Розділ 15 Шалено відбиваючись ножем, Джон нарешті спромігся вибратися на берег потічка. Брудний і задиханий, він відразу почав скидати черевики. Стену не потрібно було багато часу, щоб помітити клапті одягу, які звисали на штанах його товариша. – Є укуси? – стурбовано запитав він, спостерігаючи одночасно за діями Джона і поверхнею води. Там все було спокійно. Живі гінти дожирали решти своїх мертвих родичів, і їм було байдуже до людей. Тим більше, що по суші вони не могли пересуватися. – Так, вкусила зараза, – похмуро відповів Джон, оглядаючи лівого черевика, – дивися, – він щось витяг з підбора і показав Стену, – це зламаний зуб дорослої гінти. Застряг у підборі. Не змогла прокусити тварюка. – Джон поклав зуб у кишеню куртки, і почав ритися у своєму похідному мішку. Він шукав мазь. – Є! – радісно вигукнув він, відкриваючи кришку, – Добре, що Тінара її поклала. Ніби знала, що стане у нагоді, – він почав ретельно змащувати всі рани, які тільки бачив. – Болить? – запитав Стен. – Ні. Скоріше, німіє в місцях укусу. Це так починає діяти отрута, – Джон на мить перестав обробляти рани, повернув голову до лісу, – якщо тобі не важко. Принеси мені декілька листків з он того дерева. Їхній сік нейтралізує отруту зсередини. Треба тільки добре розжувати. – Звісно, – Стен швидко піднявся на ноги, і з ножем у руці попрямував до дерева, на яке вказував Джон. Він і собі був не проти спробувати на смак листя, хоча у нього не було жодної подряпини. – Зірви пригоршню,– гукнув йому у спину Джон. – Зараз принесу, – коли Стен ненароком схопився рукою за сіру, пряму гілку, вона раптом ожила і обвилася навколо його руки. Стен від несподіванки закричав, відскочив назад, і почав поспіхом скидати її з руки. – Що таке? – стривожено запитав Джон. – А, це ліхра, прикидається гілкою. Вона безпечна, але коли голодна, важко позбутися. Наступи на хвіст ногою і стягни її, – порадив він. Стен не схотів шукати де хвіст, а де голова в істоти, яка прикидається гілкою. Він розрізав ножем пружне тіло навпіл, і відкинув ногою далеко у кущі. Від напруги він весь змокрів. – Будь обережний, там може бути ціле гніздо, – попередив Джон. – Зайди з іншого боку і не чіпай нічого, що видається підозрілим. Стен мовчки зробив кілька кроків вбік. Намагаючись не торкатися гілок, зірвав пригоршню соковитого листя. Воно було зелене з блакитними прожилками всередині. Повертів на всі боки. Листя як листя. – Зірвав? – поцікавився Джон. – Так, вже йду, – Стен повернувся до Джона і простяг йому листя. Один залишив собі. Джон це помітив. – Можеш спробувати, але з незвички від них в голові трохи паморочиться, – він закинув листя до рота, і почав швидко жувати, – треба поспішати, щоб сік встиг нейтралізувати отруту, – пояснив він з набитим ротом. Стен обережно поклав листок до рота, потім виплюнув на долоню. – Що? – не зрозумів Джон. – Не бійся. Це корисно. Бачиш сині прожилки? В них сік, який розкладає отруту і робить її нешкідливою. – Ти певен? – Стен знову поклав листок до рота, злегка надкусив. Відразу відчув гіркувато– солодкий смак. – Ну як? – поцікавився Джон. – Я завжди їх жую, коли є якісь подряпини, або просто так. – Щось мені нагадує, – відповів Стен, відчуваючи, як в голову з'явилася легкість. – Ніби все гаразд. Діє. – Звісно, що діє, – погодився Джон. – Жуй. Перепочинемо трохи і підемо. Нам потрібно до темряви знайти надійне укриття. Стен проти цього не заперечував. Він і раніше ніколи не ночував на цій планеті під відкритим небом. – Ти весь час пересуваєшся пішки? – поцікавився він. – Так. – Остерігаєшся безсмертних? – Не тільки. Не люблю літати. На землі мені спокійніше, – відповів Джон. Потім посміхнувся і додав: – Ти не думай, в мене є на чому літати. – Справді? – не повірив Стен. Джон ствердно кивнув. – В мене є захований флайграв. Я ним жодного разу не користувався, але він справний. Якось я відведу тебе до нього. – Чому ти не візьмеш свою сім'ю і не полетиш з острова? Гадаю, ти зміг би проскочити повз охорону. – Міг би, – погодився Джон, – але я не можу залишити острів. Та й Тінара не захоче. В мене тут є деякі справи. Я не все ще зробив, що мушу зробити. – Ясно, – помовчавши, промовив Стен. Він вже й сам не знав, куди їм краще піти – до корабля чи до флайграва. Потім вирішив, що від корабля йому більше користі. Принаймні він зможе покинути на ньому планету. Флайграв для цього не годиться. – Ти певен, що зумієш вимкнути систему захисту? – Певен, – відразу відповів Джон, – я зроблю це на відстані. Ну що, відпочив? – Так. – Тоді пішли. Вони піднялися, взяли свої речі, і пішли на південь краєм лісу. З кущів за ними спостерігали чиїсь очі. Але це був не Мисливець.
|