Розділ 15
Шалено відбиваючись ножем, Джон нарешті спромігся вибратися на берег потічка. Брудний і задиханий, він відразу почав скидати черевики. Стену не потрібно було багато часу, щоб помітити клапті одягу, які звисали на штанах його товариша.
– Є укуси? – стурбовано запитав він, спостерігаючи одночасно за діями Джона і поверхнею води. Там все було спокійно. Живі гінти дожирали решти своїх мертвих родичів, і їм було байдуже до людей. Тим більше, що по суші вони не могли пересуватися.
– Так, вкусила зараза, – похмуро відповів Джон, оглядаючи лівого черевика, – дивися, – він щось витяг з підбора і показав Стену, – це зламаний зуб дорослої гінти. Застряг у підборі. Не змогла прокусити тварюка. – Джон поклав зуб у кишеню куртки, і почав ритися у своєму похідному мішку. Він шукав мазь. – Є! – радісно вигукнув він, відкриваючи кришку, – Добре, що Тінара її поклала. Ніби знала, що стане у нагоді, – він почав ретельно змащувати всі рани, які тільки бачив.
– Болить? – запитав Стен.
– Ні. Скоріше, німіє в місцях укусу. Це так починає діяти отрута, – Джон на мить перестав обробляти рани, повернув голову до лісу, – якщо тобі не важко. Принеси мені декілька листків з он того дерева. Їхній сік нейтралізує отруту зсередини. Треба тільки добре розжувати.
– Звісно, – Стен швидко піднявся на ноги, і з ножем у руці попрямував до дерева, на яке вказував Джон. Він і собі був не проти спробувати на смак листя, хоча у нього не було жодної подряпини.
– Зірви пригоршню,– гукнув йому у спину Джон.
– Зараз принесу, – коли Стен ненароком схопився рукою за сіру, пряму гілку, вона раптом ожила і обвилася навколо його руки. Стен від несподіванки закричав, відскочив назад, і почав поспіхом скидати її з руки.
– Що таке? – стривожено запитав Джон. – А, це ліхра, прикидається гілкою. Вона безпечна, але коли голодна, важко позбутися. Наступи на хвіст ногою і стягни її, – порадив він.
Стен не схотів шукати де хвіст, а де голова в істоти, яка прикидається гілкою. Він розрізав ножем пружне тіло навпіл, і відкинув ногою далеко у кущі. Від напруги він весь змокрів.
– Будь обережний, там може бути ціле гніздо, – попередив Джон. – Зайди з іншого боку і не чіпай нічого, що видається підозрілим.
Стен мовчки зробив кілька кроків вбік. Намагаючись не торкатися гілок, зірвав пригоршню соковитого листя. Воно було зелене з блакитними прожилками всередині. Повертів на всі боки. Листя як листя.
– Зірвав? – поцікавився Джон.
– Так, вже йду, – Стен повернувся до Джона і простяг йому листя. Один залишив собі.
Джон це помітив.
– Можеш спробувати, але з незвички від них в голові трохи паморочиться, – він закинув листя до рота, і почав швидко жувати, – треба поспішати, щоб сік встиг нейтралізувати отруту, – пояснив він з набитим ротом.
Стен обережно поклав листок до рота, потім виплюнув на долоню.
– Що? – не зрозумів Джон. – Не бійся. Це корисно. Бачиш сині прожилки? В них сік, який розкладає отруту і робить її нешкідливою.
– Ти певен? – Стен знову поклав листок до рота, злегка надкусив. Відразу відчув гіркувато– солодкий смак.
– Ну як? – поцікавився Джон. – Я завжди їх жую, коли є якісь подряпини, або просто так.
– Щось мені нагадує, – відповів Стен, відчуваючи, як в голову з'явилася легкість. – Ніби все гаразд. Діє.
– Звісно, що діє, – погодився Джон. – Жуй. Перепочинемо трохи і підемо. Нам потрібно до темряви знайти надійне укриття.
Стен проти цього не заперечував. Він і раніше ніколи не ночував на цій планеті під відкритим небом.
– Ти весь час пересуваєшся пішки? – поцікавився він.
– Так.
– Остерігаєшся безсмертних?
– Не тільки. Не люблю літати. На землі мені спокійніше, – відповів Джон. Потім посміхнувся і додав: – Ти не думай, в мене є на чому літати.
– Справді? – не повірив Стен.
Джон ствердно кивнув.
– В мене є захований флайграв. Я ним жодного разу не користувався, але він справний. Якось я відведу тебе до нього.
– Чому ти не візьмеш свою сім'ю і не полетиш з острова? Гадаю, ти зміг би проскочити повз охорону.
– Міг би, – погодився Джон, – але я не можу залишити острів. Та й Тінара не захоче. В мене тут є деякі справи. Я не все ще зробив, що мушу зробити.
– Ясно, – помовчавши, промовив Стен. Він вже й сам не знав, куди їм краще піти – до корабля чи до флайграва. Потім вирішив, що від корабля йому більше користі. Принаймні він зможе покинути на ньому планету. Флайграв для цього не годиться. – Ти певен, що зумієш вимкнути систему захисту?
– Певен, – відразу відповів Джон, – я зроблю це на відстані. Ну що, відпочив?
– Так.
– Тоді пішли.
Вони піднялися, взяли свої речі, і пішли на південь краєм лісу. З кущів за ними спостерігали чиїсь очі. Але це був не Мисливець.
|
