказала:
– Заходьте. Не стійте там. Я давно знаю, що ви там.
Стен здригнувся, відсахнувся і вдарив потилицею Айру в ніс. Вона охнула і затисла ніс руками. З очей в неї бризнули сльози. Від болю вона вся аж зблідла.
– Я не хотів, вибач, – прошепотів Стен.
Айра тільки махнула рукою.
– Та заходьте вже, що ви там вовтузитися, – ще голосніше промовила жінка. – Хочете, щоб вас роздерли на куски кратари?
– Ми заходимо, – голосно промовив в двері Стен. – Не бійтеся. Ми не зробимо вам нічого лихого.
– Чого б це мені боятися, – відказала жінка крізь зачинені двері. – За своє життя я вбила з десяток кроболів. Он, один до цього часу висить на стіні. Двері відчинені. Ми що, так і будемо спілкуватися крізь двері?
– Добре. Заходимо, – Стен обережно відчинив двері, увійшов в чуже приміщення.
Жінка підняла голову, але годувати дитину не перестала. Погляд Стена на мить затримався на її оголених грудях, потім повільно обвів кімнату. Це була така собі невелика печера, або нора, обставлена грубо витесаними дерев'яними меблями. На стіні висіла якась висохла істота з двома головами і кількома кінцівками. Дві чи три буди відірвані. Помітивши на що він дивиться, жінка ледь посміхнулася:
– Кробул, власноруч убила, – похвалилася вона. – Ну, й скажена тварюка. Скаче на тебе з відстані в кілька метрів, чіпляється за шию зубами і пускає отруту. Здохнеш через декілька хвилин. Якщо не від отрути, то від втрати крові.
Стен з повагою подивися спочатку на засушеного кробула, потім на жінку.
– Я, Стен. Це Айра, – він кивнув позад себе.
– Вітаю, – обізвалася Айра.
– Ми провалилися в гніздо мастозаврів. Ось намагаємося вибратися на поверхню, – пояснив Стен.
Жінка розуміюче кивнула.
– Ми їх з Джоном називаємо кратарами. Дуже ненажерливі тварюки, а смердять так, що хоч на кілометр не підходь.
– З Джоном? – з цікавість перепитав Стен.
– Так, з Джоном. Це мій чоловік. Мене звати Тінара. Це моя дочка Аленда.
– Ваш чоловік…живий? – вирвалося у Стена. – Тобто я хотів запитати, де він? Можна його побачити?
Його запитання господиня приміщення сприйняла спокійно.
– Зранку був живий, коли йшов на полювання. Зараз не знаю. Скоро має повернутися. Звісно, під землею і на поверхні всяке може трапитися. Якщо через декілька годин не повернеться, піду шукати. Хоча, до цього часу завжди повертався вчасно.
– Що ви тут робите? – поцікавилася Айра. – Під землею, у сусідстві з небезпечними потворами, та ще й з немовлям?
– Живемо, – просто відповіла Тінара і, не дивлячись, засунула дитині у рот другу цицьку.
Дитина жадібно засмоктала, і вчепилася в неї маленькими пальчиками.
– Живете? – Стен і Айра переглянулися.
– Так, багато років, – ствердно відповіла Тінара. – Це найбезпечніше місце. Сюди ніхто з колоністів навіть носа не суне.
– Колоністів? – здивувався Стен. – Яких ще колоністів? Ніколи не чув.
– Тих, що під куполом, – пояснила Тінара. – Про них ніхто не чув. По – перше – вони прилетіли сюди більше сотні років назад, а по – друге – це була таємна місія. Вони збудували купол, підземні приміщення, і живуть там в ізоляції всі ці роки.
Стен слухав розповідь жінки, витріщивши від здивування очі. Потім подивився на Айру.
– Вперше чую, – промовила вона.
– Я ж кажу, що вони живуть ізольовано. Встановили захисні системи, і нікого не пускають на планету.
– Як не пускають? – зацікавлено запитав Стен.
– Про це вам краще поговорити з Джоном. Він краще розуміється на цих речах. Коли ми жили під куполом, від обслуговував захисні системи.
– Як жили? – Стен вже нічого не розумів. – А чому зараз там не живете?
– Ми втекли. Три роки назад, – пояснила Тінара. – Ми хотіли бути разом, але ми належали до різних класів, тому нам було заборонено зустрічатися. Джон запропонував втекти. Власне, завдячуючи його посаді ми і змогли реалізувати наш план. Він вимкнув частину захисної системи і ми втекли.
– Де знаходиться купол? – запитав Стен.
– Далеко. На протилежному кінці острова. Ми спеціально втекли далеко і тут поселилися, щоб вони нас не знайшли. Колоністи сюди не навідуються. Вони зайняті своїми справами.
– А як ви додумалися поселитися під землею поряд з цими істотами? Вони вас не чіпають? – запитала Айра.
– Джон зробив прилад, який своїм звуком їх відлякує. Вони навіть близько сюди не підходять. Хоча, звісно, все рівно потрібно бути дуже обережними.
Стена більше цікавили колоністи і купол. Він уявлення не мав про їх існування.
– Багато там колоністів?
– Декілька сотень.
– А що вони роблять?
– Дивлячись хто. Одні контролюють небо, інші орбіту навколо планети. Є й ті, що обслуговують різне обладнання. Там багато люду, – пояснила Тінара.
– Ніколи про них не чув, – знову повторив Стен. – Вони весь час на планеті? В них є космічний корабель?
– Звісно, є. Але ним вже більше століття ніхто не користується. Ніхто не хоче звідси летіти.
Тінара раптом до чогось почала дослухатися. Потім на її смуглявому обличчі з’явилася радісна посмішка.
– Джон повертається. Нарешті. Я вже почала хвилюватися.
Стен теж напружив слух, але нічого не почув.
– Він ще далеко, але я чую його кроки, – з впевненістю у голосі відповіла Тінара. – Через декілька хвилин він буде тут, і все вам розповість.
Стен з терпінням почав чекати появи господаря підземного помешкання. Він не тільки хотів запитати його про речі, які відбуваються на острові, але й просто поспілкуватися з чоловіком. Від компанії жінок він трохи втомився. По якійсь хвилі двері в кімнату прочинилися, і на порозі з’явився господар. Це був Джон Різ. Він вже знав, що в них гості.
|
